Посмертне фото на Прикарпатті: навіщо колись фотографували покійників і чому ця традиція майже зникла

Колись на Івано-Франківщині фотографа кликали не лише на весілля чи хрестини. Однією з найпоширеніших причин його візиту був похорон.

Щойно в селі помирала людина, родина часто запрошувала фотографа, аби зафіксувати останню земну дорогу покійного. У кадр потрапляло тіло в труні, процесія, сусіди та родичі. Часто біля покійника по черзі фотографувалася вся сім’я.

Сьогодні для багатьох така традиція здається дивною або навіть моторошною. Проте ще кілька десятиліть тому вона була звичною частиною похоронної культури на Прикарпатті.

Журналісти МІСТА поспілкувалися з відомим прикарпатським фотографом Миколою Калитчуком, який добре пам’ятає часи, коли такі знімки були майже обов’язковими.

Коли похорон був чи не єдиною нагодою для сімейного фото

Історія самого Миколи Калитчука почалася з батька-фотографа.

«Мій тато був учителем фізики, учасником Другої світової війни. Після війни він фотографував. У нього була трофейна німецька Leica, потім ФЕД. У селі тоді майже ніхто не міг проявити плівку чи надрукувати фотографії», — згадує фотограф.

У післявоєнні роки фотографія була розкішшю. Люди могли прожити все життя, так і не маючи власного портрета.

«Навіть весілля часто обходилося трьома-чотирма фотографіями. Треба було їхати до міста, це коштувало грошей. Тому похорон ставав однією з небагатьох подій, яку фотографували».

Саме тому посмертні фото були не лише пам’яттю про людину, яка відійшла у вічність.

«Це були фотографії не тільки про покійного. Вони зберігали пам’ять про тих людей, які приїхали на похорон. Часто це була єдина нагода, коли збиралася вся родина».

За одним фото можна було прочитати цілу історію

Старі похоронні світлини сьогодні стали справжніми історичними документами.

За словами Миколи Калитчука, вони розповідають значно більше, ніж може здатися на перший погляд.

«Маючи зараз фотографії різних похоронів різних епох, можна судити, наскільки людину любили і поважали. Вчитель це був, священник чи проста людина. Можна побачити масштаб похорону, кількість людей, одяг, традиції того часу».

Особливо цінними є чорно-білі світлини середини минулого століття, де біля труни можна побачити десятки людей — сусідів, родичів, односельців.

Сьогодні багато з цих людей уже також відійшли у вічність, а фотографії залишилися єдиним свідченням їхнього існування.

Коли люди просили фото… для власного похорону

Існувала ще одна традиція, яка нині може здивувати молодше покоління.

Літні люди нерідко самі приходили до фотографа за життя, щоб зробити портрет для майбутнього похорону.

«Дуже часто просили: “Сфотографуй мене файно, бо треба буде на гріб”. Особливо жінки хотіли подивитися, чи гарно сидить хустка, чи добре вийшла фотографія».

Тоді це не сприймалося як щось дивне чи лячне. Навпаки — люди хотіли залишити по собі гідний спомин.

Традиція, яка має світову історію

Насправді посмертна фотографія не є виключно прикарпатським явищем.

У ХІХ столітті так звана post-mortem photography була поширена в Європі та Північній Америці. Через високу вартість фотозйомки багато сімей не мали жодного фото своїх рідних за життя.

Тому після смерті людину одягали у святковий одяг, вкладали або навіть садовили поруч із родичами й робили єдиний сімейний портрет.

Для багатьох родин це залишалося єдиним зображенням близької людини.

На Прикарпатті ця традиція протрималася значно довше — фактично до початку 2000-х років.

«Останні такі похорони я фотографував десь до 2002 року. Потім традиція почала відходити».

Чому звичай зник

Головна причина — фотографія перестала бути рідкістю.

Якщо колись люди могли не мати жодного портрета за життя, то сьогодні в кожного є сотні чи навіть тисячі фотографій у телефоні.

«Зараз фотографія стала доступною всім. Є смартфони. Уже немає потреби спеціально зберігати пам’ять через похоронне фото».

Крім того, змінилося і ставлення до смерті.

Молодші покоління значно рідше хочуть зберігати подібні світлини.

«Багато таких фотографій просто залишаються в шухлядах. Часто діти після смерті батьків їх навіть не забирають або викидають».

Але не всі готові відмовитися від традиції

Жителька одного із сіл Богородчанщини Вікторія розповідає, що у їхній родині посмертні фотографії зберігаються досі.

Найстаріші світлини належать ще прадідові та прабабусі.

«У нас є фотографії кількох поколінь родини. Вони зберігаються окремо в спеціальній скриньці. Ми їх не викидаємо і не спалюємо, бо це частина сімейної історії».

За її словами, час від часу родина переглядає ці світлини разом.

«Для нас це можливість згадати тих, кого вже немає поруч. Це не про смерть. Це про пам’ять».

Втім, саму традицію фотографування під час похорону сім’я вже припинила.

«Останній раз ми фотографували бабусю, коли вона померла у 2013 році. Після того таких фото вже не робимо».

Що каже Церква

Керівник департаменту інформації Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ Іван Стефурак пояснює: прямої заборони на фотографування померлих Церква не має.

Водночас важливим є мотив.

Якщо фото роблять для збереження пам’яті про близьку людину — це морально допустимо. Якщо ж метою є цікавість, сенсаційність чи поширення таких зображень без потреби — це вже суперечить християнському розумінню гідності людини.

Священник наголошує, що похорон насамперед має залишатися часом молитви та прощання.

«Фотографія може бути допоміжним елементом пам’яті, але вона не повинна підміняти живий спомин про людину, молитву за неї та християнське переживання смерті як переходу до вічності».

Пам’ять, яка залишається на пожовклому папері

Сьогодні посмертні фотографії дедалі рідше з’являються в родинних альбомах. Для когось вони виглядають моторошно, для когось — є безцінною реліквією.

Проте старі світлини з прикарпатських сіл нагадують: колись люди по-іншому ставилися до пам’яті, часу і втрати. Вони не боялися фотографувати останню дорогу близької людини, бо бачили в цьому не культ смерті, а спосіб зберегти зв’язок із тими, кого любили.

І, можливо, саме тому сьогодні пожовклі чорно-білі фото біля труни розповідають не стільки про смерть, скільки про життя — про родини, які збиралися разом, про людей, яких пам’ятали, і про покоління, що поступово відходять у минуле разом зі своїми традиціями.