Мед Атлант

«Ми зупинимо епідемію». Репортаж з пункту тестування на ВІЛ

З нагоди Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом кореспондент “Українська правда. Життя” пішла перевіритися на ВІЛ в пункт безкоштовного тестування.

Заодно вона дізналася, як люди часто реагують на позитивний діагноз, чому ВІЛ-інфіковані не хочуть приймати терапію і які міфи про ВІЛ досі живуть в суспільстві.

Головний київський пункт, в якому можна швидко і безкоштовно перевіритися на ВІЛ, знаходиться недалеко від станції метро “Політехнічний інститут” та курується благодійною організацією AHF Ukraine.

AHF – одна з найбільших неурядових організацій, які надають підтримку ВІЛ-інфікованим. Безкоштовне тестування лише один із напрямів їх діяльності.

Пропустити пункт неможливо – на будівлі, де він знаходиться, висить великий плакат з написом “нокаут ВІЛ”.

Координатор програм профілактики і тестування на ВІЛ Юлія Квасневська розповідає, що пункт працює з 2015 року.

За цей час кількість відвідувачів значно зросла – якщо на початку тут тестували 70-80 осіб на місяць, то зараз близько 800 чоловік щомісяця.

Особливо напередодні 1 грудня – Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом – в цей час в пункт часто заходять люди, які просто проходили повз, побачили плакат і вирішили перевіритися на ВІЛ.

Юлія Квасневська працює з ВІЛ-інфікованими вже близько 15 років. Мініатюрна жінка в окулярах, з м’яким, заспокійливим голосом – напевно, він теж частина її роботи, адже Квасневська проводить консультації з тими, у кого виявляється позитивний діагноз. Реакції на нього бувають різні.

Це сльози, бували і непритомність, бувало, що кидалися на того, хто робив тестування … Ми навіть завели собі тривожну кнопку, – розповідає Квасневська.

Зі сльозами впоратися найпростіше. Найчастіше ми стикаємося з запереченням, особливо, якщо людина не була в групі ризику. Тоді вона просто не розуміє, як це сталося.

З цими людьми працювати важче, тому що як раз ця група оповита міфами. Вони думають, що життя закінчилося, впадають в депресію. Ми пояснюємо, що таке лікування, чому це важливо, чому це врятує не тільки ваше життя, але і оточуючих.

У нас є ще помічники – хлопці, у яких ВІЛ. Іноді ми їх викликаємо і вони супроводжують людину, у якої діагноз. Вони своїм прикладом показують, що у них все добре, є діти і це просто наступний етап. Ви жили без ВІЛ, тепер вам треба навчитися жити з ВІЛ.

Розбийте міфи

Тестування проходить в невеликій кімнатці.

У пункті працює шість чоловік – вдень ​​тут тільки медичні працівники, а в другій половині дня приходять, наприклад, люди з ЛГБТ-спільноти, які розповідають, як важливо тестування.

З пунктом співпрацюють студенти-волонтери, які запрошують на тестування своїх знайомих. Вони розповідають людям, що тут все швидко і анонімно, а ще видають безкоштовні презервативи – великий бонус, особливо для студентів.

Презервативи лежать в ящику біля стіни, він наполовину порожній, хоча день тільки почався.

Квасневська пропонує зробити мені тестування, я погоджуюся, але переживаю – хто знає, яким може бути діагноз?

Не переживайте, я вам проведу консультацію і розповім, як далі жити з ВІЛ, – сміється Квасневська, розкриваючи тест.

Для тестування потрібен сам тест, скарифікатор для забору крові з пальця і ​​проявник.

Ми робимо тест на чотири інфекції – гепатит С і В, сифіліс та ВІЛ. Такий тест пропонують зазвичай людям, які вживають наркотики. Для інших же використовується моно-варіант – тільки тест на ВІЛ.

Ми проводимо консультації, щоб розуміти, що людина знає про ВІЛ, – каже Квасневська. – Але звичайно, якщо я проведу вам лекцію на півтори години, то на другій хвилині ви почнете дивитися в стелю.

Тому я іноді задаю такі, провокативні питання. Наприклад: “Що ви будете робити якщо вас вкусить ВІЛ-інфікований комар?”. Ось ви смієтеся, а люди, як правило, лякаються.

Запитую, які міфи досі дуже поширені.

Нещодавно одна вчителька попросила провести в школі лекцію, як правильно підняти з підлоги ріжучі предмети, щоб не інфікуватися ВІЛ. Я спробувала їй м’яко пояснити, що за всю історію ВІЛ – не тільки в Україні, а й у світі – не було зафіксовано жодного випадку інфікування таким чином.

До сих пір люди бояться їсти з ВІЛ-інфікованим з одного посуду, або ходити в туалет. Ці міфи ще дуже сильні.

Окремі страхи – це заразитися через шприци у кінотеатрах і маршрутках, і тут я дуже “вдячна” нашим ЗМІ, які цю страшилку транслювали.

Деякі бояться, що заразилися ВІЛ на тестуванні. Ми пояснюємо, що це неможливо. Взагалі, випадків зараження через медичні маніпуляції в Україні з 1987 року було зафіксовано аж 17.

Мені в школі розповідали, що заразитися ВІЛ можна навіть на манікюрі, – кажу.

Через манікюр це неможливо. При манікюрі не відбувається глибокого проникнення під шкірні покриви.

Небезпеку несе пірсинг і татуаж, але тільки в разі якихось «кустарних» методів. Якщо ви прийшли в салон, то така ймовірність мінімальна. Офіційно жодного випадку зараження після пірсингу або тату не було зафіксовано.

Квасневська протирає мені палець спиртовою серветкою, чекає пару секунд, поки висохне спирт і швидко робить укол скарифікатором. Крові потрібно зовсім небагато – пара крапель для кожного відділення.

Квасневська наливає проявник в кров. Я гіпнотизую тест.

Зазвичай я не дозволяю людям дивитися, поки проявляється тест, тому що вони ось приблизно як ви гіпнотизують його, – сміється вона.

 

Тест проявляється швидко – на всіх чотирьох позиціях одна смужка. Я мимоволі зітхаю з полегшенням.

Квасневська записує мої дані в журнал – прізвище та ім’я, рік народження, дані про постійного партнера і дату останньої перевірки на ВІЛ.

Діагноз – будь він хоч позитивним, хоч негативним – в журналі не пишеться.

Спеціаліст рекомендує проходити тестування хоча б раз на рік, а людям з групи ризику – раз на півроку.

Цікавлюся, які люди приходять до вас на тестування?

Різні. Одного разу до нас навіть прийшов чоловік без певного місця проживання.

Приходять парами і я дуже цьому рада – ми взагалі намагаємося мотивувати на партнерське тестування і, що важливо, щоб люди одразу один одному його показували. Іноді приходять втрьох – все ж, партнерства бувають різні.

Але говорити партнеру про діагноз готові далеко не всі. У мене була дівчинка, яка жила з партнеркою, прийшла перевіритися – у неї ВІЛ. Вона плакала, ми її вмовляли привести партнерку перевіритися – хоч серед жіночих одностатевих відсоток ВІЛ-інфікування мінімальний.

Ця дівчинка плакала і говорила нам: “Я не можу їй сказати, що у мене ВІЛ, вона мене кине”. В результаті партнерка прийшла, перевірила, з нею було все в порядку. Чи не кинула.

Торгівля з вірусом

У сусідній кімнаті знаходиться офіс організації, тут також висять плакати проти ВІЛ.

Юлія Квасневська розповідає, що поки такі пункти безкоштовного тестування працюють тільки в Києві, хоча, звичайно, в планах розростися по регіонах.

Безкоштовне тестування роблять не у всіх лікарнях, плюс деякі до цих пір користуються застарілими практиками, коли результатів аналізів потрібно чекати від трьох днів до тижня.

Квасневська пояснює: якщо людину направили на тестування за вказівкою лікаря, то таке довге очікування дуже шкодить – без аналізу лікар не розуміє, чому хвороба стоїть на місці.

Серед людей, які приходять здавати тестування, більше ВІЛ-позитивних або негативних?, – запитую.

Якби було більше позитивних, це була б катастрофа! – каже Квасневська. – Ми говоримо, що зупинимо епідемію, коли поставимо на облік всіх ВІЛ-інфікованих.

Я не можу сказати, що епідемія ВІЛ пішла на спад – ні, скоріше, вона стабілізувалася. Зараз ми частіше виявляємо ВІЛ у людей у ​​віці 50 років – це ті люди, які могли заразитися ВІЛ ще у 90-ті, а він виявився тільки зараз. Ми намагаємося таких людей мотивувати покликати чоловіка, дружину, дітей, онуків – не завжди це виходить.

Крім небажання людей говорити своїм партнерам про діагноз, багато хто не хоче приймати терапію.

Медичний директор пункту Ярослава Лопатіна більше 15 років пропрацювала інфекційним лікарем. Вона розповідає – від терапії відмовляються часто і з різних причин.

Людина взагалі завжди не хоче лікуватися. Пацієнти з ВІЛ-інфекцією в цьому плані нічим не відрізняються, – розповідає Лопатіна. – У них ще накладається чинник стигматизації суспільства, самостигматизаціі. Найчастіше, вони не вірять в інфекцію.

Або починають торгуватися з вірусом. Це, звичайно, безглуздо, але так роблять. Наприклад, людина вела якийсь поганий спосіб життя. Вживала наркотики. І ось вона собі говорить: все, я перестану приймати наркотики, буду вести здоровий спосіб життя, стрибати в ополонку і пити вітаміни.

Це, звичайно, добре, але чомусь людина вважає, що якщо він став хорошим, то вірус піде йому назустріч і зникне. Але так не буває. Просто в суспільстві склалася думка, що ВІЛ – це хвороба поганих людей.

Для того, щоб умовити людини приймати терапію, доводиться використовувати шок-контент – наприклад, детально розповідати, що чекає людину в майбутньому. Але є ще одна проблема – це внутрішній страх перед таблетками.

Їм потрібно пояснювати, як працює терапія, як діє вірус. Не всіх вдається переконати. Багато все розуміють, але їм це не подобається, вони хочуть бути здоровими, вони хочуть позбутися від ВІЛ. Але, на жаль, це неможливо.

Коли у вас ВІЛ, ви повинні розуміти, що можете дожити до 80 років і побачити, як одружуються ваші внуки, а можете не побачити, як виростуть ваші діти, – підключається до розмови Квасневська.

Так, терапія – це до кінця. Але коли настане цей кінець – ви вибираєте самі.

Навчитися цінувати життя

Антивірусна терапія з’явилася в Україні в нульових і з тих пір кількість шляхів передачі ВІЛ-інфекції скоротилося.

Наприклад, зараз ймовірність передачі ВІЛ від матері до дитини, якщо мати приймає терапію, становить всього 4% – хоча раніше це було 25-30%, розповідає Квасневська.

Терапія також знижує ризик передачі ВІЛ статевим шляхом – оскільки вона пригнічує вірус, він пасивний, а для того, щоб заразити іншу людину, вірус повинен бути активний.

І тим не менше, основні шляхи зараження – це все ж незахищений секс.

За словами Квасневської, є певна градація ризиків. Оральний секс вважається менш небезпечним, потім йде вагінальний секс, а найбільш небезпечний анальний секс з проникненням. Саме тому в групу ризику завжди входять геї.

І, звичайно, згвалтування, – зітхає Квасневська. – Особливо чоловічі, в останні час їх стало більше.

Був у мене один випадок – хлопчик один, красивий був, дуже. Знайомий його покликав до себе, сказав, що хоче віддати борг, він прийшов, і ще бачив, що там якісь два чоловіки в сусідній кімнаті, неприємні.

Налили йому стаканчик квасу і все, він втратив свідомість. Отямився заломаним, з вивернутими плечима. Зґвалтували.

Я щипцями з нього все витягувала. Кажу – йди в поліцію. Він – та куди я піду? У нас жінка часто не може піти і заявити в поліцію про зґвалтування, а чоловік взагалі ніколи не піде.

Квасневська згадує, як один раз до неї прийшла дівчина, яка пережила групове зґвалтування і, на жаль, у неї діагностували ВІЛ.

З такими випадками працювати завжди важко – жертва, як правило, майже нічого не пам’ятає, бо блокує ці спогади. І зрозуміти, хто ж був ВІЛ-інфікованим, стає неможливо.

Ви працюєте в цій сфері так довго і постійно стикаєтеся з чимось найгіршим в цьому житті. У вас не було бажання піти, ви не втомилися?, – запитую.

Квасневська задумливо посміхається.

Знаєте, я коли тільки починала працювати, у мене в шухлядці лежала пляшечка з болгарською валеріаною. Нам в кінці місяця привозили свідоцтва про смерть, я їх структурувала. І я сиділа, читала, бачила прізвища людей, з якими я ще дві-три тижні тому говорила. А вони померли.

Квасневська замовкає, а потім продовжує.

Але зате ти починаєш цінувати життя. Дуже сильно цінувати. І право вибору. Тому що у кожної людини він повинен бути. І ти не можеш йому його заборонити.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...