Моє дивне ім’я

Соломон, Єремій, Аделаїда, Неома – саме такі незвичні імена отримали четверо прикарпатських малюків, які народилися у липні цього року. За щомісячними даними місцевих РАЦСів, завжди є дітки, яким батьки дають дуже оригінальне ім’я. А як живеться їм потім? Ім’я допомагає в житті чи, може, навпаки? «МІСТО» поцікавилося цим у вже дорослих франківців, батьки яких колись вирішили, що їхня дитина має мати особливе ім’я.

Евелін

Саме так, без «а» у кінці. Моя мама завжди наголошувала, що не Евеліна, а Евелін, як вона казала, це два різних імені. Евелін – то скорочено Іві, а Евеліна – Ліна.

Звідки взялося? Мама цілеспрямовано шукала щось оригінальне, вичитувала у словниках, вибір був великий: Жасмін, Жозефін, Евелін. Я завжди кажу мамі, добре, що вона спинилася на Евелін. До речі, мого брата звуть Едвард.

Я читала, що Евелін означає «гарна пташка», а мама казала, що – «життєрадісна», Едвард – «той, хто носить спис».

У самих батьків імена звичайнісінькі – мама Любов, батько Василь. Думаю, мама хотіла якось виділитися. І їй вдалося: у 90-х на Братах я була єдиною Евелін, мене і брата знали всі. Ми запам’ятовувалися. Можливо, це якось і відобразилося на характері, не знаю, я є така, як є, – Евелін. Пам’ятаю, як у 22-й школі моя перша вчителька, Ольга Вікторівна, розказувала мамі: «От сиджу на уроці і думаю, яке б ім’я підійшло вашій дитині. От тільки Евелін – і все, ніяке інше».

Моє ім’я ніколи не приносило мені якихось проблем, ніякого булінгу в школі чи чогось подібного. Хіба що у різних довідках, бувало, писали перше літеру «Є», а не «Е». Не знаю, чому, може, люди просто забували, як пишеться велика «Е», бо мало слів з неї починається.

Хоча у батьків при будь-якій нагоді люди питали, чого вони так дітей назвали. Я навіть пам’ятаю, поїхали ми до родичів у Татарів, там гуцули, і вуйко все: «Ну що ти так дітей назвала, я не годен вимовити». Називав мене Ауліна, а я нервувалася.

До речі, мене навіть похрестили таким іменем, правда, вже у старшому віці, коли хрестили першу донечку, яку ми теж назвали Евелін. Так чоловік захотів, казав, що будуть у нього дві кохані Евелінки.

А меншу донечку назвали Еммою. Я вже шукала, щоб починалось теж з «Е», хотіла так і записати у свідоцтві, але чоловіку трохи не сподобалося, вмовила на Емілію, але все одно називаємо її Еммою.

Власне кажучи, незвичне ім’я – то взагалі не проблема, головне – підібрати з розумом, аби не було великого контрасту між іменем, прізвищем та по батькові. До того ж те, що було незвичним вчора, може завтра стати дуже поширеним.

Зараз ми живемо у Чехії, але Евелінка рік ходила в садок на Вочинецькій, і у них була у групі дівчинка Евелін-Марія. А Емілій у Франківську нині взагалі багато.

Юлія-Лейла

Від мами-українки я отримала ім’я Юля, від батька-азербайджанця – Лейла. Просто хотіли дати ще й східне ім’я, і Лейла наче підходило до Юлі.

Хоча останні кілька років я представляюся виключно як Лейла. Юлею мене називають тільки мама і бабуся, для всіх решту – родичів, друзів – я Лейла.

Спочатку у школі в класних журналах писали подвійне ім’я і так викликали до дошки. Але десь в класі п’ятому я сама попросила вчителів писати лиш Юля, бо діти жорстокі, почалися цькування, як би це м’якше сказати, на ґрунті національному, релігійному. У мене виразна східна зовнішність: чорне волосся, карі очі, і тоді було простіше бути Юлею. Навіть пригадую випадок, коли в одній із церков мені відмовили у сповіді, коли назвала подвійне ім’я, сказали: вам у мечеть. А я ж християнка. Тоді було образливо. Тепер вже я до цього ставлюся по-філософськи, священники – теж люди, а люди бувають різні.

А потім я зрозуміла, що не можна просто відкидати своє друге ім’я. Якщо воно мені далося, значить, для чогось це було потрібно. Пам’ятаю, як прочитала притчу у дитячій книжечці «Арфа Леїлі». Так звали дочку одного з царів, які йшли зі Сходу до новонародженого Ісуса. Дівчинка була німою, але дуже любила грати на своїй золотій арфі. Батько не взяв її з собою у дорогу, тому вона передала в подарунок немовляті найдорожче – свою арфу. І коли царі прийшли до новонародженого, то зрозуміли, що всі їхні дари нічого не варті перед його величчю. Справді цінним подарунком була лиш арфа німої дівчинки. І коли цар вернувся додому, виявилося, що його дитина заговорила.

Мене вразила інтуїція тієї дівчинки, і я зрозуміла, що Лейла – то теж частина мене. Ім’я перекладається як «сутінки», «ніч». І я вважаю, що моє вміння прислухатися до себе саме від Лейли.

Я б сказала, що Юля – така шубушна, всюди її багато, а Лейла – вміє слухати свою інтуїцію. Мене-от коханий зазвичай називає Лейлою, а коли вже чую від нього «Юляська» – це знак, що я вже десь в чомусь переходжу межу, то звучить як попередження.

Я впевнена, що ім’я впливає і на характер, і на долю. Мені колись при заміні паспорта пропонували залишити лиш одне, так наче простіше зараз робити біометрію. Але я відмовилася. Бо це все я.

Юстина

Історія досить звичайна, просто мама вишукувала мені імена, сподобалось Юстина. Був ще один варіант, але Бог милував…

Татову бабусю звали Юстина. Але якраз родичі по батьковій лінії, після того, як дізнались, що мене так назвуть, сказали: «Ви що дурні?». Є сестра, Софія, поширене ім’я, але дуже гарне, як на мене. І у батьків звичайні імена – Володимир і Олена.

Моє ім’я означає «справедливість». Думаю, що, найімовірніше, не саме ім’я вплинуло на мій характер, а більше реакція людей на нього. Я з дитинства дуже неговіркою була, і, коли люди в мене по десять разів перепитували ім’я, мені хотілось швидше кудись втікати. Ці випадки були для мене тортурами. Ну, уявіть самі, як це, коли інтроверта діймають дурними запитаннями.

З часом я звикла до реакції людей, і мені навіть смішно, коли я з кимось знайомлюсь. Наприклад, бувало, при знайомстві думали, що я хамлю або не хочу назвати справжнє ім’я. А фразу «Овва, я перший раз таке ім’я зустрічаю!» я чула не раз.

Часто мені люди говорять, що в них у селі є якась баба Юстина, і переконують у тому, що вона Юля, бо її так всі кличуть. Бісять такі люди. Коли купую каву і офіціанти питають, як мене покликати, я наголошую: «Юстина, через ю». Бо люблять записати Христина.

При знайомстві мене зазвичай питають, як звучить моє ім’я скорочено. Я відповідаю, що ніяк, але люди самі скорочують «Юка», «Юська», «Юся» і т. д.

До речі, цікавий факт: при знайомстві я ніколи не запам’ятовую імена, а моє запам’ятовують усі, навіть якщо зі мною є ще люди, то пам’ятають тільки мене.

Люди звикли, що вони своє ім’я чують постійно – на вулиці, в школі, в дворі… Тобто це нормально, коли в твоєму оточенні є людина з таким іменем, як у тебе. У мене ж не так. Пам’ятаю, якось була в магазині і почула: «Юстина, кинь то!». В мене ледь серце не вискочило! Повертаюсь на голос, а там якась мала «кіндери» запихає собі в сумку.

Леокадія/Еулялія

Я народилася у 1932 році. Коли мені було 8 днів, померла мама, мені дали її ім’я – Леокадія. А кликали її Льоня. Не знаю, може, то польське ім’я, бо в моєму паспорті колись значилося «полька». Бабуся мене виховувала, мамина мама. Її звали Аделя. Колись так не було, аби питали, звідки то ім’я. Це вперше зацікавилися, чого в мене таке ім’я.

Кликали мене Ляля, і зараз так на вулиці кличуть: пані Ляля. Бо дали мені ще друге ім’я – Еулялія. Бабця дуже плакала, коли чула мамине ім’я, тому так. Мені ніколи на думку не спадало інтересуватися, звідки воно. Бабуся приїхала з дідом з Румунії, вони були німецькі румуни, діда направили сюди, коли почали їздити поїзди, він був машиністом потяга дальнього сполучення. Може, то ім’я звідти.

Ми тоді жили заможно, мені няньку наймали, на всіх дитячих фото я гарно вбрана, мала візочок, годувальне кріселко. Батько мій працював у поліції фінансистом. У 1939 році його арештували разом з усіма поліцейськими і військовими й відправили у Смоленську область. Від нього звідти одна карточка прийшла і все, там він згинув. То в Катині його розстріляли, куди летіла вся польська верхівка на річницю і розбився літак.

У ті роки було дуже тяжко, ми жили з бабусею удвох, вона мала лиш пенсію, помагати було нікому, ми ще квартирантів тримали і з того жили. Не було ні юності, ні дівоцтва, бабуся мене дуже тримала в руках. З чоловіком нас просто познайомили, звали його Федір, сам з Коломийського району. Я з ним прожила 61 рік, троє дітей мали. Два тижні були знайомі, зробили невеличкий «вечерок» в хаті, розписалися – і все. Найдорожчий подарунок був сервіз. Бабця ще зажадала, аби ми в костьолі взяли шлюб. Як були вдягнені, так і пішли, – без вельона, без нічого.

Знаєте, чоловік народився в той день, як померла моя мама, я від нього на 8 днів була старша. Дітей ми назвали Ярослав, Галина і Ольга. Пам’ятаю, дочку хотіла назвати якось інакше, але чоловік записав її Оля, бо йому так сподобалося. Я на це не зважала.

У мене шестеро онуків: Андрій, Лілія, Олег, Христина, Наталія, Валентина. І дев’ять правнуків: Олександр, Ангеліна, Данило, Євген, Єлизавета, Вероніка, Марта, Марк і Божена.

Я думаю, що ім’я не має нікого значення, назвали так – то й назвали.

Автор: Женя Ступ’як 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.