Канада не для слабкодухих: як франківська сім’я виборювала місце на чужині

Одного дня вони просто зробили це: звільнилися з престижних робіт, продали авто, аби мати гроші на дорогу, і з маленькою...

11 Жовтня 2020 Ступ'як Женя

Одного дня вони просто зробили це: звільнилися з престижних робіт, продали авто, аби мати гроші на дорогу, і з маленькою донечкою полетіли до Канади. Два роки тяжкої праці на чужині трохи підірвали здоров’я, але загартували характер цієї сім’ї і вже дали результати. Кажуть, що подолали свою смугу перешкод лише завдяки «принципу шпагату».

«Є такий принцип шпагату серед успішних людей. Я колись прочитала про нього в одному з дописів у фейсбуці, – розповідає 37-річна Наталя Карп’як. –Коли ми сідаємо на фізичний шпагат, то тягнемо м’язи до болю і фіксуємо. Трохи зайшли за біль – і досить. Через деякий час сідаємо легко на весь шпагат. Схожа штука працює і з цілями. Ми заходимо трохи далі зони комфорту і закріплюємося. Звикаємо. Потім знову трохи далі. І так постійно. Минає час – і ми отримуємо успіх. Мені цей принцип дуже відгукується. Але проблема в тому, що багато людей не готові тягнути м’язи далі болю. Багато хто дивиться на успішну людину і говорить, що їй пощастило. Але вони й гадки не мають, скільки вона доклала зусиль, щоб зробити це. Скільки дискомфорту пройшла, поки не «сіла на свій шпагат».

У Канаді теж витримували далеко не всі приїжджі. Декотрі сім’ї їхали додому вже через тиждень. Сім’я Карп’яків витримала. Кажуть: щоб інтегруватися, треба щонайменше два роки. Коли тільки приїжджаєш, нічого не подобається, починаєш все порівнювати з Україною, і остання, звісно, виграє, бо ж це домівка, про неї пам’ятається лише хороше.

І ще дуже важлива підтримка одне одного, бо коли за перших труднощів дружина або чоловік починає бити по живому, мовляв, я ж казав, що так буде, то вже нічого не клеїться.

 

Страшно досі

Наталя Карп’як до 2014-го багато років працювала в банку, обіймала посаду керівника відділення. Потім була менеджером у фірмі, яка займалася ролетами, – хороша робота, яка забезпечувала фінансову незалежність. Ось тільки там доводилося майже жити.

Чоловік Богдан теж стрімко просувався по кар’єрі – на державній службі. Сім’я мала власну квартиру в центрі Івано-Франківська, автівку, словом, не бідували. Потім народилася донечка, Наталя пішла в декретну відпустку. Ось відтоді все і почалося.

Багато хто дивиться на успішну людину і говорить, що їй пощастило. Але вони й гадки не мають, скільки вона доклала зусиль, щоб зробити це. Скільки дискомфорту пройшла, поки не «сіла на свій шпагат»

«У мене тоді нарешті з’явився час на саморозвиток, – усміхається жінка. – Я подумала, що більше не хочу вертатися до звичного життя, наприклад, працювати на роботі з ранку до пізнього вечора. Тим паче, коли вдома чекає малюк. А глобально у мене почався сильний опір існуючій системі, на мене морально тиснуло, що постійно від тебе очікують, що ти даси якісь хабарі чи «віддячиш», а я такого патологічно не сприймаю. За будь-якого випадку треба всюди шукати якихось знайомих, аби помогли вирішити те чи інше питання… І ще багато всього. Я зрозуміла, що хочу жити по-іншому».

Канада не була самоціллю. Просто туди ще раніше переїхала Наталчина знайома, проконсультувала її з усіх важливих питань, і тема вибору країни вирішилась сама собою. Причому франківка не планувала виживати на чужині за рахунок низькооплачуваної фізичної роботи, вона розглядала лише те, що їй вдавалося найкраще, – інтелектуальну працю. До речі, Богдан підтримав шалений задум, але тільки якщо вся сім’я буде разом.

«Я завжди хотіла вчитися в університеті за кордоном, але банк затягнув мене на купу років. А потім вийшла заміж і взагалі відкинула цю ідею. Принаймні не в цьому житті», – сміється Наталя.

Почалася робота над підготовкою документів до вступу в університет. Найголовніше, слід було підтвердити знання мови на потрібному академічному рівні, довести, що здатна вчитися, а не просто давати собі раду в банку чи в магазині.

Сім’я продала авто і гараж, аби вистачило на переліт. До речі, ризик був величезний, адже цілком імовірно, що на кордоні їх могли просто не впустити. Полетіли в дуже символічну дату – якраз на День Незалежності України.

«Чи страшно було? – усміхається Наталя. – Страшно і досі».

 

Іноземці тут гарують

Сім’я оселилася в провінції Саскачеван. Тут найсуворіші зими в Канаді. До цього Наталя досі не може звикнути. Надворі морози можуть тижнями сягати позначки -40 градусів. Люди, які працюють надворі, мають зимові куртки з акумуляторним підігрівом – без них не обійтися.

У перший же тиждень пара купила авто, яке в Канаді просто musthave. Машиною здебільшого користується чоловік – йому потрібніше.

На початках орендували маленький будиночок у більш-менш пристойному мікрорайоні, адже можна втрапити і в такий, де до сусідів часто навідуватиметься поліція. Але витрати на утримання житла, особливо взимку, виявилися надто великими, та й транспортне сполучення було паскудне. «І все було б нічого, якби не люта канадська зима, – сміється Наталя. – У мінус сорок вичікувати автобус на зупинці не дуже приємно». Тому дуже скоро сім’я переїхала у квартиру.

Взагалі канадці мешкають у приватних будиночках, багатоповерхівок майже нема. Максимум – три поверхи. Там живуть іноземці, юні канадці, які випробовують свою незалежність від батьків, і літні канадці (старші за 80 років), бо їм уже важко утримувати власний будинок. Вони його продають і купують квартиру, але в такому домі, де живуть люди без дітей. А на решту грошей пенсіонери подорожують.

Богдан пішов працювати на меблеву фабрику – влаштуватися допомогли знайомі українці. Для людини, яка щойно приїхала в Канаду, знайти працю не так вже й легко. Найперше тому, що немає ніякої кредитної історії, а для місцевих роботодавців і банків – це кіт у мішку. Нема довіри.

Наталя почала вчитися на магістратурі на «Державному управлінні» і влаштувалася на неповний робочий день консультантом у мережевий магазин одягу. В магістратурі на цій спеціальності не вимагали якогось вузькогоспеціалізованого освітнього бекграунду. Адже потім можна було працювати в будь-якій сфері державного сектору. Так, у групі разом із Наталею вчилися лікарі, юристи, вчителі, економісти і навіть мікробіологи.

В Україні не прийнято глобально міняти професію, тоді як у Канаді це нормальне явище. У 50 років людина може вирішити стати кравцем і йде вивчати цю справу, все життя пропрацювавши, наприклад, керівником фінансової компанії. Канадці слухають себе і шукають себе. «Один із наших викладачів, якому вже за 50 років, одного дня просто пересів на лави студентів, бо хотів глибше дослідити тему, яка його дуже цікавила, і написати наукову роботу», – розповідає жінка.

Крім того, Наталя добре вчилася, тому в кожному семестрі отримувала непогану стипендію, якою вдавалося покривати все навчання. У червні вона стала випускницею, отримала диплом.

«Те, що канадці вивчають 4-5 років, іноземці осягають за два, – усміхається франківка. – Іноземці зазвичай беруть значно більше предметів – аби швидше отримати диплом і заробляти на життя. Так, це величезне навантаження, але і мотивація немала. Пам’ятаю, всі свої вихідні я проводила, втупившись у ком’ютер. Іноземці тут гарують, а канадці вчаться в своє задоволення».

Канадські дитсадки тотально відрізняються від українських. Наприклад, дітей не перевдягають на час денного сну. Крім того, малюки сплять у тапочках. Чому? На випадок пожежі

До речі, незважаючи на те, що рівень Наталчиної англійської був навіть вищий, ніж вимагалося, жінка ще кілька тижнів не могла позбутися мовного бар’єра. Не хотіла говорити зайвого, коментувати, хотілося просто замкнутися. Але розговоритися таки довелося за тиждень після приїзду – коли почалося навчання в університеті. Хоча перші дні голова аж тріщала, адже подумки жінка все перекладала на українську.

Каже, що тепер побутові справи їй зручніше обговорювати українською, а ось різні політичні та економічні теми – все-таки англійською, в голові вже закарбувалися десятки слів, які просто недоречно перекладати.

У планах – аби і чоловік пішов вчитися до університету. У Канаді цінують інтелект і добре платять за нього. Але вчитися – важко. Не кожен канадець зможе. Ступінь магістра у Канаді мають лише 15% населення. Тому стипендія в магістратурі вища, ніж зарплата в робітничого. «Це одна із причин, чому я тут, – каже Наталя. – Я хотіла жити в країні, де розумова праця високо цінується».

 

Де волонтериш?

Перші пів року грошей ні на що не вистачало. Чоловікові платили мінімальну зарплату – 1600 доларів. Оренда житла разом із комуналкою тягнула близько тисячі доларів, дитсадок – 700, під час щотижневих закупів у супермаркеті обмежували себе, старалися не перевищити суму в 50 доларів. З фруктів дозволяли купувати собі лише банани. Дуже заважало, що подумки всі ціни вони переводили на гривні, і цифри були лячними.

Дворічну Анну батьки готували до переїзду ще в Україні, дівчинка дивилася мультики лише англійською мовою. Коли приїхали в Канаду, маля вміло англійською лише рахувати до десяти. У дитсадку пощастило – вихователька Орися мала галицьке коріння і так-сяк могла говорити ламаною українською мовою.

Але з часом Анюта швидко переключилася на англійську і тепер будує українські речення з англійською граматикою. Наприклад, каже: «Мамо, дай мені е печиво» або «Ти хочеш морозиво о шоколадку?». Або перекручує: «джампати, юзати, нокати…».

Канадські дитсадки тотально відрізняються від українських. Наприклад, дітей не перевдягають на час денного сну. Крім того, малюки сплять у тапочках. Чому? На випадок пожежі – аби хутко мобілізуватися і покинути приміщення. Так записано в інструкції з пожежної безпеки, і ніхто нею тут не нехтує. Дітей виховують самостійними і креативними, основний акцент роблять на тому, що кожна дитина унікальна і має свій талант.

А раз на місяць кожен із батьків мусить дві години поволонтерити в дитсадку, тобто поприбирати, бо ж прибиральниць там немає, а наводять лад самі вихователі вкінці кожного дня. Або ж можна на 20 доларів купити мийних засобів, туалетного паперу, змінного одягу для дітей тощо.

У Канаді кожен має займатися якимсь волонтерством, це пунктик до робочого досвіду, який обов’язково записують у резюме. Питання «Де волонтериш?» ставлять всюди і всім. Наталя з чоловіком волонтерять в центрі української культури. Там їхня донька відвідує суботню українську школу. Сім’я допомагає раз на місяць організовувати великі українські вечері.

 

Смачно поїсти і завжди весело

У Канаді геть інші цінності. Ніхто не звертає увагу на зовнішність, людям навіть байдуже до брудного взуття, хіба прийдеш весь у болоті. Якщо у черевиків відпадають чи стираються набійки, то взуття просто викидають. Якось місцеві журналісти написали статтю про майстра з ремонту взуття – він був єдиним у місті.

Канадці легко ставляться до змін і переїздів, не звикли пускати коріння і прив’язуватися до чогось. Усі живуть за рахунок кредитів. Інакше ніяк – будиночок коштує від 300 тисяч доларів.

У провінції дуже багато етнічних українців, та й по Канаді загалом. Перші українські емігранти були вихідцями з інтелігенції, але на чужині мусили стати фермерами. Однак своїх дітей муштрували, що освіта – це важливо. Саме тому тепер так багато українців у канадському уряді. Повсюди українські прізвища. У кафе і супермаркетах продають морожені деруни, голубці і вареники, до речі, останні називаються «п’єрогіс» – від нашого слова «пироги».

Цікаво, що у Канаді є три із чотирьох пам’ятників, присвячених жертвам Голодомору. Четвертий – у Києві. Коли наступають поминальні дні, то в уряді організовують панахиду, на неї приходять усі урядовці провінції. Спершу співають канадський гімн, потім український.

У Канаді є три із чотирьох пам’ятників, присвячених жертвам Голодомору. Четвертий – у Києві

А ще раз у рік в місті відбувається свято презентації різних культур. Дійство проходить у великому експоцентрі. Зазвичай найбільше людей товпиться біля українського павільйону – там можна смачно поїсти і завжди весело.

 

Їм не видно невдач

Тепер Наталя працює не в магазині, а на провінційний уряд. У відділі, де розробляють закони оподаткування нерухомості і контролюють організації, що займаються її оцінкою. Свою роботу жінка обожнює, каже, що їй не просто пощастило, а це логічний результат важкої дворічної праці, титанічної наполегливості, безсоння і ризику. «Люди бачать верхівку айсберга, – каже Наталя. – Але їм не видно багатьох невдач, підірваного здоров’я, дитини, яка плаче…».

В Україну сім’ю тягне, бо сумують за рідними і друзями. «Чи припускаю я, що ми вернемося назад? Хіба візу не продовжать», – каже Наталя, додаючи, що після канадського досвіду масштабного мислення навряд чи зможе реалізуватися професійно в Івано-Франківську, хіба в Києві, але мегаполіси – не для неї.

Автор: Наталя Мостова       

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...