Мед Атлант

Чому Бандера виявився «найкрутішим»?

“Батько – наш Бандера”, – ця пісенька нещодавно була абсолютним трендом серед молоді і збирала мільйонні перегляди у Тік-Току. У чому феномен провідника ОУН-УПА, чому його постать і досі на вустах, як у ворогів України, так і в її захисників і самих українців. Що спільного та відмінного між боротьбою УПА та сучасною війною.  Ці та інші цікаві подробиці в інтерв’ю МІСТОВІ розповів директор Музею визвольної боротьби Ярослав  Коретчук. 

Чому символом визвольної боротьби українців став саме Степан Бандера, адже було декілька лідерів і в ОУН, і в УПА, але всім відомим залишився тільки він?

Насамперед, хочу сказати, що це сталося не так зусиллями самого Бандери, як зусиллями ворога. Саме ворог створив такий своєрідний культ особи, якого бояться і досі. Степан Бандера чітко у своїх працях писав про те, що він не надається на таку роль, і не претендує на роль провідника всього українського визвольного руху. Він дорікав собі тим, що він перебуває за кордоном і не може бути тут з вояками УПА, це було його таке внутрішнє протистояння. На жаль, цей міф створили вороги і опоненти Бандери, возвеличивши його серед десятків інших борців за Незалежність України. Хоча, звичайно ж, певна харизма самого Степана Бандери, допомогла йому вибитися в лідери Організації українських націоналістів. Він володів потрібними для цього рисами: характер, харизма, виховання, яке прищепив йому отець Андрій Бандера. Все це і сформувало цю особистість, яка, я відверто вам скажу, була максимально ідейною. На першому місці у нього була ідея, а все інше потім. Чудово розуміючи те, що рано чи пізно, його знищать радянські спецслужби, він це добре знав, він все одно приймав цей виклик. Я думаю, що сьогодні багато політичних лідерів, знаючи що їх чекає неминуча смерть, відійшли б від певних ідей і цілей. А Бандера навпаки, намагався ще більше працювати, щоб домогтися основного свого переконання – це українська самостійна соборна держава.

Нещодавно трендом Тік-Току була пісня «Батько – наш Бандера» як ви, як історик до такого ставитеся? Це позитив така популярність серед молоді?

Ну це цікаво, звичайно. Це така хвиля, хвиля певної популярності. Я найбільше боюся того, що з часом хвиля спаде. І ми знову про це забудемо. Я як історик, працівник музею, все ж таки хотів би, щоб люди більше пізнали Степана Бандеру, адже ми маємо сьогодні його родинне гніздо, ми маємо декілька музеїв на території України в тих містах, де він проживав, або навчався. Є доступними багато світлин, багато публікацій, книжок. Тому, якщо після цього маленького тренду, цієї пісні українці стануть більше купляти книг про провідника ОУН, тоді я «за». Якщо це спонукає молодь більше дізнаватися і відкривати для себе.

Який головний міф створений довкола постаті Степана Бандери, який історикам доводиться спростовувати роками?

Довкола постаті Степана Бандери є кілька десятків міфів створених його опонентами. Це не тільки міфи створені радянсько пропагандою, це міфи і німецькі, і польські, а також навіть міфи суперників з українського середовища, різних легальних політичних партій, які діяли в діаспорі. Найпоширеніший міф, який найчастіше доводиться нам спростовувати – це співпраця провідника ОУН з нацистами чи навіть з Гітлером. Головним аргументом для спростування тут є те, що Бандера сидів у німецькому концтаборі Заксенгаузен, і це розвінчує цей міф. Але також я завжди звертаюся до особистісного, у 1942 році у нацистських концтаборах були замордовані два рідні брати Степана Бандери – Василь Бандера та Олександр Бандера. Я питаю чи співпрацювали б ви з людьми, які вбили ваших двох рідних братів? І одразу відповідь: Ні! І ось це є розвінчанням цього міфу про спіарацю. Тим більше нема жодного такого документа, це просто пропаганда, щоб паплюжити визвольний рух.

Якщо говорити про український визвольний рух загалом і про УПА зокрема, то наскільки вони досліджені сьогодні, за 30 років Незалежності? Можна сказати, що це десь 50 на 50?

Маємо постійне зростання кількості досліджень українського визвольного руху. Хоча насьогодні, на мою думку, ми десь дослідили 15-20% визвольної боротьби, незважаючи на те, що вийшли книги, зняті фільми, залишається ще багато «білих плям». Коли відкрили доступ у наші архіви, для дослідників, це дало поштовх і з’явилися якісні праці. Адже у нас всіх складається образ вояка УПА, що це озброєний автоматом у лісі, або в криївці повстанець. Але зараз дослідники написали праці про грошову систему в українській повстанській армії, з’явилися праці про зв’язок, про господарське забезпечення, зараз досліджують систему українського Червоного хреста, тобто медичне забезпечення, зараз історики намагаються дослідити кожен окремий підрозділ чи мережі підпілля ОУН. Але залишається ще багато таємного, закритого. І велика проблема в тому, що сьогодні значна частина архівів не ну нас, а перебувають на території росіі, на них продовжено ще на 70 років «гриф секретності», тобто вони є недоступні навіть для російських дослідників. А там одні з найцікавіших документів з історії визвольного руху. Якщо ми говоримо про УПА, порівнюючи її з багатьма партизанськими рухами в Європі під час Другої світової війни, то Українська повстанська армія – це феномен, адже багато повстансько-партизанських рухів виникли на базі колишніх держав, які мали військові кадри, міжнародну підтримку, уряди в екзилі. Український рух, натомість виник завдяки українському суспільству, яке прагнуло незалежної держави.  І навіть ті рухи в Європі вони не змогли стільки протриматися. Ми сьогодні володіємо інформацією про, так званих, останніх могіканів, як Ілля Оберишин, який вийшов з підпілля в 1991 році, коли Україна стала незалежною.

Днями побачила результати свіжого соціологічного дослідження, і там йдеться про те, що в Україні вдвічі зросла підтримка руху УПА, з 22 % до 45 % за останні 10 років? Чим ви це пояснюєте?

Як це не прикро, але насамперед війною, повномасштабним вторгненням, адже нарешті для багатьох мешканців України стало зрозуміло за що боролися УПА та проти кого. Адже, впринципі, тактика поведінки сучасних російських солдатів і органів НКВД 40-50 років, є тотожною, вона не змінилася. І українці через призму сьогоднішніх подій розуміють, що в сорокових роках українці теж постали перед вибором: або бути безжально знищеними радянською владою шляхом репресій, депортації, розстрілів, або брати в руки зброю і ставати на захист і себе, і своїх близьких. І, сьогодні, як ніколи зрозуміло за що боролися УПА, тому маємо такі цифри. На прикладі нашого музею, хочу сказати, що ми цього року отримали тисячі відвідувачів, здебільшого за з-поміж ВПО. Люди, перебуваючи в нашій області, дійсно намагаються відкрити для себе історію визвольного руху, постаті провідника ОУН Степана Бандери. Ми бачимо що дійсно люди стали більше цікавитися цією темою.


Чи можемо ми проводити паралелі між боротьбою УПА в тих умовах, і боротьбою українців за свою свободу зараз? Чи все таки це речі не порівнювальні?

Ми не можемо сказати, що ми зараз на сто відсотків повторюємо події 40-50 років, адже тоді повстанська армія не могла опиратися на державу, бо її не було і не мала міжнародної підтримки. Натомість сьогодні, українська армія – це державні Збройні Сили і є величезна міжнародна солідарність і підтримка. Є офіцерські кадри, є зброя, є техніка. Тоді це все повстанці здобували у ворога, або шукали підтримку у населення. Що є однакового? Що єднає? Ворог! Він той же і методи діяльності ті ж самі. Хоча б здавалося що такого не може бути у 21 столітті. На моє особисте переконання, нинішня війна, це ще один етап нашої боротьби за свою Незалежність, це продовження. Росія знову пробує підкорити Україну і теперішні вояки продовжують справу тих повстанців.

Зараз багато політиків, громадських діячів, журналістів, які раніше відверто виступали проти УПА і навіть засуджували Бандеру, змінюють своє ставлення до визвольного руху і його провідників,  як ви це сприймаєте? Чи залишаєте за ними таке право?

Будь-яка людина може з часом змінити свої погляди на багато речей, в тому числі і на історію українського визвольного руху і постать Степана Бандери. Тобто з кардинально протилежного табору, від заперечення, перейти в табір підтримки і розуміння. Велику роль у цьому зіграли саме події війни. Вони нарешті для українців пролили багато світла на нашу історію. А взагалі право на те, що людина може змінити свої погляди, воно завжди повинно бути. Можливо ми, інколи з обережністю ставимося до різкої зміни поглядів деяких політиків, громадських діячів, журналістів, але вони теж мають шанс на те, щоб відкривати для себе українську історію, в тому числі і визвольного руху.  Більше того, я сподіваюся, що ця війна все-таки змінить і підходи до історичної науки. Я маю на увазі те, що навіть зараз більшість підручників з історії пишуть ще вихованці старої радянської школи, і навіть, незважаючи на те, що вони намагаються з проукраїнської точки зору про все говорити, але в текстах доволі часто проскакують такі нафталінові наративи. Тільки зараз, на жаль, ми історики, намагаємося вибудувати україноцентричну історію, коли ми не розглядаємо історію України через призму інших держав, а навпаки – історію інших держав через призму українського питання. Я сподіваюся, що після перемоги, нарешті останки українських національних героїв повернуться зі всіх куточків світу. Симона Петлюри – з Франції, Євгена Коновальця – з Нідерландів, Степана Бандери – з Німеччини. І нарешті в Києві постане пантеон наших Героїв. І ми нарешті будемо правильно розглядати нашу історію і пишатися нашими успіхами. Адже сусідні країни намагалися переписати нам минуле, принизити нас, зробити нас якимось другим сортом. Хоча ми маємо потужну історію з часів Русі, коли ми гриміли на весь світ і за площею це була одна з найбільших країн Європи.

 

 

 

 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...