Останній макіяж: історія франківської майстрині гриму, яка допомагає людям гідно попрощатися

Востаннє вона бере до рук пензлі тоді, коли людина вже ніколи не відкриє очей.

У її валізі — не лише тональні засоби й палітри. Поруч лежать спеціальні пігменти, матеріали для реставрації, набори нігтів, пилочки, інструменти, які можуть знадобитися для відновлення рис обличчя. Робота Василини Павлюк починається там, де для інших усе вже закінчилося.

Вона робить останній макіяж.

Не для краси. Не для фотографій. А для того, щоб рідним було трохи легше сказати найважче слово — «прощавай».

Посмертним гримом франківка займається майже три роки, хоча у сфері візажу працює вже сімнадцять. Каже, ця професія не з’явилася раптово — до неї привів увесь попередній досвід.

«Ця професія стала точкою зборки всіх моїх знань»

Перші думки про посмертний грим з’явилися ще після завершення курсів візажу.

«Я працювала в одному із салонів, і мені телефонували люди, які запитували, чи роблю я посмертний грим. Тоді вперше подумала, що така потреба є. Але розуміла, що знань бракує, тому ця тема надовго відійшла на другий план».

За наступні роки Василина навчалася пластичному гриму, аерографії, перукарській справі, нігтьовій естетиці. Саме тому сьогодні називає свою нинішню професію «точкою зборки» всіх навичок, які накопичувала роками.

«Я не можу сказати, що одного дня просто вирішила цим займатися. Усе сталося дуже органічно. Ця професія об’єднала всі знання, які я здобувала протягом сімнадцяти років.»

Минулого року вона поїхала до Брюсселя, де пройшла індивідуальне навчання у школі посмертного гриму. Каже, ближче знайти саме те, що шукала, не вдалося.

У Польщі навчають переважно основ бальзамування та медичного камуфляжу, однак їй хотілося глибше опанувати художню реставрацію та професійний посмертний грим.

Не приховати смерть, а повернути знайомі риси

Посмертний грим часто плутають із бальзамуванням, однак це різні професії. Василина пояснює: вона працює лише з поверхневими тканинами та зовнішнім виглядом людини. Бальзамування виконують інші спеціалісти.

«Мені дуже подобається практика європейських колег. У них є окремо люди, які займаються бальзамуванням, і окремо — ті, хто займається гримом.»

Попри схожі інструменти, макіяж живої людини й останній макіяж — це абсолютно різні процеси. Тіло вже не має температури, змінюється колір шкіри, після окремих захворювань чи травм з’являються посмертні зміни, які потрібно правильно камуфлювати.

«Камуфляж синця на живій людині і камуфляж посмертних змін — це зовсім різні технології.»

Для роботи використовують спеціальний професійний грим. Проте іноді рідні просять залишити людину саме такою, якою пам’ятали її за життя.

Улюблена помада. Стрілки на очах. Звичний відтінок тіней.

«Я завжди спочатку використовую спеціальний стійкий грим, а зверху можу нанести її улюблену помаду чи намалювати стрілки саме так, як вона любила.»

Здавалося б, дрібниці. Але саме вони нерідко стають найважливішими для родини.

«Мені стало легше з нею попрощатися»

Саме ця історія найбільше запам’яталася Василині. Після завершення роботи до неї підійшла сестра покійної.

«Вона сказала: “Головою я розумію, що вона померла. Але дивлюся на неї — і мені здається, що вона просто спить. І мені стало легше з нею попрощатися”.»

Після цих слів, зізнається майстриня, вона ще довго не могла оговтатися.

«Тоді я остаточно зрозуміла, для чого потрібна ця професія. Ми не змінюємо смерть. Ми допомагаємо зробити прощання трохи менш болючим.»

Коли косметики вже недостатньо

Фахівчиня працює не лише з людьми, які померли природною смертю. У її практиці були випадки після ДТП, убивств, важких травм, а також роботи з військовими.

Якщо є можливість працювати з поверхневими тканинами, вона може відновлювати окремі частини обличчя. Саме для цього минулого року проходила окреме навчання з реставрації.

«Є спеціальні технології, які дозволяють добудувати окремі частини обличчя. Якщо є за що “зачепитися”, ми можемо дуже багато.»

У робочій валізі поруч із косметикою лежать професійні пігменти, матеріали для реставрації, набори нігтів, пилочки та навіть шприци з матеріалами для відновлення об’ємів.

«Ніколи не знаєш, що саме знадобиться сьогодні», — усміхається вона.

До речі, чоловікам посмертний грим роблять майже так само часто, як і жінкам.

«У мене приблизно 50 на 50. Я теж думала, що працюватиму переважно з жінками. Але потреба не має статі.»

Робота не обмежується лише макіяжем. Якщо потрібно, майстриня оформлює зачіску, бороду, працює з руками, нігтями, шиєю та декольте. Залежно від складності це займає від години до півтори, а складні реставрації можуть тривати до трьох годин.

Професія, про яку довго мовчала

Хоча окремі роботи були й раніше, відкрито говорити про свою професію Василина почала після трагічної загибелі відомого українського співака. Саме тоді колеги з драмтеатру зателефонували їй зі словами:

«Василина, ти їдеш».

Після цього приховувати свою роботу вже не було сенсу. Зізнається, найбільше боялася, що постійні клієнти перестануть приходити до неї на звичайний макіяж чи косметологічні процедури. Сталося навпаки.

«У мене не пішов жоден клієнт. Навіть ті, хто спочатку казав: “Мені треба подумати”. Вони всі повернулися.»

Найважче — військові та люди мого віку

Без вагань Василина відповідає: найважче працювати з військовими. Не лише через складні травми. Її чоловік також військовий, тому кожна така робота переживається особливо гостро.

Втім, є ще одна категорія людей, із якою морально найважче.

«Для мене це жінки мого віку. Нещодавно працювала із жінкою, якій було до сорока років. Я не могла одразу почати працювати. Треба було трохи походити, подумати, налаштуватися.»

Родичам не забороняють бути поруч

Під час роботи Василина майже завжди дозволяє рідним залишатися біля близької людини. Каже, це також допомагає прожити втрату.

«Дехто навіть плаче, бо каже: “Я не думала, що можна просто побути поруч”. А я відповідаю: “Будьте стільки, скільки вам потрібно”.»

Сьогодні майстриня бере участь у створенні професійного стандарту посмертного гриму в Україні. Вона переконана: ця професія має бути офіційно визнаною, адже фахівців поки що дуже мало.

Та найбільше, зізнається, робота змінила її саму. Вона відмовилася від екстремальних захоплень, уважніше ставиться до здоров’я і значно більше цінує час із близькими.

«Мабуть, ця професія найбільше навчила мене любити життя.»

Бо останній макіяж — це зовсім не про красу. Він — про гідність. Про пам’ять. І про можливість зробити останнє прощання хоч трохи менш болючим.