«Відпустіть свою дитину вчасно – інакше може бути біда» – Ганс-Вольф Граф

Виховання – не дресирування: надмірна любов батьків до своїх дітей здатна покалічити обидва покоління. Де прийнятна межа і коли слід вчасно спинитися та відпустити своє чадо? Чому хвороби дітей – це наслідки психологічних проблем тата і мами? Яким чином батьки повинні взаємодіяти як партнери? Чому перші чотири роки малюка є найважливішими для всього його подальшого життя?

Про свідоме батьківство і рецепти виховання щасливих дітей розповів відомий німецький психолог, педагог, фінансовий консультант Ганс-Вольф Граф, який нещодавно провів у Івано-Франківську серію тренінгів для батьків і освітян.

– Які основні помилки батьків у вихованні дітей?

У кожному з нас живе внутрішня маленька дитина, яку ми несемо з собою протягом усього дорослого життя. І, на жаль, ця дитина уособлює не лише позитивні спогади, але й букет підсвідомих негативних програм, паралізуючих установок і страхів, які нам подарували ще в ранньому дитинстві. 95% тих страхів є фіктивними.

Позбавитися від цього непотребу насправді дуже складно з кількох причин. По-перше, ми всотали ті переконання і бачення світу несвідомо, будучи ще малятами. По-друге, ми почуваємося винними, якщо намагаємося скинути руйнівний багаж.

І ось виходить так, що всі свої установки і страхи ми починаємо прививати, чи то пак нав’язувати своїм дітям з перших днів життя, думаючи, що з нашими переконаннями вони стануть щасливішими, ніж ми. Абсолютна нісенітниця!

Батьки часто роблять дитину частиною себе. Особливо це стосується матусь, адже чоловіки відпускають легше. Часто гіперопікунство триває навіть не до повноліття чада, а протягом усього життя дитини. І це біда, бо надзвичайно важливо відпускати вчасно.

Ви мені не повірите, але багато моїх клієнтів так і не змогли емоційно попрощатися з матерями і батьками з усіма їхніми каталогами оперізуючих установок, незважаючи на те, що ті вже давно померли.

Одна 65-літня жінка, професор із двома захищеними докторськими дисертаціями, досі боялася, аби мама не насварила її за щось, хоча та багато років назад відійшла на небеса. Через два роки терапії ми таки добралися до завершення цього гнітючого процесу. Ми пішли на кладовище до могили її матері, аби нарешті попрощатися на емоційному рівні. Та жінка прожила ще вісім років, і, як зізналася вона мені перед своєю смертю, це були найкращі роки за ціле її життя.

Ви мені не повірите, але багато моїх клієнтів так і не змогли емоційно попрощатися з матерями і батьками з усіма їхніми каталогами оперізуючих установок, незважаючи на те, що ті вже давно померли.

– Чому так важливо вчасно відпустити дітей?

Це жорстоко, коли замість того, аби допомагати маленькій людині стати внутрішньо вільною і самостійною, навчити брати відповідальність за власне життя, її просто роблять частиною свого майна, яке постійно захищають від усього світу. Ба більше, мама ще й пишається тим, що дорослі діти й досі тримаються за її спідницю. Батьки, отямтеся! Це ж несправедливо! Аби навчити дитину ловити рибу, потрібно не робити це замість неї, а дати вудочку і показати, як нею користуватися.

Аби навчити дитину ловити рибу, потрібно не робити це замість неї, а дати вудочку і показати, як нею користуватися.

– Який вік у психологічному розвитку дитини є найважливішим?

Лише приблизно у чотири роки дитина вперше для себе відкриває власне «Я». Досі, наприклад, дівчинка Надія, коли хотіла щось про себе сказати, то говорила не «я хочу», а «Надя хоче». Адже дитина ще не усвідомлювала, що означає «Я», де його межі й чим воно наповнене.

Лише приблизно у чотири роки дитина вперше для себе відкриває власне «Я».

У перші чотири роки життя когнітивні можливості мозку ще не достатньо розвинуті, аби мислити абстрактно і критично. У цей час маленька людина, наче губка, всотує в себе те, що бачить навколо, сліпо наслідує батьків. Саме тому ці чотири роки не тільки дуже важливі, але можуть бути і вкрай небезпечними – якщо батьки недбало поставляться до виховання малечі.

У цей період вирішується, ким виросте дитина: полохливим зайцем чи сміливою та відкритою до світу особистістю. Досвід, закарбований протягом перших чотирьох років життя, може стати доволі травматичним для подальшого майбутнього. Це, зокрема, можуть бути болючі моделі поведінки, які дитина пронесе з собою крізь дорослі роки. Адже майже всі страхи, комплекси і установки, які ми носимо у наплічнику життя, нам насадили ще в ранньому дитинстві. Зазвичай, батьки.

Майже всі страхи, комплекси і установки, які ми носимо у наплічнику життя, нам насадили ще в ранньому дитинстві. Зазвичай, батьки.

Це не означає, що одразу після народження в дитячу голову треба запхнути все, що буде необхідне для подальшого життя. За цей час малюк повинен навчитися, що має право цікавитися всім, випробовувати  себе в різних сферах, запитувати про все, що хоче, і найголовніше – дитина мусить розуміти, що робити кроки і помилки – не страшно.

– Яку систему покарань для дітей вважаєте найбільш ефективною?

Якщо покарання стає злою помстою батьків, то втрачається його сенс. Коли малюк не дотримався домовленості, яку уклав із батьками, то покарання є правильним рішенням. Але про його форму можна домовлятися з самою дитиною – нехай вона сама собі його вибере.

Я завжди практикував таке з власним сином Крістіаном. І ви не повірите, він завжди пропонував значно дієвіші покарання, ніж я: коли пропозиція йде від дитини, це свідчить про усвідомлення нею провини. Відповідно, й результат не забариться.

Важливо, що й Крістіан мені чи дружині вигадував покарання, якщо ми завинили перед ним. Наприклад, одного разу я забув попередити сина, що не заберу його з гуртка, аби відвезти на святкування дня народження найкращого друга. Тож я мав бавитися з Крістіаном не лише увечері в середу і п’ятницю, а ще й у суботу.

Батьки і діти повинні стати партнерами: такі діти виростуть вільними особистостями, які завжди братимуть відповідальність за власне життя. Радість від життя і життєву силу дитина розвиває тоді, коли відчуває, що може собі довіряти.

Батьки і діти повинні стати партнерами: такі діти виростуть вільними особистостями, які завжди братимуть відповідальність за власне життя.

До речі, дуже важливо, аби обоє батьків дотримувалися єдиної стратегії у вихованні, інакше дитина навчиться маніпулювати цими суперечностями.

– До яких наслідків може призвести таке покарання, як рукоприкладство?

Дитина ніколи не забуде, що до неї поставилися нечесно. А вдарити за те, що завинив, – це якраз дуже нечесний вчинок, адже тато чи мама є втричі сильнішими від малюка. Батьки, які застосовують фізичну силу, навіть якщо йдеться про невідчутний ляпас – або занадто дурні, або просто ліниві й не хочуть  шукати альтернативу. Їхні діти все життя підсвідомо відчуватимуть агресію щодо батька чи матері, які підіймали руку на них.

Ба більше, такі діти потім у дорослому житті ще й можуть підсвідомо притягувати до себе людей, які їх зневажатимуть, принижуватимуть, або ж ситуації, де почуватимуться несправедливо ображеними. Бо ж вони із самого дитинства звикли до відповідної моделі стосунків. До речі, саме в таких авторитарних сім’ях виросли всі відомі в історії диктатори: Гітлер, Сталін, Мао Цзедун…

– Нещодавно Україною прокотилася серія дитячих самогубств, до яких призводила участь у так званій смертельній грі, котру популяризували в соцмережах. Чому діти стають жертвами таких течій?

Йдеться про потребу дитини заявити про себе. У неї відсутній зв’язок як із собою, так і зі своїм оточенням, й аби завоювати увагу, тепло, прихильність, визнання власної цінності, дитина зважується на відчайдушні ігри. Таким підліткам, як правило, бракує любові. Вони потрапляють під вплив тих, хто дає можливість нарешті бути побаченим і почутим, навіть якщо йдеться про цілковито протиприродні способи. Це своєрідний крик про допомогу.

Більш м’яким проявом цього явища також можна вважати фарбування волосся в кольори веселки, ірокези, пірсинг по всьому тілу тощо. Йдеться про підсвідомий меседж світу: «Нехай я виглядаю жахливо, але я є! Побачте мене нарешті!».

– Такий науковий напрямок, як психосоматика, стверджує, що хвороби дітей є віддзеркаленням психологічних проблем їхніх батьків, принаймні до підліткового віку. Чи є в цій теорії зерно істини?

Безумовно. До речі, це стосується і дорослих. Будь-яка недуга виникає внаслідок ослаблення імунної системи – коли людина не змогла впоратися з якимось негативним психологічним станом, емоціями. Хвороба – це послання душі через тіло. Якщо діти хворіють, їхнім батькам треба звернути увагу на себе або стосунки в сім’ї.

– Протягом тижня ви мали чимало зустрічей із місцевими працівниками освітніх установ різних ланок: учителями, методистами директорами… За вашими спостереженнями, в чому головна проблема педагогів?

Найперша – це мізерна зарплата, хоча вчителі мали б заробляти найбільше в державі. Окрім цього, вони не можуть і надалі бачити себе лакеями системи, а повинні бути лише педагогами. З грецької слово «педагог» перекладається як «друг дитини в іграх»…

Кожен педагог є вчителем, але далеко не кожен вчитель є педагогом, тобто тим, хто допомагає дитині розкривати потенціал та інтереси, підтримувати її нахили. Важливо розуміти, що діти мусять зростати внутрішньо вільними. Успіху в цій справі досягають тоді, коли одночасно працюють і з дітьми, і з батьками, і з педагогами.

Важливо розуміти, що діти мусять зростати внутрішньо вільними.

– Але майбутніх вчителів цього не навчають в університетах…

Не варто обмежуватися лише вивченим у виші, не забуваймо про самоосвіту. Якщо вчитель не відчуває в собі внутрішнього поклику до роботи з дітьми, він має піти з професії.

Нинішні вчителі та вихователі через років 20 не будуть затребуваними. Адже вже сьогодні маємо широкий доступ до величезного об’єму різних даних. А нині вчителі, на жаль, слугують лише провідниками інформації.

Однак педагог буде потрібний завжди і в будь-якому суспільстві, хоч сучасна форма шкільної освіти і залишиться в минулому. Натомість працюватиме школа, де пріоритетним буде індивідуальний підхід.

Якщо держава триматиметься за стару систему, намагатиметься бути всеконтролюючим органом, вона швидко зазнає краху. Важливе компетентне управління, а не віддавання наказів згори.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 7

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Loading...