Про війну без героїзації

28-річний калуський боєць Сергій Лях неохоче погодився на інтерв’ю: «Давайте без героїзації. Людям потрібні не герої, а здоровий глузд». Про...

14 Липня 2019 Ступ'як Женя

28-річний калуський боєць Сергій Лях неохоче погодився на інтерв’ю: «Давайте без героїзації. Людям потрібні не герої, а здоровий глузд». Про війну намагається не згадувати, а військову форму вдягає лише у виняткових випадках, останнього разу під час похорону побратима. Форма нагадує йому про пережитий біль. Вояка говорить коротко і стисло, намагається уникати емоцій, але його видають очі. Сергієвий погляд переповнений глибиною болючих переживань і спогадів. Про те, чого вже ніколи не змінити.

Побути вікінгами

Сергій називає себе бандерівцем, хоча прадід був кагебістом, який приїхав із Сибіру боротися з бандерівцями. А одна з бабусь живе в Росії і дуже переживає за внука, каже, якби прадід знав, що саме внук говорить, то перевернувся б у могилі. «Думаю, для багатьох це знайома історія», – усміхається хлопець.

На Майдан не поїхав, бо ставився до нього скептично. Він підтримував ідею Революції Гідності, але не вірив у її перемогу. Здогадувався, що все закінчиться кровопролиттям.

У квітні 2014-го хлопець уже приїхав у зону АТО в складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Не міг не піти воювати, адже гостро відчував, що саме в той час твориться історія. Та й совість гризла за те, що відсидівся вдома під час Майдану. «Багато чоловіків ідуть на війну через свій егоїзм, – продовжує калушанин. – Вони прагнуть вибратися з власного теплого болота, взяти сокиру на плечі і трохи побути вікінгами. І я теж був таким».

Коли їх відправляли на Схід (а ці вояки були одними з перших), то керівництво Івано-Франківського військкомату прощалося якось по-особливому. «Це було дуже по-людськи, душевно, з надією, що все обійдеться, – каже Сергій. – Для нас це було дивно, бо військові люди здебільшого доволі черстві і сухі. Але тоді все було по-іншому. Деякою мірою вони просто відчували відповідальність за нас і що саме в їхніх руках наша доля».

Сергій разом із побратимами з перших же днів усвідомили, що армія взагалі не готова до конфлікту, ба навіть до громадянської війни. Цілковита розруха.Аж поки не з’явилася підтримка волонтерів. На їхніх плечах все й трималося. Саме вони й витягнули армію з руїни. «Насправді люди витягнули людей», – усміхається хлопець.

«Для вас це просто чужа історія, а для мене…»

«З війни найбільше запам’яталися діти, – замислено каже Сергій. – Навколо пекельний сюр: в бік якогось села їдуть БТРи, рухаються цілі колони техніки – і ти розумієш, що нічого доброго в той день не станеться. Адреналін робить свою справу. В усіх натягнуті посмішки, всі розуміють: буде щось дуже погане. І дорогою бачимо маму з дитиною. Жінка свердлить нас злющими очима, які видають її бажання розірвати нас на шмаття. А малюк у цей час щиро нам усміхається і махає рученькою. У цей момент ти розумієш, що все це робиться заради того, аби ця дитина жила. До речі, саме в ту мить я відчув, що дуже сильно хочу мати спадкоємця».

Сергій називає себе бандерівцем, хоча прадід був кагебістом, який приїхав із Сибіру боротися з бандерівцями. А одна з бабусь живе в Росії і дуже переживає за внука

Позивний до Сергія так і не прикріпився. Тоді часи були такі. Позивні почали з’являтися разом із радіостанціями. «Оскільки в 2014-му армія мала слабке забезпечення, то й радіостанцій у нас було небагато», – каже хлопець. Хоча побратими часто жартома кликали його Бородою. Але тоді в усіх були бороди. «Пам’ятаю, як ми їхали в напрямку Донецька, – продовжує боєць. – А це було дуже довго, переважно без нормального сну і питної води. Всі були неголені, брудні і пошарпані. Після тижня таких поїздок ротний не витримав і сказав: «Так, пацани, оголошую конкурс на найкрасивішу бороду. Лиш приведіть себе у божий вигляд, бо я вже не можу на вас таких дивитися».

Перший бій Сергій теж добре пам’ятає. Це була засідка на колону, яку вони супроводжували, тоді ніхто не загинув, було кілька легко поранених, але перший адреналін від свисту куль – незабутній. А потім усі почали… реготати – так буває, коли нерви дуже грають. «Аж поки не наткнулися на першу грубу «атвєтку». Уявіть собі 19-річного хлопця, що згорів у БТРі, – опускає очі воїн. –А як це сказати його мамі? І ось з такими спогадами я живу. Для вас це просто чужа історія з життя, а для мене…»

«Як відрізнялася війна тоді і тепер? – замислено говорить Сергій. – Тоді була ціль. Тоді кожного дня щось мінялося. Ми навалювали на ворога. І це всім нам подобалося. Зовсім інша справа, коли хлопці десять місяців сидять в одному бліндажі, ловлять міни і не розуміють, що ж вони там роблять».

Тепер просто сміється

Про своє поранення Сергій відмовляється говорити, ця тема для нього – табу. Тривалий час атовець мотався по шпиталях. Потім нарешті вернувся додому і рятувався в сімейному колі. У лікарні з Сергієм у палаті лежав боєць, якому одного дня зателефонувала наречена і заявила, що між ними все скінчено. Бідолаха так страждав, місця собі не знаходив. Саме тоді Лях ще більше почав цінувати свої стосунки, одразу зв’язався з коханою і запропонував руку та серце. «Моя дружина завжди й в усьому мене підтримувала, була зі мною до кінця, – говорить воїн. – Вона в мене молодець». З РАГСу Сергій виносив свою дружину на одній руці, бо друга була в гіпсі.

Синочок Данилко – татковий антидепресант, з цим трирічним малюком просто немає часу на депресію. «Цей маленький милий монстр з’їв увесь мій посттравматичний стресовий розлад», – сміється ветеран.

«Героїзація атовців приводить до того, що в голові формується образ двометрового здорованя, який ідеальний в усьому, морально стійкий, політично освічений і геть нічого не боїться, – каже Лях. – А потім люди розчаровуються, дивлячись на нічим непримітних чоловіків, які перед тим навернули чарчину і, розмахуючи в руках посвідченням учасника бойових дій, розповідають про свої фронтові звитяги. Тому треба не забувати, що воїн АТО – така ж звичайна людина, як і решта. Не варто героїзувати бійців. Вони просто опинилися в тих умовах і виконували свою роботу. До речі, те саме мав би робити і кожен, хто в тилу, адже за купу років наші люди навчилися жити безвідповідально. Тепер пожинаємо плоди».

Героїзація атовців приводить до того, що в голові формується образ двометрового здорованя, який морально стійкий і геть нічого не боїться. А потім люди розчаровуються

Свою військову форму Сергій вдягає зрідка, вона йому деякою мірою навіть ненависна. На те є багато причин. Найперше – війна добряче покавальцювала його життя, засмоктала, наче у смертельну вирву. Тому тепер Сергій намагається частіше сміятися. Інакше можна з’їхати з глузду.

Побратимам, які депресують після війни, він радить прочитати книгу «Сліди на дорозі». Її написав молодий український десантник, блогер і мандрівник Валерій Ананьєв після повернення з війни. «Це правильна книга, де автор пише про правильні речі, – каже Лях, – про реальні речі. Коли читаєш її, розумієш: з іншими відбувається те саме, що і з тобою, отже, ти – нормальний».

«Ми не виграємо війни, поки вона не постукає у двері кожного, – продовжує боєць. – Поки кожен не усвідомить, що діється. Ось, до прикладу, за минулий місяць на фронті загинули два хлопці з Франківщини. Чи багато людей звернули на це увагу?»

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 26

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...