Миколаїв: гумор допомагав вижити

30-річний Юрій СТЕПАНЕЦЬ отримав інвалідність у 2015 році, після того, як зламав шию, стрибнувши з пірсу. З того часу він — у кріслі колісному. Ще тоді, будучи в університеті, Юрій займався творчою діяльністю, брав участь у КВК, згодом — продовжив виступати у «Лізі сміху», «Розсміши коміка» тощо.

З інвалідністю його гумор переформатувався, адже з’явилися нові теми та відчуття самоіронії. «Все, що болить українцям, ми знайдемо, як відрефлексувати з гумором», — каже він.

Нині Юрій Степанець — блогер, активіст і депутат Миколаївської міської ради. Саме через його історію «Місто» продовжить свою постійну рубрику про те, як українські міста боряться з окупантами.

Тривожну валізу збирали після вторгнення

Як і в кожній українській оселі, напередодні повномасштабного вторгнення вдома у Юрія теж були присутні розмови про війну. Але він їх відкидав. Адже, зіставляючи те, в який час ми живемо і що пережили наші діди-прадіди, вірити у те, що хтось захоче це повторити, не хотілося. Навіть у думках він не допускав, що буде війна. Втім, настало 24 лютого.

Юрій живе з дівчиною. 1 лютого 2022 року він переїхав на нову квартиру і прожив там рівно 23 дні. Бо вже під ранок  24 лютого він почув голосний стукіт сусіда. Це була година 5-6 ранку. Він подзвонив сусіду спитати, чи дзвінок від нього. Той відповів, що справді стукав він, бо почалася війна. Юрій перепитав, чи той, бува, не випив. В перші секунди справді було складно повірити, тож сусід порадив відчинити вікно.

Відчинили — і почули літаки та вибухи. Тоді, зізнається, вони з дівчиною й почали збирати тривожну валізу. Ніхто не розумів, що робити далі. Спустилися вниз до під’їзду, бо ліфти не працювали, і чекали татів (Юрія та його дівчини), радилися, думали, зважувалися. В голові була купа думок.

«Їхати чи ні, якщо їхати, то куди і як, думали ми, — пригадує Юрій Степанець. —А потім я побачив дітей на гойдалках, вони мене заспокоїли, попри те, що люди метушилися, діти просто бавилися. Тоді я й повірив у те, що буде все добре».

Скрізь була потрібна допомога

Юрій більше не повернувся у свою нову орендовану квартиру. Попросився до знайомих, які жили на першому поверсі. Адже з візком краще бути ближче до землі. Далі він зайнявся комунікацією з волонтерами та владою, аби допомагати як військовим, так і всім іншим, хто потребував допомоги.

«У нас була спільна комунікація із владою та волонтерами. Я створив телеграм-канал і робив пости про те, кому потрібна допомога і хто може її надати. Були гуманітарні штаби, то теж давав інформацію про них. Були люди з-за кордону, які допомагали. Це був складний процес, тому що телефон розривався, я не міг його лишити, бо скрізь потрібна була допомога», — пригадує він.

Далі він з друзями та близькими взяв гараж і почав писати листи в різні гуманітарні фонди та організації, щоб отримувати допомогу. Вони отримували допомогу, а далі розвозили її тим, кому вона була потрібна. Все це було складно, але хіба хтось міг інакше?

«Як  я тоді казав, я не можу сидіти склавши руки, навіть склавши руки», — жартує Юрій.

Не пахнули, а попахували

Блогер звик зі своєю травмою рефлексувати і реагувати на складні життєві обставини з гумором. Зазвичай жартує на ті теми, які сам переживає, чим переймається і що відчуває. Не вигадує собі проблему з інвалідністю, а жартує  про те, що відчуває.

«Мої теми не агресивні, вони спрямовані на те, щоб не з когось сміятися, а з кимось, — розповідає він. — Звісно, якщо рівень інтелекту не надто високий, то хтось може знайти щось образливе, хоч я жартував сам з себе, але в цілому аудиторія максимально адекватна. Вони, навпаки, питають, чи дозволяю я з цього сміятися».

Тож він продовжив жартувати в Інстаграмі і під час війни. Багато людей йому тоді писали, що попри те, що вони в більш безпечніших регіонах, саме він допомагає їм триматися своєю реакцією, гумором, піснями та мемами. Юрій збирав гроші на тепловізори, висміював росіян, показував роботу волонтерів. Словом, надихав  як себе, так і підписників.

У квітні 2022 року через удар російських військ по водогону Дніпро—Миколаїв на території Херсонської області Миколаїв залишився без води. Про те, щоб митися, питання перші тижні навіть не порушували. Хоча б їжу приготувати, каву зварити і просто втамувати спрагу. «Ми не пахнули, а попахували», — жартує миколаївець.

Юрій допомагав містянам діставати та привозити воду, втім, все одно продовжував жартувати, на цю тему — теж. «Випадок у кальянній Миколаєва. — Можна кальян? — 700 грн. — А чого так дорого? — Ну так на воді! Можу запропонувати на молоці за 100. — А чому дешевше? — Бо молоко гуманітарне».

Ще один жарт Юрія з тих часів: «Миколаїв. Четвертий тиждень без води. Це коли вже і не проти, аби русня вкрала твої труси». Цей жарт він виставляв у соцмережу тоді, коли стало відомо, що росіяни крали в українців все — починаючи від побутової техніки і закінчуючи спідньою білизною.

На початку травня, крім проблеми відсутності води, у Миколаєві бракувало пального. Люди стояли в чергах: за водою, паливом та «гуманітарною». Все це треба було встигнути отримати  між обстрілами. А росіяни тоді Миколаїв обстрілювали ще й як!

З травня 2022 року в Миколаєві розпочали заповнювати водопровідну систему міста технічною водою з річки Південний Буг. Стало трохи легше, бо вже можна було помитися.

Звільнили Херсон — ожив Миколаїв

До звільнення Херсона Миколаїв обстрілювали постійно. З кожним прильотом людей у місті ставало все менше, евакуація відбувалася  як від влади, так і від різних організацій. Пропонували автобуси в Одесу, Запоріжжя, Львів та за кордон.

Втім, казати, що в місті зупинилося було життя, не можна. Адже десь третина все одно залишалася. Навіть тоді кафе працювали. Для миколаївців, які залишилися в місті, ці заклади були для емоційного та психологічного розвантаження. Люди йшли туди, щоб з кимось поспілкуватися, пожартувати, обмінятися емоціями. Було, що в місті все було темно, але кав’ярні працювали. Сидиш, п’єш каву, тут — прильот, вікна вилітають, але наступного разу знову приходиш.

На початку листопада 2022 року Збройні сили України звільнили Херсон. Так лінія фронту відсунулася, Миколаїв став менше потерпати від російських обстрілів, життя почало відновлюватися.

«От недавно був прильот у місце, де вже був прильот, — ділиться Юрій Степанець. — Це готель, який відремонтували, там уже жили люди, і знову повилітало все, що можна, — і двері, і вікна».

Як розповідає Юрій, виглядає, життя в місті значно пожвавішало ще в кінці 2022 року. До звільнення Херсона міг їхати Миколаєвом і побачити лише одну машину. Тепер людей стало значно більше, хтось уже намандрувався і повернувся додому, але місто наповнилося і значною кількістю внутрішньо переміщених осіб з Херсонщини зокрема чи з інших областей.

«Зараз у міста вже інший формат, — розповідає, — в рамках кав’ярно-ресторанного бізнесу, то життя відновилося, але от про великі підприємства, які сильно пошкоджені російською армією, цього не скажеш. Та й люди мігрують. Хтось пожив у безпечних умовах і хоче кращого, то їде далі, а хтось, навпаки, спробує тут облаштувати нове життя — так і відбувається ротація».

Бруківка і тонка грань

Наразі Миколаїв став більш безпечнішим містом-хабом, де зручно працювати громадським організаціям та фондам, які допомагають у прифронтових областях. Тут потрібна робоча сила для роботи у сфері обслуговування. Але таке, зрештою, наразі є в більшості регіонів України.

Життя стало спокійніше, адже обов’язків стало менше. Юрій продовжує допомагати зі зборами для військових, займається й депутатською діяльністю та реєструє  ГО, щоб реалізовувати допомогу людям з інвалідністю.

Як підкреслює Юрій Степанець, наразі маємо проблему в інформаційній політиці щодо бюджетування. Зокрема  мітинги, де люди стоять з плакатами, що їм не потрібна бруківка, а гроші мають йти на ЗСУ. Каже, все це логічно та правильно, особливо вона не потрібна там, де її перестилають по третьому разу. Втім, слід розуміти, що люди, які воювали, повертаються до своїх міст з інвалідністю, а місто не прилаштоване до їхнього життя. 

Бруківка — це про пандуси, комфортне пересування вулицями міста тощо. І це теж потрібно ветеранам. Дехто повернувся додому, віддавши здоров’я за свободу країни, і отримує несвободу в чотирьох стінах, сидячи вдома.

«Бруківка — це про безбар’єрність, — акцентує миколаївський депутат. — Але я б не хотів підігрівати владі, яка маніпулює цим питанням, щоб заробити на бруківці. Тому слід не перекладати те, що зроблено, а мати пріоритетність, там, де є потреба, важливі місця — лікарні, соціальні установи, аптеки тощо. В одному місці можна обійтися звичайним з’їздом, а десь слід зробити те, що треба. Це дуже тонка грань».