Депутатський фонд: гроші на підкуп виборців чи механізм для співпраці з громадою?

Депутати місцевих рад не отримують платні за свою роботу, не мають компенсації за винайм житла чи грошей на оплату праці помічників, проте використовують бюджетні кошти для свого округу. Щороку у бюджеті резервується сума, яку депутат не має права прямо використати на власні потреби, але може працювати за ці гроші з виборцями. У якій формі – окреме питання. Проаналізувавши витрати депфонду Івано-Франківської міської ради за минулий рік, “МІСТО” побачило, що найбільші суми йдуть на матеріальні допомоги франківцям. Проте окремі депутати ухитряються за ці кошти ремонтувати один одному будинки, покращувати матеріальну базу на своєму робочому місці або ж фінансувати потреби депутатської приймальні. Депутатський фонд – це гроші на підкуп чи реальний механізм співпраці з виборцями? Експерти в думках розходяться, але єдині в одному: правила використання депфондів потребують змін, однак змінити їх можуть лише самі депутати.

Депутатський фонд не є обов’язковою складовою міського бюджету. Ще два роки тому тільки половина обласних центрів використовувала цей механізм.

Депутатський фонд як прецедент вперше виник у Києві на початку 2000-х років, бо місто мало профіцит бюджету, – розповідає “МІСТУ” голова Центру “Ейдос” Віктор Таран.

Тоді ця стаття бюджету не називалася депфондом – йшлося про видатки на вирішення соціально-побутових проблем мешканців.

Що таке депутатський фонд?

Це бюджетні кошти, якими розпоряджаються депутати місцевих рад. Розмір Фонду міської ради на виконання депутатських повноважень затверджується міською радою при прийнятті міського бюджету на відповідний бюджетний рік, а кошти фонду розподіляються між депутатами порівну.

На що можуть бути потрачені ці гроші? Депутат міської ради не може використати їх на власні потреби – скажімо, щоб заправити автомобіль чи купити газову плиту. Готівка також виключена. Кошти депутатського фонду можуть піти лише на те, що прописано у відповідному Положенні.

В Івано-Франківській міській раді Положення “Про порядок використання коштів підпрограми “Фонд міської ради на виконання депутатських повноважень” передбачає кілька напрямів фінансування (“Освіта”, “Охорона здоров’я”, “Культура та спорт”, “Соціальна сфера” та “Інші видатки”), проте правила виписані настільки розмито, що фактично виділяти кошти з депутатського фонду можна на будь-що. Наприклад: “виходячи із недостатності фінансових ресурсів, які спрямовуються на виплату заробітних плат, пенсій, стипендій та інших матеріальних винагород, необхідно здійснити виплати допомог малозабезпеченим категоріям мешканців, непрацюючим, багатодітним сім’ям та хворим”; “кошти необхідно також спрямовувати на будівництво церков, реконструкцію храмів та інших культових споруд; на організацію роботи управлінь та відділів виконкому, сільських рад, міського відділу УМВС, що дасть змогу якісно покращити організацію роботи цих структур”. Тобто, Положення абсолютно не обмежує депутатів в ідеях та напрямках використання коштів.

Як отримати кошти із депфонду? Звернутися до депутата від округу – той збирає накази виборців, потім подає клопотання до секретаря міської ради, додає обґрунтування, а згодом відповідне рішення приймає сесія міської ради.

Скільки “коштує” депфонд?

Кожне місто встановлює розмір фонду залежно від своїх можливостей, а часто й політичних амбіцій. Немалу роль відіграє й активність громади. Приміром, коли міська рада Херсона на початку 2016 року прийняла рішення про встановлення депутатського фонду у розмірі 0,5 млн грн на одного депутата, це збурило громадськість. Міський голова ветував рішення, а депутати й досі не наважуються знову порушити це питання.

Натомість у Дніпрі розмір депутатського фонду найвищий в Україні: кожному депутату виділяють по 2 млн грн на виконання доручень виборців і ще по 0,3 млн грн – на матеріальну допомогу.

На певному етапі депутатський фонд став небезпечним явищем, бо перетворився на інструмент підкупу електорату, – вважає Віктор Таран.

Депутатський фонд – це фактично узаконений підкуп виборця, та ще й за бюджетні гроші, – підтримує цю думку і член ради громадського контролю НАБУ Артем Романюков. – Майбутні кандидати в депутати у свідомо нерівних умовах. Бо для того, аби “окучити” округ умовно на тому ж рівні, кандидат, який не є депутатом, має десь взяти 2 мільйони. Таким чином виборець привчається голосувати “за майданчик” або “за відремонтований дах” замість того, аби голосувати за реформу громадського транспорту в місті, або за новий підхід до зелених зон чи інші системні речі в управлінні містом. Також це привід для маніпуляцій. Я не раз чув, як люди нахвалювали того чи іншого депутата, мовляв, поставив нам у дворі лавочки “за свої”. Насправді ж це ніякі не “свої”, а наші з вами спільні – бюджетні. Тож для нечесного на руку депутата це чудова можливість відкупитися від округу за бюджетний рахунок, а самому продовжувати “пиляти” суми, які значно перевищують депутатський фонд.

Є і корупційні ризики при використанні коштів цих фондів, – вважає франківець Мирон Дмитрик. – Але тут індивідуально: все залежить від добросовісності окремо взятого депутата. Якщо один депутат “роздає” в рік 50 людям по 2000 грн як допомогу на лікування – це одна ситуація. А якщо одноразово 100 тисяч йде на встановлення лавочок фірмою однопартійця чи родича цього депутата – тут вже зовсім інше. Або за кошти депутатського фонду купуються меблі в дитячий садок, у який ходить дитина депутата. Чи нема тут конфлікту інтересів?.

У 2016 році розмір депутатського фонду Івано-Франківської міської ради становив 2,1 млн грн, або по 50 тис. грн на одного депутата. У 2017 році розмір депфонду зріс до 2,9 млн грн, або до 70 тис. грн на одного депутата.

Цього року міські обранці знову хотіли збільшити розмір депутатського фонду – до 100 тис. грн на одного депутата. Проте, за словами керівника департаменту фінансів Вікторії Сусаніної, багато депутатів й тих коштів не використовують, тому змісту збільшувати суму немає.

Замало? Чи забагато?

Й у 2016, й у 2017 році депутати Івано-Франківської міської ради не використали свої депутатські фонди повністю. Щоправда, невикористаний ліміт в обох випадках становить у межах 1% від загального обсягу фонду. Ці кошти, згідно із Положенням, мали бути розподілені на інші видатки.

Що ж до коштів, розподілених та проголосованих на сесіях міських рад, проте з якихось причин не профінансованих, – такі видатки пролонговуються на наступний рік. Скажімо, торік було недофінансовано понад 10,5% депутатських замовлень. При цьому у своїх звітах депутати подають ці видатки як доконаний факт.

Третина міських обранців торік повністю або буквально без кількох грн використали свій депутатський фонд. Однак не можна сказати, що освоєння депфонду залежить від політичної забарвленості. Адже найменше коштів депутатського фонду у 2017 році використав депутат від провладної більшості Андрій Грималюк. І не тому, що не подавав запитів, а тому, що його замовлення недофінансували.

На що тратять?

Логічно, що найбільше коштів з депутатського фонду реалізовує фракція ВО “Свобода”, яка має найширше представництво в Івано-Франківській міській раді. Ледь не 45% коштів депутати фракції використали на надання матеріальної допомоги. Особливо щедрим у цій статті був голова фракції Роман Онуфріїв, який на допомогу франківчанам використав більш ніж половину свого депутатського фонду. Однак навіть він суттєво поступається позафракційному Ігореві Саварину, який 100% коштів свого депфонду спрямував на матеріальну підтримку франківців та депутату від ВО “Батьківщина” Стефану Магасу, який використав на матеріальну допомогу майже 90% грошей.

Але інші фракції міської ради були ще щедрішими: лідирує за матеріальними допомогами фракція ВО “Батьківщина”, за нею – БПП “Солідарність”.

Друга за вагою стаття, на яку виділяють кошти із депутатського фонду – освіта. Депутати за ці гроші фінансують придбання пісочниць, інвентаря, побутової техніки, матеріалів для ремонтних робіт, встановлення металопластикових вікон чи дверей у школах і садках. Фактично усе це мало б закуповуватися у рамках бюджетних галузевих програм.

Часто заклади освіти слугують депутатськими приймальнями, де міські обранці періодично проводять прийом своїх виборців. Такі навчальні заклади отримують від депутатів дивіденди у вигляді фінансування дрібних потреб. Скажімо, Андрій Грималюк від ВО “Свобода”, який проводить прийом громадян у ЗОШ №2, передбачив із депутатського фонду для школи кошти на придбання спортивного інвентаря; депутат Іван Пуйда від “Самопомочі” спрямував на потреби дитсадка “Світанок”, у якому зустрічається з виборцями, приблизно шосту частину свого депфонду (торік, щоправда, не все було профінансовано); депутат Олег Капустяк від ВО “Свобода” виділив кошти для ЗОШ №12 на придбання дверей у дитячі туалети (хоча школа, за розподілом виборчих округів, належить до округу іншого депутата).

Часто депутати-бюджетники використовують кошти депутатського фонду для покращення матеріальної бази закладів, у яких вони є керівниками, тим самим набираючи не лише політичних, але й менеджерських балів.

Скажімо, позафракційна Галина Куницька, яка є директором Хриплинської школи та членом БО “Піклувальна рада Хриплинської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів “Школа-родина”, спрямувала на потреби навчального закладу ледь не половину депутатського фонду. У своєму звіті використання коштів аргументувала “зверненням батьківського колективу для покращення матеріально-технічної бази”.

Депутат від УКРОПу Дмитро Чміль, який є директором ЗОШ №18, на придбання ноутбуків для своєї школи виділив майже 18 тис. грн – приблизно половину видатків зі свого депфонду на освіту.

А позафракційний Володимир Саврей половину свого депутатського фонду торік використав на придбання комп’ютерного обладнання для міської поліклініки №4, де він обіймає посаду завідувача амбулаторією загальної практики сімейної медицини.

Вагому частку коштів депутати використовують і для влаштування зручностей для франківців та вирішення їхніх побутових питань. За кошти депутатського фонду купують лавочки для дворів; ремонтують покрівлі або сходові клітки багатоповерхівок, встановлюють поштові скриньки у під’їздах, лічильники у підвалах, замінюють внутрішньобудинкові мережі, ремонтують під’їзди. Фактично усі ці потреби мали б фінансуватися або коштом мешканців, які є співвласниками багатоповерхівок, або ж комунальних установ, які отримують квартплату.

Інколи міські обранці скидаються на вирішення побутових проблем одне одного. Скажімо, як мінімум двоє депутатів міської ради – Руслан Терешко (ВО “Батьківщина”) та Степан Рудянин (БПП “Солідарність”) – виділили кошти депутатського фонду на ремонт покрівлі будинку, який, за даними відкритих інтернет-джерел, значиться як домашня адреса депутата Сергія Палійчука від БПП “Солідарність”.

Змінити правила

Дмитро Сінченко, голова ГО “Асоціація Політичних Наук”, вважає, що завдяки коштам з депфонду депутати можуть легально купувати голоси виборців, адже у громадян, що отримують таку допомогу, складається враження, ніби вони зобов’язані саме депутатові, а не органу місцевого самоврядування, який виділив ці гроші з бюджету.

В Івано-Франківську деякі депутати активно сприяють формуванню міфу про себе як благодійників. Так, ще у 2016 році в одному з дворів, що по вулиці Коновальця, з’явилася дитяча пісочниця з написом прізвища та імені свободівця Олега Капустяка. Таку практику він започаткував ще під час своєї першої депутатської каденції. У дворі на Коновальця, 136 підписані і пісочниця, і гойдалка, а на фасаді будинку Коновальця, 136-б, де замінили системи опалення, водопостачання і водовідведення, є табличка із символікою партії та прізвищем Капустяк.

Усі звіти депутатів від ВО “Свобода” однотипні: скан-копії партійного видання, у яких усі більш-менш вагомі заслуги із розвитку міста політична партія приписує собі. Справді, міська рада разом із виконавчими органами визначає напрямок розвитку міста, проте це не благодійна робота однієї політичної сили, а спільна діяльність усієї міської ради.

На мою думку, благодійністю повинні займатись благодійні організації, а страхуванням від пожеж чи хвороб – відповідні страхові компанії. Держава і органи місцевого самоврядування мають позбуватись невластивих їм функцій, паралельно зменшуючи і податкове навантаження на громадян, – каже Дмитро Сінченко.

Все-таки депутатські фонди потрібні, вважають експерти. Однак їхнє функціонування має зазнати змін. Адже кошти з цих фондів – бюджетні, тобто, це гроші платників податків, які потрібно використовувати максимально ефективно.

Діяльний депутат має мати помічників, які працюють, використовують папір, канцтовари та інші витратні матеріали, платять за інтернет, телефонний зв’язок, проїзд, зрештою, буває, треба орендувати кабінет. Все це коштує грошей. Є депутати, які можуть собі дозволити такі приватні витрати, а є такі, що ні. Виборці від цього не мають страждати. Тому депутатський фонд на офіс депутата мусить бути – це організаційна основа діяльного депутата. На жаль, і виборці, і депутати вважають, що з депутатського фонду можна попросити матеріальну допомогу чи фінансування якоїсь громадської акції, видання. Таким чином, це виглядає, ніби депутат проводить вибірковий підкуп виборців чи намагається сподобатися. Так не має бути. Може бути передбачений якийсь екстрений механізм для тимчасової допомоги – але тільки спецфонд. Кошти депутатського фонду мають бути захищеною статтею витрат на офіс депутата і його помічників із можливостями коригувати видатки на конкретні речі. Голови міст часто маніпулюють депутатами, обіцяючи кошти на депутатський фонд, а це мало б бути безумовною умовою роботи ради, – вважає інформаційний аналітик Ігор Ткач.

Віктор Таран певен, що використовувати кошти депфонду слід виключно на інфраструктурні проекти, а експерт Інституту політичної освіти Тарас Случик вважає, що вони повинні йти на співфінансування проектів мешканців міста. Однак експерти сходяться на думці, що потрібні чітко прописані правила, які унеможливлять зловживання та політичні спекуляції на коштах депутатського фонду. Реформа механізму їх використання не потребує складних процедур – достатньо внести зміни до відповідного Положення та виписати чіткі критерії фінансування. Значно складніше – змінити картину світу “в головах”.

Автор: Оксана ПІЛЯНСЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 17.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.