«Сила духу і молитви»: історія військового, який після ампутацій повернувся до активного життя

Коли прокинувся після важкого поранення, то насамперед оцінив не те, що втратив, а що залишилося. Ампутація ноги, кисті руки та великого пальця не стали для нього вироком. Сьогодні він водить автомобіль, готує каву, катається на роликах і будує плани на майбутнє.

Олег Попадинець та його мама Леся розповіли про найважчі дні після поранення, шлях до відновлення, підтримку близьких і те, чому навіть після пережитого вони не дозволяють собі втрачати віру та надію.

До війська хлопець потрапив у 2024 році. Служив у складі 102-ї окремої бригади територіальної оборони на Запорізькому напрямку. Займався безпілотними системами, допомагав розвивати окремий підрозділ FPV-дронів і, за його словами, навіть після всього пережитого не шкодує про свій вибір.

«Якби я знав, що потраплю саме в цей колектив, у цей батальйон, я би пішов туди з перших днів. Я не жалів ні про одну хвилину, проведену на фронті», – каже військовий.

У травні 2025 року під час чергових російських штурмів він отримав важке поранення. Іронія долі, зізнається Олег, полягала в тому, що оператор FPV-дронів постраждав саме від ворожого FPV. Загалом лікування тривало десять місяців. Сьогодні хлопець уже ходить на протезі, допомагає вдома й планує повернутися до роботи.

«Ні на що не скаржуся. Хіба що картоплю чистити стало трохи важче», – жартує військовий.

Та поки лікарі боролися за його життя, вдома тривала інша боротьба. Перші години після поранення були чи не найважчими, адже родина майже не мала інформації про його стан, знали тільки, що він у Запоріжжі, в клініці. Не чекаючи ранку, вирушили туди. Машину без жодних вагань погодився вести друг Олега Дмитро, який від перших днів і впродовж усього лікування підтримував, коли це було потрібно. Леся каже: саме тоді особливо відчула, що Бог допомагає через людей.

«Віра – це не чекати дива. Це діяти. А Господь посилає тих, хто допоможе. Ми не їхали – ми летіли. Усю дорогу була тривога. Уже в Запорізькій області навколо темрява, над полями збивають безпілотники, щось вибухає, а ми цього ніби не помічаємо. У мене в руках була вервиця, ми весь час молилися. Лише згодом я усвідомила, наскільки це було небезпечно. Але тоді думала лише про одне»

До лікарні вони прибули вже під час комендантської години.

«Було близько опівночі. Навколо нікого. Ми навіть не могли знайти вхід до лікарні. І раптом одна жінка з велосипедом показала нам дорогу. Потім санітарка спокійно пояснила, де реанімація, лікарка вийшла до нас, розповіла про стан Олега і навіть дозволила побачити його. Він був дуже блідий. Здавалося, не залишилося місця, звідки не виходили б трубки. Я тільки стояла біля нього й повторювала: “Живи. Заради тата живи”. Не знаю, почув мене Олег чи почув Бог. Але сьогодні він поруч із нами»

Саме тоді, каже Леся, її віра стала найбільшою опорою. За тиждень до поранення жінка згадує, що стояла в храмі й думала, найбільшим її проханням до Бога буде якнайшвидше закінчення війни.

«Я тоді дякувала Богові, що всі живі й здорові. Думала: попрошу тільки, щоб закінчилася війна. Але вже через тиждень мала просити значно більше»

Саме в ті дні до їхньої парафії Святого Миколая у селі Павлівка привезли ікону «Джерело милосердя». Леся пригадує, що чекала на неї так, ніби це була остання надія.

«Мені здавалося, що не маю права проґавити цей шанс. Я не молилася – а просто кричала до неба. Усім казала: “Не плачте. Він буде жити”. Я не дозволяла навіть думати про інше»

Особливо жінці запам’ятався День матері. Вона свідомо одягнула білий светр і білу хустку, бо вирішила, що не пустить чорний колір у життя своєї родини. Під час богослужіння, стоячи перед іконою, пережила внутрішню боротьбу.

«Я чітко відчула: “Віддай цей хрестик за життя дитини”. Усю службу сперечалася сама із собою: одна думка казала віддати, інша – що це лише шматок металу і я вигадую. Після Літургії я підійшла до священника й попросила забрати хрестик. Хотіла віддати його як пожертву”

«Я дуже боялася, щоб люди не перестали молитися. Мені здавалося, якщо вони перестануть, то я просто здуюсь, як повітряна кулька, і не матиму сили йти далі. Тому всіх просила про одне – не про кошти, а про молитву. Молилися друзі, знайомі, односельчани, люди, яких я навіть не знала особисто. І я відчувала цю підтримку щодня»

Особливо вдячна жінка настоятелю храму отцю Василю Сеньку. Каже, священник знаходив саме ті слова, які допомагали не втратити віру й витримати черговий день очікування. Підтримку вона відчувала і від людей у храмі, і від односельчан, які цікавилися станом Олега, запевняли, що моляться за нього, та щиро переживали за його долю.

«Отець Василь у той момент був для мене як мама. Я плакала на його плечі, а він знаходив такі слова, які були потрібні саме тоді. Я дуже вдячна всім павлівчанам, усім людям, які молилися. Я бачила їхні очі в церкві, бачила їхню підтримку. І, звісно, вдячна лікарям – усім, хто боровся за життя Олега. Без цих людей наша історія могла б бути зовсім іншою»

Проте, за словами Лесі, найбільшою опорою для всієї родини став саме Олег.

«Він дуже сильний духом. Навіть коли нам було важче, ніж йому, він не дозволяв втрачати надію. Я часто кажу, що він схожий на Україну: весь пошматований, у шрамах, але не здається!»

Після численних операцій на Олега чекала тривала реабілітація. Протезування він проходить у центрі Superhumans. Каже, що сучасні можливості дозволяють повернутися до звичного життя, а головне – не боятися починати все спочатку. За словами Лесі, після повернення додому вони з чоловіком спершу надмірно опікувалися, намагалися допомогти в усьому. Однак дуже швидко зрозуміли, що найбільша підтримка – не робити за нього те, що він може зробити сам.

«Якщо якісний протез ноги, то різниці майже немає. Нога – це не проблема. Набагато складніше з рукою, але й до цього можна пристосуватися», – розповідає військовий.

Хлопець уже будує плани про поїздку з родиною за кордон, хоче піти в гори та не любить, коли його жаліють. Каже, що життя триває, а втрачати час на відчай просто не хочеться.

А Леся продовжує молитися за всіх українських воїнів і вірити, що настане день, коли війна закінчиться.

«Божа воля не завжди зрозуміла, але вона завжди варта того, щоб її прийняти. Треба не тільки молитися, а й діяти. І навіть якщо цей шлях проходить через сльози, треба йти далі!»