Виніс на собі: як франківець самотужки витягнув з поля бою побратима

Той день Віктору Царицанському, з позивним «Стелс», не дуже хочеться пригадувати. Молодий та перспективний 24-річний юнак з Франківська, разом з побратимом «Доком» (Захаром) відбували службу у складі 72 ОМБр.

Вночі вони разом пішли на підсилення, а вдень перед цим їхні побратими зазнали втрат.

Ми зайняли свої позиції і приблизно о 6:30 почався інтенсивний, і доволі точний артобстріл. Після цього підключився танк, а в повітрі завжди були два рашистських дрони, для коректування вогню. Все це інтенсивно нас «кошмарило» протягом години, а то і більше, після чого пішла їхня піхота з двох напрямків, розпочався зустрічний вогонь, – пригадує хлопець.

Оскільки окупанти значно переважали кількістю, хлопці були змушені відступити. Протягом всього часу йшов активний артобстріл, тому шанси відбити їхню піхоту з стрілецької зброї були мізерні.

Ми робили переміщення з посадки в посадку, і під час цього, Док зловив кулю. Я перебіг перший, а Док і ще троє військових були позаду мене. Я повертаю голову і бачу, як Захар лежить з побратимом з іншого підрозділу. Я зрозумів, що когось поранено, але був впевнений, що це Док надає комусь допомогу. Проходить буквально 10-15 секунд і я бачу, що двоє хлопців з іншого підрозділу побігли, а Док лежить, – розповідає Стелс.

Хлопець підбіг до свого побратима і побачив поранення в зону сідниці. Док не міг йти, лише повзти, в нього був шок.

Він просив, щоб я йому допоміг і не кинув його. Відповідно в мене теж був шок. Я крикнув, щоб мені допомогли його відтягнути до посадки. До речі, його врятував невеличкий пагорб землі, за який він впав. Якщо б не він, то не знати як би все склалося. Відтягнули ми його до посадки, я зняв з нього амуніцію і оглянув поранення, – пригадує Віктор.

Захисник побачив, що куля зайшла в сідницю, але не вилетіла. В той момент він не знав, що вона закрутилась і залізла йому в кишку, хоча він й говорив, що в нього болі в животі. Пораненому швиденько мінімально обробили рану. Потрібно було терміново приймати рішення, так як окупанти наступали.

Я змушений був повернутись по його автомат, віддав Дока хлопцям, які йшли до точки евакуації. Коли мені показали приблизно де знаходиться точка евакуації, я зрозумів, що буде не весело. Сил особливо нема, оскільки я не спав, не їв, переживав за Захара. Одним словом – стресова ситуація. Взяв на плечі і ніс його. Як тільки вийшов з посадки, то опинився спиною до лінії вогню. Думав, що зараз і мені прилетить, міни продовжували летіти, але я не зупинявся. Думав, як би його звідси винести, – каже хлопець.

Віктор пригадує, що за всю дорогу він був змушений три рази з ним зупинятись, бо йти було нереально важко. Посередні дороги вколов йому обезболююче. Здається то був лідокаїн, якщо не зраджує пам‘ять. Під кінець дороги у Дока почалась інтенсивніша кровотеча, він запанікував, потрібно було тягнути його за руки.

Тоді до мене підбіг ще один побратим з іншого підрозділу. Він допоміг мені дотягнути його до машини. Як тільки ми Дока запхали в машину і вирушили до лікарні, наша бойова дівчина-медик надала йому в машині допомогу. Одним словом було взагалі не весело. Вже коли його привезли до лікарні я видихнув, – каже Герой.

Зараз Дока з Дніпра перевели в інший госпіталь. Його стан стабільний. Проходить лікування, але поки ще ходити не може.

Хлопці вже встигли зідзвонитися через відеозв’язок. Щасливі, що вдалося вижити.