Намібія: країна неймовірних відстаней. Враження франківського мандрівника

Довідка

Вадим Войтик – член міського виконавчого комітету, шеф-редактор сайту Galka.if.ua, невтомний мандрівник. За свої 44 роки побував у 76 країнах світу на всіх континентах, окрім Антарктиди.

Свого часу іванофранківець продав квартиру у рідному місті, кілька років попрацював у столиці в національних медіа-проектах та взявся пізнавати планету Земля. Після повернення додому занурився у громадську діяльність і створив медіа-проекти galka.if.ua та ogogo.if.ua.

Особливістю мандрівок Войтика є не пляжний тижневий відпочинок у готелях з «ол-інклюзів», а подорож нон-стоп з ночівлями у дешевих хостелах. У 2017 році чоловік відвідав Африку, де й пізнав Намібію, про що розповів читачам «МІСТА».

Як опинитися в Намібії.

Намібія – країна для українців безвізова. Тож жодних складнощів чи плати за перетин кордону немає. Потрапити сюди найзручніше з території Південно-Африканської Республіки. У столицю Віндгук здійснюють рейси літаки з головних міст цієї країни.

Інфраструктура.

Міжнародний аеропорт Віндгука розташований майже за 40 кілометрів від міста. І жодного громадського транспорту. Тож перше знайомство з тутешнім сервісом туристи розпочинають з таксистів.

Взагалі, Намібія – країна неймовірних відстаней і дуже малозаселена. На сотню кілометрів може бути одне містечко, і те на 100-200 мешканців.

Дороги є двох типів: вузькі асфальтні шосе і широченні ґрунтівки, які постійно рівняють грейдерами. Останніх більше. Поодинокі авто, як правило, позашляховики, проносяться, здіймаючи хмари куряви.

Залізниця нерозвинута. Німці колись прокладали тут колії для доставки корисних копалин до берега океану, а для пасажирських перевезень це не зручно. А от автобусне сполучення, нехай і не надто розгалужене, є.

Цікаво організований міський транспорт. Автобуси тут заміняють колективні таксі. Пасажири назбируються до легкової автівки, яка розвозить усіх по черзі за фіксовану плату. До центру – дешевше, і навпаки.

Туристичні цікавинки і клімат.

Головна атракція Намібії – національні парки. Відвідини відбуваються за певною схемою. Ви приїжджаєте до воріт нацпарку, де сплачуєте кошти за візит, а далі власним автотранспортом катаєтесь розміченими дорогами між оглядовими точками.

Є варіанти колективного огляду – на автобусах чи спеціально обладнаних джипах. І все це заради того, аби побачити тварин у природному середовищі.

Це ж є і головним мінусом. Адже слон чи носоріг не чекатимуть вас у певному місці, як у зоопарку. Тож у посушливий сезон тварин можна побачити частіше – маршрути огляду прокладені через водопої.

Природа країни надзвичайно різноманітна. Раніше мені здавалося, що там суцільна пустеля. Натомість виявилося, що величезні площі – це і ліси, і гори. Під час подорожі за день кілька разів навколишні пейзажі могли радикально змінюватись.

Втім, є і пустелі – як рівнинні, так і з величезними мальовничими дюнами.

Океанський берег тут не придатний для купання, адже постійно вирують височенні хвилі. Частина узбережжя навіть названа Берегом скелетів – через сотні знищених штормами кораблів.

Однак тут є ще одна неймовірна цікавинка – найбільша у світі колонія морських котиків. Для зручності її огляду прокладені дерев’яні місточки. Втім, нахабні тварини майже відвоювали їх у людей і доволі агресивно виганяють прибульців на безпечну для двох сторін відстань.

На жаль, враження псують сотні мертвих малюків-котенят. Читав, що їм викльовують очі чайки і ті гинуть, а часом і під вагою дорослих тварин. Тільця розкладаються, птахи мають чим поживитись. Сморід неймовірний…

А от у містах тут майже нема на що дивитися. Намібія – дуже молода країна, історичних пам’яток мало. З цікавого – хіба музей незалежності в центрі столиці. На кількох поверхах майже з радянською патетикою продемонстровано, як за кількадесят років фактично терористична марксистська організація СВАПО не без підтримки СРСР і Куби повалила владу білої меншості та здобула незалежність країні.

Ціни і достаток країни.

Попри наші типові уявлення Намібія – далеко не бідна країна. За рівнем ВВП на душу населення вона десь на 10-20 позицій вище за Україну. Намібійський долар дорівнює ранду, найсильнішій валюті Півдня Африки. Банківською карткою можна розрахуватися навіть у глухій пустелі, де до найближчого міста – кількасот кілометрів. Словом, абсолютно цивілізована країна.

А ще безпечна. У сусідній ПАР були місця, де реально відчуваєш небезпеку. Та що там небезпеку – серед білого дня у певних кварталах можна побачити людей зі зброєю та ін’єкційних наркоманів. Нічого такого в Намібії не було.

Є, звісно, дикі племена. Ті ж хімба принципово відмовляються від благ цивілізації. Жінки ходять топлес, не пускають дітей у школу, та й взагалі є зразково-показовими дикунами.

Про хімба можна багато розказувати. Вони не миються, натомість змащують тіло попелом із глиною. Дітей виховують колективно. Чоловіки хімба переважно на заробітках у містах. А коли повертаються до родин – мусять виконувати подружній обов’язок з усіма охочими жінками.

Намібія – недорога країна. Хоча для нас зараз дорого всюди. Можна впевнено казати, що Україна зараз – одна з найдешевших. Колись я щиро пишався, що за два долари безстрашно поснідав у вуличній «ригайлівці» в Індії. За ці ж гроші в Івано-Франківську зараз можна з’їсти основну страву в ресторані.

Як сприймають білих туристів.

Це не Індія, тож білий не викликає надто явних емоцій. Зрештою, білих туристів тут чимало, особливо німців, адже Намібія – колишня німецька колонія. Ну, і, на відміну від сусідніх Замбії, Зімбабве, на білу людину тут не дивляться, як на гаманець на ніжках. Тож у вас точно не будуть тицяти пальцями.

Про національну кухню.

Намібія – дуже м’ясоїдна країна. Втім, у своїх подорожах я нечасто відвідую ресторани, намагаюся харчуватись із супермаркету, так дешевше. Тож про принади тутешньої кухні розказати важко.

Цікавий формат проживання для туристів – лоджі. Це такі табори, де на вибір можна жити або в окремих апартаментах, або в загальній кімнаті типу хостелу, або взагалі – в наметі чи навіть машині. Можна користуватись туалетом, душем, часто басейном, а головне – мати власні квадратні метри савани, з вогнищем та іноді дровами.

Як можна описати відчуття, коли ти залишаєшся наодинці з майже дикою Африкою біля багаття, до речі, без електрики? На вугіллі допікається шматок м’яса, над головою – міріади зірок. І… тиша.

Про спільне між Намібією та Україною.

Важко знайти спільне. Надто вже ми далеко. Намібія – це чорна Африка, і цим багато сказано. Втім, це не Китай і не Індія, коли шокує чи дивує буквально все.

Темношкірі – практично на всіх більш-менш важливих державних посадах. Але якщо в Зімбабве у білих фермерів просто відібрали землю і 90% білого населення емігрувало, то в Намібії все цивілізованіше.
Взагалі, як я вже казав, це молода країна. Навіть колонізатори прийшли сюди відносно пізно. Німцям ці землі дісталися вже після того, як більшість інших територій розібрали могутніші імперії. Після Першої світової Намібію відібрала собі в управління Південна Африка. І аж до 1990-го року ПАР володіла цією територією з усіма наслідками: цивілізаційні блага доповнював режим апартеїду.

Однак, якщо в тій же ПАР подекуди дається взнаки бажання темного населення «віддячити» за роки утисків, у Намібії я цього не відчув. Хоча поліція, звичайно ж, темношкіра, доволі прискіпливо поглядала саме на білих автотуристів.

Ні українців, ні взагалі слов’ян я там не бачив. Після запровадження санкцій росіяни зменшили свою всесвітню присутність. Ще кілька років тому важко було знайти місце на земній кулі, де б не чути було наших сусідів. І місцями – аж надто гучно.

Що можна привезти з Намібії додому.

Типові африканські сувеніри – це маски та усілякі яскраві хендмейди. Однак у далеких подорожах тягнути на горбі кілограми сувенірів як мінімум важко. Тож найголовніше, що можна привезти з Намібії – це враження і фотографії.

Скажу чесно, цю країну навряд чи можна вважати «неодноразовою». Їздити сюди кілька разів можуть хіба фанати дикої природи. Однак враження вона залишає неймовірне. А за цим же ми й мандруємо, хіба не так?

Автор: Роман Турій

Стаття опублікована в журналі МІСТО №5