Один день в Освенцимі: фабрика смерті – Аушвіц-Біркенау. ФОТОРЕПОРТАЖ

З Івано-Франківська до Кракова треба подолати близько 470 км. Ще майже 70 км – з Кракова до Освенцима. Але відстань втрачає будь-яке значення, коли потрапляєш сюди – на територію найбільшої “фабрики смерті” гітлерівського режиму – в концентраційний табір Аушвіц. Середній термін життя в’язнів – чотири місяці. Мало хто витримував довше. Точну кількість людей, закатованих тут, визначити вже неможливо. Експерти називають число від 1,5 до 4 мільйонів – померлих від виснаження, голоду, вбитих у газових камерах та спалених у крематоріях. З 1947 року тут діє музей, який внесено до Світової спадщини ЮНЕСКО. Він поділений на дві частини – Аушвіц І та Аушвіц ІІ-Біркенау. Щороку його відвідує понад мільйон туристів.

Дістатися до Освенцима з Кракова можна електричкою або автобусом з автостанції на вулиці Bosacka, 18. За 14 злотих купляємо квиток на найближчу електричку, яка вирушає близько 5-ї ранку. Та через ремонтні роботи на колії довелося їхати спочатку автобусом, а через кілька станцій пересідати на поїзд. Тож до Освенцима ми дісталися лише близько 8-ї ранку. І оскільки їхали самі, а не в складі туристичної групи, вирішили йти до музею власним маршрутом і почали його відвідини з другої частини – Аушвіц ІІ-Біркенау.  Сюди з автостанції Освенцима йти близько 20-ти хвилин.

Так рано сюди мало хто приїжджає, тож потрапляємо на територію вільно. Величезний Аушвіц ІІ-Біркенау збудовний за три кілометри від Аушвіц – І, на місці колишніх кавалерійський стаєнь. Територія займає 175 га. Одразу впадає в очі колія, яка через “Ворота смерті” з 1 березня 1942 року постачала сотні тисяч в’язнів.

У Біркенау наша екскурсія починається з розвантажувальної платформи, на якій проводили так звану “селекцію”– хто з ув’язнених повинен бути відразу відправлений у газову камеру, а хто буде працювати на благо Третього рейху. До категорії “смертників” потрапляли діти, літні люди, особи з інвалідністю, поранені та хворі.




Тут експонується і один з вагонів, в яких привозили ув’язнених до табору. Потенційних жертв везли в наглухо закритих “товарняках”, інколи й більше тижня, без води та їжі. Вагони один за одним щодня привозили тисячі євреїв, військовополонених, політичних в’язнів, чию долю вирішував один лиш порух руки есесівця: в один бік – смерть, в інший – рабське виживання.

Кожен маленький темний прямокутничок – це вогкий і темний барак, в якому одночасно перебували до 1000 людей. Всі таблички на території табору зазвичай написані трьома мовами – польською, англійською та івритом.

А – Аушвіц І. В,D – Аушвіц ІІ- Біркенау.

До сьогодні в Біркенау цілими стоять кілька десятків бараків жіночої частини табору та карантинної зони. Усі інші або підірвали німці разом із крематоріями, щоб замести сліди. Або споруди просто не витримали впливу часу.

Вся територія табору знаходилася за огорожею з колючого дроту.

Бараки – це голий бетон, невеликі шпарини замість вікон і нари. На кожному поверсі спало по сім-десять людей. З ними тут завжди жили холод, голод і хвороби. Про опалення нагадувала маленька піч посередині.

Санітарний барак. Ув’язненим дозволялося користуватися туалетом двічі на добу. На використання туалету давали не більше тридцяти секунд, як і на гігієнічні процедури.

Зараз більшість бараків зруйновані, на їхньому місці залишилися тільки фундамент та димарі обігрівальних пічок.


Цією мальовничою лісовою дорогою німці вели тих, хто не пройшов “селекцію”.  Колони людей нібито йшли в лазню. Але це була дорога в один кінець, бо “лазня” була з газовою камерою і крематорієм.

Залишки крематорію, що був підірваний нацистами при відступі. Як і ще кілька, які були розміщені трохи далі. 

У Біркенау було чотири газові камери й чотири крематорії. Чорний дим звивався над табором цілодобово, 46 печей палили безперервно й щоденно по кілька тисяч тіл… Згодом печі не справлялися з планом нацистів, а тому зондеркоманди (працівники крематорію) спалювали тіла просто на вулиці.


З лівого кінця меморіалу Місця пам’яті лежить таблиця-застереження українською мовою. Через тюремні блоки табору Аушвіц пройшли кілька тисяч українців. Дехто з них повернувся додому – як, до прикладу, батько Віктора Ющенка – Андрій. Дехто залишився у польській землі назавжди – як брати Степана Бандери – Василь та Олександр.

Обабіч меморіалу, де сьогодні стоять таблички пам’яті мовами знищених, – невеличкий басейн із брудною стічною водою. Це місце є одним з найбільших кладовищ у світі – сюди скидали сотні кілограмів попелу згорілих жертв нацистської ідеї.

Після кількох годин у Біркенау спеціальним туристичним автобусом ми вирушили до Аушвіц І. Взагалі, саме звідси туристичні групи розпочинають свої екскурсії. Так як ми зробили навпаки, то прибули до першої частини музею саме в “годину пік”. Нас зустрів невпинний потік автобусів з поляками, англійцями, німцями, французами, японцями. Офіційно відвідини музею безкоштовні. Однак доведеться заплатити за послуги гіда, який упродовж чотирьох годин вестиме екскурсію. Польською — 25 злотих, іншими мовами — від 40 злотих. Щоб купити квиток треба вистояти чималу чергу. Ще зо дві години треба чекати, щоб можна було приєднатися до групи з гідом. Рюкзаки просять залишити в спеціальній камері схову. Далі вам видають навушники і приймач, і ближче до часу екскурсії на вході працівники музею піднімають табличку з назвою мови і пропускають на територію табору.

В будинках облаштовані численні експозиції та фотографувати всередині зі спалахом не можна. Хоча фотографія – це не найперше, про що думаєш, перебуваючи в такому місці.

Дорога в Аушвіц І проходить через чорну браму, яку “прикрашає” цинічний металевий напис “ARBEIT MACHT FREI”, що означає “Праця робить вільним” або “Праця звільняє”. Тут усе почалося в червні 1940 року, коли у колишні казарми біля польського містечка Освенцим поселили нових мешканців: 30 кримінальних злочинців з табору Дахау та – дещо пізніше – кількасот поляків з різних міст. Територію обнесли колючим дротом під напругою, поставили вартові вежі.

Теперішня вивіска – це копія. Справжню в 2009 році викрали, розпиляли на три частини та намагалися продати. Пізніше чавунний напис знайшли.

Саме ця брама була першим, що бачили новоприбулі в’язні. Надалі вони проходили крізь неї щоденно – зранку, ідучи на роботу і ввечері, повертаючись до табору. Другим місцем, яке минали колони в’язнів, був оркестр, який зустрічав їх на головній алеї. В особливо урочистих, з погляду начальства табору, випадках, грали спеціально написану мелодію, відому під назвою “Освенцимське танго”.

Одні колони йшли на безпощадну роботу: працювали в основному для розбудови табору, виконували також роботу для підприємств хімічної, металургійної та військової галузей. Щоправда, продуктивність такої праці була не надто висока: голод і постійна втома давалися взнаки. Люди часто вмирали на робочих місцях. Тих, хто не витримував, назад до табору несли на плечах. Адже обов’язковими були переклички (апелі). І на перекличках мали бути всі – навіть померлі. Колони інших йшли в “лазню”, без повернення.


Будинки з червоної цегли – так звані блоки – були кінцевою метою маршу в’язнів. Тут вони жили. Хоча, швидше, існували.

Зараз тут багато зелених газонів, але коли табір функціонував – на території не було ні трави, ні листя – їх з’їдали бранці.

В’язням під страхом смерті заборонялося наближатися до двох блоків – десятого та одинадцятого. Десятий був “блоком мертвих”. Під землею було кілька камер, які називалися “бункерами”. Туди саджали в’язнів, які чимось провинилися або ж були підозрювані у підготовці втечі. Були і “камери голоду”. Тут в’язнів позбавляли їжі та пиття до їхньої смерті.

Восени 1941 року у цих камерах розпочались масові знищення. Тоді до Освенциму доправили першу групу радянських військовополонених. З-поміж них відібрали 450 поранених та хворих. 22 вересня 1941 року всередину вщерть набитої людьми кімнати висипали гранули “Циклону Б”. Так в Аушвіці вперше випробували технологію отруєння газом та кремування.

Після звільнення табору у ньому, серед усього іншого, застали склад порожніх банок з-під “Циклону Б”, які не встигли вивезти. Вмісту одної такої банки вистачало, щоб убити півтисячі людей.

У сусідньому, одинадцятому блоці розташовувався так званий “Політичний відділ”, де засідав “суд” з трьох-п’яти осіб. Вироки особливою різноманітністю не грішили – переважно розстріл. Іншим діставалась більш повільна смерть через повішення за металевий гак.

Глушильна стіна, впритул до якої розстріляли тисячі людей. Є згадки, що це було місце жорстоких розваг. Німець змушував бігати своїх жертв по колу, навмання відстрілюючи їх одного за одним.

Територія табору знаходилася за огорожею з колючого дроту, через який був пропущений електричний струм. Цей дріт був основним місцем самогубств тих, хто вже дійшов до відчаю. Існував навіть наказ, який забороняв перешкоджати товаришам у цьому.

“Обережно. Висока напруга. Небезпечно для життя”

Після прибуття до табору, всіх людей фотографували. Пізніше від цієї практики відмовилися, оскільки вже через кілька місяців виснажливої праці та голоду, опізнати людину за фотографією було неможливо. Імен у таборі не було – лише порядкові номери. В’язням, незалежно від віку, робили татуювання у вигляді трикутника і букви для позначення країни. Нашивки на одяг – ознака приналежності до груп в’язнів.


Зараз в кожному блоці представлені різні експозиції – документальні фото, камери в’язнів, камери офіцерів, особисті речі ув’язнених. Після звільнення Аушвіцу тут знайшли мільйон чоловічих і жіночих костюмів, понад 40 тисяч пар взуття, тисячі дрібних речей.


Валізи, підписані іменами власників. Люди, їдучи в Освенцим, до кінця були впевнені, що їх просто перевозять на нове місце, де вони будуть жити і працювати. Робилося це для попередження бунтів під час транспортування.  Вони брали з собою дорогий одяг, взуття, коштовності. Відразу перед “селекцією” німці забирали все до дрібниць. Речі єврейських в’язнів відправляли на склад, що отримав назву “Канада”, звідки потім їх розподіляли для продажу в Німеччині та есесівцям.  Склад названий так на честь багатої, як тоді думалось, американської країни. Гора протезів і корсетів тих, хто не отримав шансу на життя. Тисячі окуляр.
В іншій кімнаті – тисячі пар взуття.  Величезні купи щіток.

Двоповерхова кімната, яка наповнена металевим посудом.

В одній з кімнат є 7 000 кілограмів волосся, яке належало 140 000 в’язнів. Волосся зрізали з жертв після ліквідації та надсилали до німецької текстильної компанії. З нього виробляли сукно, або ж волоссям набивали матраци. Цю партію німці надіслати не встигли…

Для збагачення гітлерівці не гидували використовувати людські рештки: волосся, золоті зуби та попіл спалених тіл, який використовувався як добриво. Дитячий одяг. Йозеф Менгеле, відомий також як “Доктор Смерть” чи “ангел смерті”, — головний лікар табору в рамках генетичних та антропологічних дослідів проводив експерименти на людях, зокрема дітях-близнюках і дітях з фізичними вадами.Матері з дітьми, які не пройшли “селекцію”. Вони думають, що йдуть в лазню. Але насправді їх чекає газова камера. Єдина допустима міра милосердя табору – до останньої миті обманювати людей, що йдуть на смерть, про їхню долю.

Газові камери замаскували під душові. Після того, як камера була вщент забита людьми, закривалися важкі двері і крізь отвір у стелі на голови сипався “Циклон Б”. Люди гинули не тільки від газу, а й душили один одного. У паніці вони билися об стіни, заґратовані вікна, двері, намагалися вирватися з пастки…

Газова камера № 1, відновлена після війни із оригінальних компонентів.

Тіла скидалися на ноші, які їхали прямо у відкриті двері печі. Там перекидалися, висипаючи тіла у вогонь і поверталися назад. Після згорання попіл висипали у призначене для цього місце.

Під час екскурсії відвідувачів заводять в одну з кремаційних кімнат. Міцні й неушкоджені печі лякають своєю придатністю до використання.
 Ці дерева, що ростуть поруч газової камери №1, були свідками, як щодня чорним димом сходили в небо сотні, або й тисячі людей.

Аушвіц – лише один із великої мережі концтаборів нацистської Німеччини. Однак, масштаби знищень людей тут просто шокують. Для порівняння: в таборі Дахау було закатовано 60 тисяч людей, Бухенвальді — 70 тисяч, Майданеку — 300 тисяч, Треблінці — 800 тисяч. У таких місцях думками ти десь далеко. Є лише відчуття. Біль. Сум. Страх. Печаль. Вони залишились тут навіки. І переповнюють кожен квадратний метр, кожну будівлю, кожен камінь. Тут було стільки смертей, що відчуваєш страх, мабуть, на клітинному рівні. Але, однозначно, хоч раз тут варто побувати. Просто помовчати. І віддати шану замордованим…

Автор: Василина БАНТУШ

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...