Чий Карабах?

Уже двадцять п’ять років на території Азербайджану існує самопроголошена Нагірно-Карабаська республіка із здебільшого вірменським населенням. Невизнана світовою спільнотою держава виникла на місці найкривавішої «гарячої точки» з часів розпаду Радянського Союзу, яка тепер знову загрожує вибухнути масштабною війною.

До 1994 року на спірних землях між Вірменією та Азербайджаном тривав збройний конфлікт, жертвами якого стало 110 тисяч осіб: 40 тисяч було убито в ході бойових дій, а 70 тисяч – поранено. Зважаючи на те, що на 11,5 тисячах квадратних кілометрів здебільшого гірської території Нагірного Карабаху проживає всього 150 тисяч осіб (за даними перепису 2015 року), людські втрати у цьому протистоянні дуже великі.

Дотепер у зоні замороженого конфлікту відбуваються збройні сутички, сторони звинувачують одна одну в обстрілах прикордонних територій. Найбільше загострення, відоме під назвою Чотириденна війна, відбулося на початку квітня 2016 року. Тоді збройні сили Азербайджану розпочали активні наступальні дії по всій довжині лінії зіткнення із застосуванням танків, артилерії, систем залпового вогню та військово-повітряних сил. Масовані атаки азербайджанці згодом пояснили реакцією на обстріли з боку Нагірного Карабаху, які призвели до жертв серед мирного населення.

У відповідь вірменська армія перекинула на територію НКР ракетно-артилерійську бригаду, на озброєнні якої перебувають тактичні ракетні комплекси «Точка-У» і реактивні системи залпового вогню «Смерч», за такої підтримки збройні сили Карабаху перейшли у контрнаступ. На території невизнаної республіки було оголошено мобілізацію, на фронт подалися добровольці, поширилися чутки, що на стороні Азербайджану воює цілий підрозділ ІДІЛ.

Цей спалах бойових дій на Кавказі аналітики пояснюють зміною геополітичної ситуації в близькосхідному регіоні. Саме на початку 2016 року через інтервенцію Росії в Сирію істотно погіршились стосунки між основними союзниками сторін конфлікту – Росією й Туреччиною. Росія традиційно підтримувала Вірменію, натомість Туреччина стояла за етнічно та релігійно близький їй Азербайджан.

Черговий виток ескалації карабаського конфлікту може спричинити значне погіршення російсько-американських дипломатичних стосунків, яке спостерігається останнім часом. Після припинення дії ракетної угоди (про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності) взаємовідносини США та Росії відкотилися на рівень 1985 року – з новою гонкою озброєнь, військовим протистоянням на території інших держав та проявами сучасної «гібридної війни», яка замінила давнішу «холодну війну» між наддержавами.

Цього року американський сенатор Даніель Коутс, якого Трамп призначив директором національної розвідки США, зарахував ситуацію довкола Нагірного Карабаху до світових загроз, припустивши, що у збройний конфлікт між Вірменією та Азербайджаном може втрутитися Російська Федерація. Такий розвиток подій може призвести до того, що спірна територія стане ще однією зоною протистояння світових держав та регіональних лідерів.

Нагірний Карабах був роздроблений – на одній частині було сформовано автономію, а решту розчинили в адміністративних районах радянського Азербайджану

У січні 2019 року президент Вірменії Нікол Пашинян анонсував нову політику врегулювання карабаського конфлікту. Він не уточнив, у чому саме вона полягатиме, але підкреслив, що «формула Левона Тер-Петросяна (першого вірменського президента, який стояв біля витоків руху карабаських сепаратистів) – території в обмін на мир (передача Азербайджану районів навколо Нагірного Карабаху з так званого поясу безпеки в обмін на підписання мирного договору) – не може навіть обговорюватися».

У лютому цього ж року прихильники Пашиняна жорстко відреагували на чергові висловлювання послідовників Тер-Петросяна з приводу територіальних поступок Азербайджану. Разом з тим в Азербайджані теж не наміряються відмовлятися від окупованих Вірменією територій і мають для цього не тільки юридичні підстави, але й економічний інтерес.

Попри свою невелику площу Нагірний Карабах є джерелом цінних ресурсів – тут на розвіданих ще в радянські часи покладах працює потужний комбінат з переробки золота та міді, на гідроелектростанції виробляється чималий надлишок електроенергії, відкрилося рибопромислове підприємство з виготовлення чорної ікри (обсяг виробництва – до 30 тонн в рік), розвивається туризм на базі бальнеологічної здравниці, яка славиться своїми мінеральними водами та термальними джерелами.

У полеміці з опонентами азербайджанські політики часто наголошують на тому, що Азербайджан має більше практичних підстав на те, щоб опікуватися Нагірним Карабахом, оскільки країна є більш економічно розвинутою, володіє запасами нафти та газу, потужною транспортною мережею трубопроводів тощо. Натомість Вірменія, за твердженням ображених сусідів, як держава приречена на економічний занепад і внаслідок цього її населення все більше розпорошується у діаспорі.

Треба сказати, що обидві сусідні держави вважають Нагірний Карабах частиною своїх історичних земель. На сайті президента Вірменії цю територію називають Арцах – таку країну в складі давньої Великої Вірменії згадують античні географи та історики, зокрема Страбон і Плутарх. Від 387 року Арцах належав до Східновірменської держави, яка була окупована Персією (тепер – Іран). Під час арабського панування ці землі також входили до вірменського намісництва.

«Із середини XVIII століття почалося проникнення тюркських кочових племен на північ Арцаху, що призвело до сутичок з місцевими вірменами», – йдеться на офіційному сайті вірменського президента, ніби з натяком на давні загарбницькі інтереси предків сучасних азербайджанців.

На сайті ж президента Азербайджану – трохи інша історія. Територію Азербайджану названо одним із осередків культури, який спричинив розвиток сучасної цивілізації, про що свідчить знайдена на території Нагірного Карабаху щелепа первісної «азихської людини» (азихантропа), яка жила тут 300-400 тисяч років тому. Традицію державності упорядники офіційного історичного нарису також виводять із незапам’ятних часів – дописемного IV-III тисячоліття до нашої ери. Серед великих держав згадується Кавказька Албанія, осколки якої у вигляді карабаських князівств до XVIII століття чинили спротив будь-яким загарбникам.

Однак усе це справи дуже давнього минулого. Насправді ж історія конфлікту триває упродовж останньої сотні років, відколи з розпадом Російської імперії з’явилися незалежні демократичні республіки Вірменії та Азербайджану. У 1918 році обидві незалежні держави опинилися у центрі запеклої боротьби між країнами Антанти, Туреччиною, Росією та Персією і водночас почали територіальні суперечки за володіння Нагірним Карабахом.

У кривавому протистоянні, яке тривало упродовж 1918-20 років, азербайджанські збройні формування активно підтримували регулярні турецькі війська. За цей час було знищено сотні вірменських сіл, влаштовано різанину вірменів у азербайджанській столиці, однак в Нагірному Карабасі агресори зустріли серйозний збройний опір. На конфлікт відреагувало світове співтовариство: Ліга Націй (попередник ООН) визнала Нагірний Карабах спірною територією, з чим погодилися всі залучені в конфлікт сторони, в тому числі Азербайджан.

Зрештою обидві республіки були окуповані більшовицькою Росією. На основі відмови радянського Азербайджану від домагань на спірні території Вірменія у червні 1921 року оголосила Нагірний Карабах своєю невід’ємною частиною.

У Єревані навіть не збираються виконувати резолюції Ради Безпеки ООН про деокупацію захопленої території, розраховуючи на допомогу Росії

Однак вже невдовзі більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння «світовій комуністичній революції», в якій Туреччині відводилася роль «факела революції на Сході», змінила своє ставлення до Азербайджану і до проблеми Нагірного Карабаху. Під безпосереднім тиском Сталіна (за легендою, це був нічний телефонний дзвінок) було прийняте рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою сформування на цих вірменських територіях національної автономії з широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

Так Нагірний Карабах був роздроблений – на одній частині було сформовано автономію, а решту розчинили в адміністративних районах радянського Азербайджану, при цьому ліквідувавши фізичний і географічний кордон цієї території із Вірменією. От же, карабаська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років.

…Почалось усе 21 лютого 1988 року, коли в Єревані пройшов величезний мітинг на підтримку виходу Карабаху зі складу Азербайджанської РСР. Наступного дня акція переросла у масові зіткнення, у результаті яких загинуло двоє азербайджанців, десятки людей було поранено. Вночі 27 лютого почалися погроми в азербайджанському Сумгаїті, під час яких загинули вірмени та азербайджанці. Азербайджан покинули 300 тисяч вірменів. З Вірменії втекло 120 тисяч азербайджанців.

Після того, як обидві сторони сформували загони самооборони, почалися криваві локальні сутички. На початку 1990 року сторони задіяли артилерійську зброю. У Баку почалися масові погроми вірменів, і Москва ввела в місто повітряно-десантні війська.

10 грудня 1991 року в Нагірному Карабаху відбувся референдум, після якого в регіоні розпочалась повномасштабна війна між Азербайджаном і, фактично, Вірменією. У результаті успішних бойових дій вірмени окупували сім азербайджанських районів навколо Нагірного Карабаху, а далі військові операції з використанням авіації, танків і артилерії перекинулися на ширшу територію Азербайджану і на вірмено-азербайджанський кордон.

У 1994 році в Бішкеку Нагірний Карабах (Вірменія) і Азербайджан за посередництвом Москви підписали протокол, на підставі якого була досягнута домовленість про припинення вогню. При цьому вірменська сторона акцентувала на історичній приналежності Карабаху до Вірменії та на праві народів на самовизначення. Азербайджан вказував на принцип непорушності кордонів. Дотепер позиції конфліктуючих держав не змінилися.

Азербайджан намагається впливати на невизнану республіку економічними методами, а також застосовує дипломатичний тиск на Єреван, поєднуючи його з короткочасними бойовими діями у відповідь на провокації бойовиків НКР. Свої зусилля зосереджує на деокупації семи азербайджанських районів навколо колишньої автономної області, сподіваючись, що таким чином істотно підірве матеріально-технічне постачання Нагірного Карабаху і ліквідує добре укріплену буферну зону навколо сепаратистської республіки.

Позицію Баку послідовно підтримують США і Європейський Союз, які з меркантильних енергетичних і геополітичних причин є політичними союзниками Баку і категоричними прихильниками мирного врегулювання карабаського конфлікту. Окрім того, країни Заходу усвідомлюють, що Нагірний Карабах може стати ще одним (після Сирії) місцем військового протистояння між Росією та Туреччиною.

Вірменія надає Нагірному Карабаху матеріальну допомогу, хоч і не визнає офіційно його незалежності. У Єревані навіть не збираються виконувати резолюції Ради Безпеки ООН про деокупацію захопленої території, розраховуючи на допомогу Росії (у вірменському місті Гюмрі дислокується російська військова база, і між державами підписана угода про взаємодопомогу) у випадку повномасштабної війни з Азербайджаном.

Для початку масштабної війни росіянам, як досвідченим провокаторам, достатньо імітувати напад Туреччини на територію Вірменії

Власне Росію називають головною причиною затяжного протистояння в Нагірному Карабасі. Для реалізації мрії про євразійську імперію Путіну потрібен слабкий Південний Кавказ, де Москва буде головною зовнішньою силою, яка надає військову допомогу і контролює потоки каспійської нафти в регіоні. Є підозри, що саме Росія провокує військові конфлікти між Азербайджаном і Вірменією для того, щоб в потрібний час виступити в ролі успішного миротворця.

Разом з тим Азербайджан має особливі дружні стосунки з Туреччиною. Окрім політичних, країни мають доволі тісні військові контакти: в азербайджанському анклаві Нахічевань присутні турецькі офіцери, військові інструктори і спецпризначенці. Туреччина проводить з Азербайджаном спільні військові навчання й уважно спостерігає за ситуацією на лінії зіткнення. Баку й Анкара формально не укладали військового союзу, однак практично весь офіцерський корпус Азербайджану, починаючи з майора, навчався у військових навчальних закладах Туреччини.

Для початку масштабної війни росіянам, як досвідченим провокаторам, достатньо імітувати напад Туреччини на територію Вірменії. Це дасть Москві формальний привід почати бойові дії проти Анкари. Водночас Туреччині теж ніщо не заважає розпочати окремі гібридні військові акції проти вірменських і, при потребі, російських військ. Для цього достатньо спороти шеврони з камуфляжу й відправити кілька тисяч своїх солдатів у «відпустку».

Такий сценарій загрожує прямим збройним контактом ЗС РФ з другою за величиною армією в Європі. Наслідки такої конфронтації є вкрай небезпечними і непередбачуваними не лише для Кавказького регіону.

Автор: Богдан Скаврон

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.