Поки туристи йдуть у Карпати за відпочинком, він іде за світлом: історія фотографа Павла Пивовара

Поки більшість туристів вирушає у Карпати за відпочинком, фотограф Павло Пивовар іде туди за світлом.

Намет майже повністю засипало снігом. Надворі — ніч, хуртовина не вщухає вже кілька годин. Будильник вкотре нагадує, що час виходити назовні. Не тому, що настав світанок чи потрібно продовжувати маршрут. Просто якщо зараз не відкопати намет, за кілька годин він може опинитися під товщею снігу.

Для більшості людей така ніч стала б приводом якнайшвидше спуститися з гори. Для Павла — навпаки. Він знає: після сильного снігопаду Карпати змінюються до невпізнання. Саме тоді народжуються кадри, заради яких він готовий пройти десятки кілометрів, жити в горах майже два тижні й терпляче чекати того самого світла, яке інколи триває лише кілька секунд.

Сьогодні Павло разом із сім’єю живе в Богородчанах. Його світлини Карпат добре знають шанувальники пейзажної фотографії, хоча сам він усміхається: ще в юності навіть не міг уявити, що гори стануть такою важливою частиною його життя.

«Я родом із Волині, тому до студентських років узагалі не бачив гір. Уже навчаючись на біологічному факультеті у Львові, під час практики вперше потрапив у Карпати. Напевно, саме тоді все й почалося», — згадує фотограф.

Фотографія увійшла в його життя ще близько двадцяти років тому. Спочатку це були студентські походи та мандрівки, під час яких він завжди брав із собою фотоапарат і знімав пейзажі. Та приблизно десять років тому захоплення набуло нового змісту: Павло поставив перед собою чітку мету — стати відомим і успішним пейзажним фотографом. Відтоді кожен кадр, кожна подорож і кожен світанок у горах стали частиною великої роботи над собою та власним стилем.

«Мені вже було мало просто піднятися на вершину. Хотілося знайти такий стан природи, який люди бачать дуже рідко. Туман, паморозь, густий сніг, особливе світло — саме вони створюють настрій фотографії.»

Саме тому Павло майже не ходить популярними туристичними маршрутами. Каже, що гарний краєвид — лише половина успіху.

Поруч із фотоапаратом у його мандрівках завжди є ще один незамінний помічник — одноколісний туристичний візок. Саме він дозволяє перевозити все необхідне для тривалих походів, адже заради одного вдалого кадру іноді доводиться жити в горах не один день.

Найскладніше тут — дочекатися моменту, коли природа сама вирішить показати його у всій красі.

«У пейзажній фотографії приблизно 90 відсотків часу ти просто ходиш і шукаєш. Потім знаходиш місце й починаєш чекати. Чекаєш світла, туману, снігу. Можеш просидіти там дві доби, а потрібне світло триватиме двадцять секунд.»

Саме через це його походи рідко тривають лише кілька днів. Якщо прогноз обіцяє снігопад або цікаву зміну погоди, фотограф не скасовує поїздку — навпаки, бере у свій возик більше їжі, тепліший спальник і залишається в горах стільки, скільки потрібно. Найдовший зимовий похід тривав майже дванадцять діб.

Втім навіть після такого маршруту можна повернутися майже без фотографій.

«Бували походи, коли я взагалі не діставав фотоапарат. Не тому, що не було красивих місць. Просто не було того світла чи того стану природи, заради якого я туди прийшов.»

Павло зізнається: найбільше любить саме зиму. Якщо більшість фотографів із нетерпінням чекає літа, то він, навпаки, намагається уникати цього сезону.

«Літо для мене найменш цікаве. Спека, комахи, жорстке сонце. Якщо небо чисте й світить сонце, мені часто навіть не хочеться діставати фотоапарат.»

Натомість зима, переконаний фотограф, здатна повністю змінити знайомі пейзажі.

«Чим більше снігу — тим краще. Він ховає весь хаос у лісі, кущі, підлісок, нерівності. Залишаються тільки дерева, форми й лінії. Карпати тоді виглядають зовсім по-іншому.»

Романтики в таких походах небагато. Якщо починається сильний снігопад, спати спокійно вже не вийде.

«Буває, що кожні одну-дві години доводиться вилазити й відкопувати намет. Потім знову залазиш усередину й чекаєш. Але коли сніг нарешті припиняється, розумієш, що все це було недарма. Після такої погоди ліс виглядає фантастично.»

Самотні походи часто здаються небезпечними. Та Павло каже, що за роки мандрів навчився найбільше поважати не диких тварин, а самі гори.

Перші самостійні маршрути він згадує з усмішкою.

«Коли був студентом, було страшно. Не тому, що навколо ведмеді чи вовки, а тому, що не мав достатньо досвіду. Зараз просто знаєш, як поводитися. Перед кожним походом продумуєш маршрут, місце ночівлі, запасні варіанти. У горах головне — не переоцінювати свої сили.»

За десять років він неодноразово зустрічав кабанів, бачив сліди ведмедів, але переконаний: найбільшу небезпеку становить не дика природа, а людська самовпевненість.

«Я біолог за освітою. Наші бурі ведмеді дуже лякливі й самі намагаються уникати людини. А ось погода не пробачає помилок. Саме вона диктує правила в горах, і домовитися з нею неможливо.»

Саме бажання передати природу такою, якою її бачить він сам, кілька років тому привело Павла до ще одного непростого рішення. Попри можливості сучасної цифрової техніки, він майже повністю перейшов на плівкову фотографію. Каже, це не про ностальгію чи бажання виділитися, а про відчуття кольору, світла і сам процес.

«Мені більше подобається, як плівка реагує на світло. Кольори, контраст, атмосфера — усе це значно ближче до того, що я хочу передати у своїх фотографіях.»

Такий вибір зробив його роботу значно складнішою. Якщо цифрова камера дозволяє одразу переглянути результат і виправити помилку, то плівка другого шансу не дає.

Один рулон середнього формату коштує майже тисячу гривень, а зробити можна лише десять кадрів. Перед кожним натисканням затвора потрібно вручну налаштувати фокус, виміряти експозицію, врахувати десятки нюансів. А далі — найдовше очікування.

Повернувшись із походу, фотограф ще не знає, чи справді привіз додому ті кадри, заради яких жив у горах майже два тижні. Попереду — проявлення плівки, сканування і лише тоді можна побачити результат.

«Буває, що помиляєшся не під час зйомки, а вже вдома. Одного разу я проявив десять плівок, був упевнений, що все зробив правильно. А коли почав їх сканувати, зрозумів, що трохи перепроявив. Начебто дрібниця, але кольори вже були не такими, як я задумував.»

Саме через це Павло навіть власноруч сконструював автоматичну машину для проявлення плівки. Вона підтримує потрібну температуру, змішує хімічні розчини й допомагає уникати помилок. Втім і сьогодні він переконаний: плівка — це постійне навчання.

«Вона дуже дисциплінує. Коли знаєш, що маєш лише десять кадрів, уже не фотографуєш усе підряд. Кожен кадр стає усвідомленим.»

За роки роботи Павло фотографував не лише пейзажі. У його творчому доробку — репортажі, весілля, портрети. Але саме природа, зізнається він, залишається тим місцем, де почувається найбільш вільним.

«Тут немає замовника, який скаже, що хоче інший ракурс чи інший настрій. Природа нічого від тебе не вимагає. Є тільки ти, гори і твій погляд.»

Саме тому навіть сьогодні, коли час від часу він працює на комерційних зйомках, щоразу знаходить можливість знову повернутися в Карпати. Не тому, що там легше. Навпаки — тому, що там чесніше.

«Мені подобається бути самому. Подобається йти, шукати, думати, чекати. Напевно, це і є те, що тримає мене в пейзажній фотографії.»

Водночас Павло відверто говорить про іншу сторону творчості — її цінність в Україні. На його думку, авторська фотографія поки що залишається недооціненою.

«Часто люди готові щороку купувати новий дорогий телефон, але фотографія за кілька тисяч гривень здається їм дорогою. Хоча це архівний друк, професійний папір, робота, яка може десятиліттями висіти на стіні. Просто культура колекціонування фотографії у нас ще тільки формується.»

Попри це він не збирається відмовлятися від своєї мрії. Навпаки — хоче, щоб українська пейзажна фотографія ставала більш помітною, а люди почали дивитися на неї не як на красиву картинку, а як на мистецтво.

Наприкінці розмови запитую Павла, чи не набридає йому раз за разом повертатися в ті самі Карпати. Він усміхається, ніби відповідь давно знає.

«Половину життя я займався біологією, другу половину — фотографією. І саме в горах усе це поєдналося. Тут є природа, подорожі, самотність, пошук і творчість. Напевно, саме тому я щоразу повертаюся сюди.»

Можливо, секрет його фотографій саме в цьому. Вони народжуються не тоді, коли спрацьовує затвор камери. Вони починаються значно раніше — з важкого рюкзака, багатокілометрової дороги, холодної ночі в наметі, терплячого очікування й віри, що після чергової хуртовини чи густого туману природа лише на кілька секунд відкриє той краєвид, який більше ніколи не повториться.

І поки більшість туристів вирушає у Карпати за відпочинком, Павло Пивовар знову збирає рюкзак. Бо він іде туди не за вершинами. Він іде за світлом.