І теплим супом, і добрим словом: як франківські волонтери годують знедолених. ФОТО

“Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть”. Волонтери християнської організації “Спільнота святого Егідія” ось уже 15 років раз на тиждень годують безхатьків, знедолених і нужденних – щосереди о 19.00 у сквері біля вокзалу та біля Художнього музею, що в центрі міста.

Кожного разу готують аж 60 порцій. Частину харчів жертвують декотрі їдальні, а щось волонтери купують за власний кошт. Є й такі, що готують у себе вдома, а потім доставляють на місце роздачі. Багато нужденних приходять не так по теплу їжу, як по добре слово.

У середу о 17.00 всі збираються у приміщенні дзвіниці, що біля Художнього музею. Будуть готувати сандвічі. Булочки розрізають навпіл, одну половинку намащують майонезом, кладуть шматок сиру та ковбаси, накривають другою половинкою. І так 150 разів. Основною стравою буде те, що принесуть із їдалень, зазвичай це картопля чи макарони з рибою або котлетою. А ще є волонтерка, яка нині наготувала багато їжі в себе вдома. Звідтіля принесуть два пластикові відерця: одне з гречкою, а в другому – квасоля з м’ясом. Ну і,
звісно ж, гарячий суп, який неймовірно смачно пахне…

Коли всі сандвічі поскладані до великих пакетів, можна розпочинати коротку молитву. До речі, декотрі безхатьки теж приходять на цю молитву. Ось зайшли кілька чоловіків, одна жінка… Тихенько вмощуються на лавці, беруть книжечки із псалмами та якось умиротворено застигають у часі. Від декотрих тхне куривом, але атмосфера в кімнаті благодатна.

А ви знали, що слово “не бійся” в Біблії написане 365 разів? – вигукує одразу по закінченні молитви безхатько Андрій. – А скільки днів у році? Правильно – 365! А що це означає? Бог каже, аби кожен день ми розпочинали і проживали без будь-якого остраху… Правда ж?.

Історія з півстоліття

Цього року мирянському руху “Спільнота святого Егідія” виповнюється аж півстоліття. П’ятдесят років тому на периферіях Риму двадцятирічний юнак Андреа Рікарді започаткував традицію, яка з часом поширилася на весь світ, несучи розраду знедоленим. Ліцеїст почав збирати групу однолітків, щоб слухати і втілювати в життя Євангеліє через виконання заповіді любові. Прикладом для наслідування молодим людям стала християнська громада, описана в Діяннях апостолів, та досвід святого Франциска з Ассізі. Першим служінням спільноти стала так звана “Школа для всіх”, яка проводила заняття для бідних дітей із римських передмість, де було також багато мігрантів. У 1973 році група почала збиратися на вечірню молитву в храмі Святого Егідія у римському районі Трастевере і від назви цього храму отримала свою. Сьогодні це міжнародний рух, до якого приєдналося понад 60 тисяч людей на всіх континентах світу.

“Спільнота святого Егідія” проводить активну соціальну роботу, допомагаючи знедоленим: бездомним, стареньким, дітям, інвалідам, хворим на СНІД, ув’язненим, мігрантам.

Традиційним став і різдвяний обід із безхатьками, який започаткували ще в 1982 році, коли Спільнота зібрала навколо святкового столу невелику групу вбогих у римській базиліці Santa Maria in Trastevere. Це були самотні люди похилого віку, яких члени Спільноти добре знали, і деякі бездомні, що жили на вулицях Рима. Відтоді минуло чимало часу, і з кожним роком різдвяний стіл ставав дедалі більшим. З римського району Трастевере ця традиція поширилася на всі країни, де існує “Спільнота святого Егідія”, включаючи Україну. Головне – створити сімейну атмосферу, адже деякі приходять сюди не тільки за їжею, а й просто за спілкуванням. До речі, дуже важливо, що під час дійства волонтери обідають за столом разом із безхатьками, а не гуртуються собі окремо.

“Спільнота святого Егідія” в Івано-Франківську діє вже 15 років. Аби закупити продукти, волонтери скидаються власними грошима, трохи їжі погодилися давати кілька місцевих їдалень і духовна семінарія. Доброчинний задум великою мірою живе завдяки грошам і часу самих волонтерів. Також завжди знаходяться іванофранківці, які беруть відповідальність приготувати в себе вдома казанок супу. Його важливо доставити до місця роздачі протягом години – аби люди їли ще гаряче. Дехто з волонтерів згоджується просто піти закупити продуктів і принести їх, бо має вільний час, – і це теж величезна
допомога.

Влітку волонтери влаштовують пікніки для безхатьків – у районі села Микитинці біля Церкви Всіх Святих Українського Народу. Там їх не лише частують смаколиками, але й тішать розважальною програмою: запрошують виконавців, письменників, спортсменів…

“Дякую дуже…”

В Івано-Франківську діє два пункти роздачі їжі – по 30 порцій на кожен: біля Художнього музею і в сквері біля залізничного вокзалу. Йдемо до другого.

Важчі пакети несуть хлопці, а дівчата вкотре перераховують, чи нічого не забули. 16-річна Ірина Тимчук уже два роки в Спільноті. Живе у селі за 20 км від Івано-Франківська. Тим не менше, щосереди приїжджає, аби приготувати і роздати їжу. Потім швиденько на останню маршрутку – і додому. До ночі вчить уроки, але не відчуває, що стомилася. Каже, навіть уявити не може свого життя без цієї доброчинної ініціативи.

Це дуже великий позитивний заряд любові і натхнення, – додає дівчина. – Коли даєш людині пластиковий стаканчик із гарячим чаєм чи кілька кухлів супу, а вона цим так тішиться… Це щось неймовірне.

Якщо в середу не прийду сюди – здається, що тиждень минув намарно, – каже 27-річна Уляна Римарук, яка в Спільноті вже десятиліття. – Здається, що допомагаємо ми, але насправді ці люди допомагають нам – дарують чисті емоції щирості і вдячності .

Коли приходимо у сквер, там уже вишикувалася черга, багато нужденних роками приходять сюди поїсти. Майже кожен із власною тарою – пластмасовим контейнером або слоїком. Одноразові ложки дають волонтери. Зазвичай їжі не лишається. Часто люди підходять кілька разів, по добавку. Декотрі беруть для своїх чоловіків, жінок чи дітей – волонтери вірять, бо знають кожного в обличчя. Здебільшого це люди старшого віку. Є і пенсіонери, які просто не мають за що купити їсти, бо вся пенсія йде на ліки.

До речі, у день роздачі їжі безхатьки, які зловживають алкоголем, як правило, стараються ні краплі не випити. Хочуть відповісти добром на добро. Декотрі навіть презенти дарують. Як-от Уляні Римарук, котра трохи потоваришувала з 89-річною жінкою, що постійно приходила, коли волонтери роздавали їжу. Вона так хотіла віддячити, що приносила одяг, якого вдома мала повно. Якось подарувала Уляні кофтину. Дівчина перекроїла одежину, дошила ґудзики, стрічки й… досі одягає. Коли жінка побачила, що Уляна покреативила з її подарунком і навіть носить його, мало не луснула зі щастя.

Цікаво, що час від часу до процесу роздачі їжі долучається студентка- афроамериканка. Тоді не один безхатько каже ламаною англійською “дякую дуже”.

У кожного своя історія

Івано-франківський журналіст, волонтер Спільноти Іван Харук каже, що вже 10 років має можливість споглядати життя трохи ширше – завдяки благодійній справі, до якої долучився. Як він розповідає, далеко не кожен здатен займатися цією діяльністю. Були дівчата, які дуже швидко емоційно вигорали, їм було шалено шкода безхатьків, тому йшли. Але були також й інші волонтери, які з часом почали ставитися до знедолених зі зневагою, мовляв, самі винні у своїх нещастях. Такі теж незабаром покидали справу. Цікаво, що в християнській спільноті є кілька атеїстів, які приходять лише для того, аби роздати їжу вбогим.

Особисто мені допомога безхатькам дала можливість глянути на життя більш масштабно, – зізнається Іван. – Ти розумієш, наскільки життя мінливе і сповнене контрастів. Тоді починаєш цінувати кожну мить.

Люди опиняються на вулиці, і їхні історії можуть бути дуже банальними. Будь-хто інший міг би з ними впоратися, але всі ми різні: хтось сильніший, а хтось не може вистояти, і йому потрібна допомога. Буває таке, що і дуже освічені люди через певні обставини опинялися на вулиці. Багато працювали на заводах, деякі навіть мали свій бізнес, але щось трапилося – і ось вони без даху над головою.

У випадку з чоловіками – це насамперед розлучення. Вони залишають дружинам і сі’ям житло та йдуть із дому. Спочатку поневіряються по друзях, але ті теж не готові приймати постійно, і з часом людина опиняється на вулиці. Кілька днів не помився, не поголився – ось від тебе вже смердить. Плюс
психологічна травма після розлучення, депресія, починаєш заливати горе алкоголем, і пішло-поїхало.

Ірина Тимчук пригадує чоловіка з двома вищими освітами, директора школи, що не витримав смерті рідної дитини. Просто психологічно не зміг впоратися. Скотився до того, що опинився на вулиці. Уляна пригадує іншого чоловіка, теж із двома вищими освітами. Поїхав до Києва на роботу. За цей час дружина злочинним шляхом виписала його з квартири, продала помешкання і виїхала за кордон. Дітей і рідних немає. Тож, коли чоловік повернувся, перетворився на безхатька. Мусив оселитися в Будинку нічного перебування. Роботу складно було знайти, бо мав цукровий діабет – не міг багато фізично працювати. З часом підхопив туберкульоз.

Своя історія у колишніх ув’язнених. У нашій країні, на жаль, їм немає ніякої допомоги. Зі штампом “зек” ніхто не хоче брати їх на роботу, житла немає, вони йдуть на вулицю, і так виходить, що стають безхатьками.

Ні кнут, ні пряник

Чому багато хто так і помирає на вулиці? – каже Світлана, колишня безпритульна, а тепер підопічна київської “Спільноти святого Егідія”. – Немає у них прагнення до кращого, вони звикли в цьому болоті перебувати, тримаються на плаву, мовляв, і так добре, я ж не потонув.

Світлана переконує – поки сама людина не захоче вибратися з вуличного життя, ніхто їй не допоможе. Якщо вона не має мрії або прагнення досягти чогось, то так і не зрушить з місця. Ніщо не підштовхне – ні кнут, ні пряник. Але якщо сама відчуває – все, стоп, куди я потрапив? – тоді неодмінно збереться з силами.

У будь-якому разі допомагати потрібно, – певна Ірина Тимчук. – Навіть якщо людина все одно потім йде і робить своє… Допомагати потрібно! Бо ми не судді, ми просто сіємо зерно любові і не знаємо, в який саме момент воно проросте. А проросте неодмінно.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 15

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.