«Яка ж я москалька? Я українка»: історія бабусі-переселенки

Голод, холод і страх у підвалі, втеча під обстрілами і поміж мінами, втрата дітей і внуків. У свої 79 років Галина Савченко з Сєвєродонецька через війну втратила все, що мала. А мала багато. Опинилася сама-самісінька на Франківщині. Лиш з рюкзаком і пенсійною карткою. Після поневірянь стареньку прихистили волонтери з БФ «Час добра і милосердя». У їхньому Будинку матері і дитини було якраз останнє вільне місце. Ніби чекало саме на цю бабусю.

«Галина Андріївна?» Крізь паркан видно бабусю, зігнуту вдвоє, – висмикує траву на подвір’ї.

«… Так, я… Ага! Ви, мабуть, журналістка. Ну ж бо, не стовбичте за воротами, заходьте… А я трохи наводжу лад у дворі – не можу без роботи сидіти. Поки рухаюся – чую, що живу. У спині три грижі, в серці кардіостимулятор. Але сидіти каменем все одно не буду. Я тоді помру».

Бабуся веде на другий поверх до своєї кімнати. Крихітна, але затишна: ліжко, тумба, шафка, віконце.

«Цю постіль дали дівчата, ще один комплект у церкві подарували, – показує пані Галина. – Знаєте, я ж втікала з самим рюкзаком, а там лиш документи і пенсійна картка. Більше нічого не взяла – не було коли, та й вже не було що. Все поховали бомби. Дві квартири, дача… Нічого більше нема».

Плаче.

Все мало бути добре

Галина Андріївна майже все життя прожила в Сєвєродонецьку, тяжко працювала. Ким тільки не була: зварювальником, муляром-штукатуром, склярем, бетонярем, санітаркою у відділі «важких» хворих.

До пенсії доробилася до двох квартир і дачі. Квартири віддала сину і доньці, а з чоловіком переїхали в будиночок у селі. Після його смерті знову вернулася в місто. Жила в «малосімейці». Тішилася своїми вазонами, вовтузилася з внуками-правнуками, ходила до церкви – все, як у людей.

А потім 24 лютого росіяни почали бомбити. Перший раз бахнуло після обіду. Скло у вікнах зразу посипалося. Тоді другий раз. Третій. Жінка хапнула рюкзак, кинула туди тисячу гривень і пенсійну картку.

Побігла в школу поруч. Усі туди тікали. В підвал. З дітьми, інвалідними візками, собаками-котами… Крики, плачі, всі налякані. Хаос.

Посунула техніка: БТРи, танки. Знову вибухи. Безперестанку сипалося.

Минали дні, а люди сиділи у підвалі. Голод, спрага. Дикий холод. Світла, газу нема. Тіло німіє, бо навіть нема місця, аби випростатися. Лиш закуняєш, а тут як бахне – стіни аж тріщать. Випорожнення – у пакетик, і далі кудись у школу…  Від жахливого смороду забивало памороки…

У якоїсь дівчини почалися пологи. Там і народила. «Швидка» просто не могла приїхати – все навколо вибухало.

Коли чули начебто якесь затишшя, хтось пробував бігти додому. Багато більше не повернулися, багатьом забракло буквально кількох десятків метрів, аби вскочити назад у підвал, – так і лишалися валятися посеред вулиці. Люди боялися вийти з укриття, аби відтягнути тіло. Танки місили ті тіла з грязюкою.

«Їсти хочеться, пити хочеться, помитися хочеться, – згадує бабуся. – Де мої діти-внуки? Чи живі? Зв’язку нема. Сидиш скорчена, заклякла у тому підвалі і не знаєш, прилетить зараз тобі на голову чи не прилетить. Два тижні я пробула там. Лиш тричі вибігала додому. З жахом дивилася, як посікли вогнем мої вулиці, все в диму. І втікала назад у підвал».

Нема куди подіти стареньку

«Галю, в машині є одне місце. Виїжджаємо вже. Не знаю куди. Куди очі бачать. Чи по дорозі загинемо, чи тут під завалами… По дорозі принаймні є хоч якийсь шанс вижити. Їдеш?» – жінка дивилася несамовитим поглядом. Галина Андріївна за два тижні здружилася з нею. Сиділи весь час поруч.

«Божечку, яка це була дорога… – зі сльозами згадує бабуся. – Мости позривані. Треба об’їжджати полями. Міни. Стріляють з усіх боків. Машини горять. Повно блокпостів. Ми всі в грязюці. Ні, ви не зрозумієте цього жаху…»

Заночували в людей на Харківщині, потім у Вінниці. Осіли в глухому селі на Тернопільщині. Галину Андріївну лишили в хаті в старенької бабусі, решта розселилися далі по селу.

«Добра бабця була, молилася весь час, заспокоювала мене, бо я часто плакала, – розповідає пані Галина. – Насадила їй огірків-помідорів, зробила порядок з грядками».

Так вони прожили три місяці, аж поки до бабусі не приїхало одразу кілька сімей з Харкова. У хаті бракувало місця. Окрім того, в селі ні аптеки, ні навіть медпункту. А Галині Андріївні терміново треба було обстежити серце, купити ліки, без яких не може обійтися, спина страшенно боліла.

Їй порадили їхати в Яремче, дали контакти жінки, яка прихистить, і посадили на прямий автобус. Жінка справді дала кімнату: ліжко, тумба, електрочайник, замість дверей – штора, туалет – надворі, вода – в криниці. Доба – 250 грн. Якщо треба електроплити, аби приготувати їжу, – ще плюс 50 грн.

Бабуся пожила дві доби і порахувала, що не витягне. Взяла свій рюкзак, вийшла надвір і кинулася до перших-ліпших людей – просити допомоги. Ті направили в міську раду в Надвірну, звідти – в Івано-Франківськ. Там з кабінету в кабінет – нема куди подіти стареньку. Аж поки якась працівниця не перейнялася історією пані Галини: «Мені шкода цю бабусю. Я її не кину в біді».

Звернулася до волонтерок БФ «Час добра і милосердя»,  може, в їхньому Будинку матері і дитини знайдеться місце і для бабці. Знайшлося – якраз останнє вільне.

«Лиш не виганяйте мене»

За місяць в Івано-Франківську Галина Андріївна встигла переробити повно справ: навела лад з усіма офіційними паперами, обходила лікарів, знайшла знайомого священника з Сєвєродонецька…

Частенько ходить до «Карітасу», що біля катедри, – там, де щодня переселенці отримують їжу. Ні, бабуся йде не поїсти, вона шукає своїх людей – із рідного Сєвєродонецька. Нехай навіть і не знайомих – аби хоч були з її краю. Обіймаються, плачуть, переповідають, що чули-бачили, хто вижив, а кому не вдалося.

Галина Андріївна досі не знає, що з сином. Доньку недавно знайшла. Вона тимчасово прихилилась десь на Запоріжжі – метається з дітьми від квартири до квартири. Самі поки не мають куди подітися, тому не будуть зараз ризикувати ще й своєю бабусею.

«Дівчатка, ви лиш поки не виганяйте мене, будь ласка», – старенька дуже боїться знову опинитися просто неба. Волонтерки БФ «Час добра і милосердя» вкотре заспокоюють, що відпустять бабцю лише в надійне місце, наприклад, до доньки, коли та вже зможе десь осісти.

«Знаєте, всюди є люди і людиська. Мені щастить на людей, – каже бабуся. – Певно, тому що я й сама все життя любила людей. Зла не робила. Часом чую, що людей зі сходу України тут називають москалями. Ну, скажіть, яка ж я москалька? Я – українка».

Наталя МОСТОВА