Родом із вогню. Калушанин, який навчив побратимів співати колядок

43-літній Іван Стратієнко народився на землі, де й досі кипить вулкан – селі Старуня на Богородчанщині. Тому, очевидно, і вдачу має таку ж полум’яну. Все встигає: воювати, співати, читати 700 сторінок щомісяця і наводити лад у головах українофобів.

План “Б”

Іванич (позивний бійця) – у минулому комендант калуського наметового містечка на Майдані, активний учасник Революції гідності, організатор координаційного центру допомоги учасникам АТО.

Іван розповідає, що на Майдані була домовленість: ніякого уряду під головуванням Турчинова. Замість нього мав працювати тимчасовий уряд, який би складався з адекватних людей. Їх в Україні досить: академіки, філософи, інтелігенція, духовенство… Чимало з них просто під час Майдану мали конкретний і обдуманий план розбудови держави по-новому. Як варіант, міркували над тим, аби тимчасовий уряд очолив Володимир Огризко.

Запахло смаленим ще в грудні 2013-го, – пригадує калушанин, – коли на майданівську сцену виходили три царі та плели одне й те ж. Ніхто не хотів нинішньої влади, – замислено каже Іван Стратієнко. – Ніхто. Нам на заваді стала інша сила, що на Майдані ліпила з себе патріотів, а в кишенях тримала дулі. Я кажу про Парубія, який має перший висіти на гілляці. Про Авакова. Про Пашинського. Про Кличків. Про Порошенка… Вони добре знали, куди ведуть нас.

А потім спрацював план «Б» – анексія Криму, війна на Донбасі.

Спершу Іван був волонтером, організував координаційний центр допомоги учасникам АТО Калущини. Регулярно доправляв поміч на фронт – від Калуша до Донецька. Курсуючи через всю країну, Стратієнко дивувався, як так: безкраї поля, родючі землі, багата природа…То чому ж такі злидні? Адже все Бог дав для добробуту, лиш єдність і братерство, певно, проґавив. Чи то самі загубили, ба навіть продали?..

Там нема Гераклів

Потім чоловік подався на фронт, де 15 місяців воював у складі 72-ї механізованої бригади – був командиром відділення реактивного дивізіону. Найдужче переживав, аби не стати тягарем для побратимів – вік такий: десь хребет міг заболіти, десь суглоби… Але все обійшлося – боєць навіть не чхнув.

Калушанин каже, що на початках багато військкоматів спрацювали не зовсім правильно. Далеко не всі, кого брали на війну, були адекватними і готовими воювати. Іван пригадує, як говорив один голова сільської ради:

От дали мені 10 повісток. Кому вручити? Той мені помагає в селі, той вміє орати, той – косити, а там є три хати п’яниць – от їм і дав. Від них у селі й так самі проблеми – краще хай на війну йдуть, може, більше толку буде.

А не було! Як розповідає Іванич, вони на фронті по четверо-п’ятеро чоловік воду возили, в них автомати забирали, вони гранати і патрони міняли на горілку.

Про жахіття війни Іван не хоче згадувати. Каже, там було і багато доброго, не тільки біда. Наприклад, коли на День Незалежності калушанин розпорядився, аби всі бійці одягнули вишиванки. А на Різдво коляду заводили – теж Іван Стратієнко постарався. Поклопотався, аби з калуського районного відділу культури прислали жупани і вишивані сорочки. 25 вояків, більшість з яких колядували перший раз у житті. Старанно вивчили слова, мелодію – тішилися, як малі діти.

Домовилися, що о 2-й годині репетиція, – пригадує з усмішкою командир. – Виходжу о пів на другу, а всі вже чекають. Кажу: “Хлопці, таж репетиція аж через півгодини!” – “Так чтобы не опоздать…”

Віншування собі вигадали особливе – військове: “Коли звучить наша коляда, автомати просимо замовчати”.

Об’їздили багато позицій з різдвяним сценарієм. Жодного разу ніхто не вистрелив.

Культуру Іван вважає важливою складовою розбудови країни. І це не банальні слова.

Коли Великобританія була в стані війни, гроші з усіх рахунків Черчилль наказав спрямувати на потреби армії, – розповідає ветеран. – Проте коли йому доповіли, що найменше коштів забрали зі сфери культури (бо в них і так нема), то політик сказав: “Поверніть те, що взяли. Не можна забирати гроші в культури. Адже ми за це якраз і воюємо!”.

Іван Стратієнко сумно додає, що багато хто пішов воювати не за збереження цілісності країни, а за землю, пільги, хату, гроші, й так глибоко туди вліз, що й забув, певно, хто з ким воює.

Війна – це жахливо, – каже воїн. – Там нема Гераклів – лячно всім. Але Господь у критичні моменти, певно, відключає звивину в мозку, що відповідає за страх. Не всі, але більшість одразу оговтуються і опановують себе. Бо паніка – це 95% поразки.

Командир пояснює – люди, які бояться, небезпечні для решти побратимів.

На передовій під час зачисток так і казали: «Хто боїться – краще відійдіть, ніхто з вас не сміятиметься. Не кожен може воювати на першій лінії. Тил теж дуже важливий.

Калушанин пригадує, що місцевому населенню у прифронтовій зоні ніколи не довіряли. Коли українські вояки заходили у Волноваху, то лише 5% місцевих жителів були “за”. Вже через рік півміста підтримувало Україну.

Але навіть коли йдеш у повному бойовому обмундируванні, – каже командир, – і тебе минає якась бабця, то все одно озираєшся – хто її зна.

Але хто в тому винен, хіба не Україна? Що ми за 25 років зробили, аби Донбас і Крим були наші? – обурюється боєць. – Сепаратизм на Сході – це наслідок байдужості. Думали тільки про вигідний поділ бізнесів. Україна розглядалася лише як карта: хтось займається лісом, хтось – вугіллям, хтось – бурштином… Чому лише після початку війни діти зі Слов’янська, Волновахи, Кримського почали приїжджати в гості на Західну Україну?

Почати з нуля

Іван повернувся додому в квітні 2016-го і майже одразу пірнув у роботу – через місяць запропонували очолити сектор культури у Верхнянській ОТГ, до якої входять 14 сіл. А ще коли був на фронті, його обрали депутатом Калуської районної ради. Тож уже на передовій почав включатися в майбутню роботу – голова була забита планами і проектами для розвитку громади.

На своїй посаді керівника відділу культури Іван найперше почав формувати команду молодих, ідейних та ініціативних патріотів. Цілковито з нуля. Зате тепер упевнений у своїх колегах на всі сто. Наразі готуватимуть проекти для розвитку громади.

Я прийшов на посаду, де не було нічогісінько, – переконує боєць. – Почали з елементарних дрібниць. Скажімо, кожен будинок культури у селі повинен мати санвузол. Досі маленьких діточок, які брали участь у художній самодіяльності, мусили водити в туалет надворі, в тому числі й узимку, коли сніг по коліна. Це XXI століття, центр Європи! Опалення теж ніде немає. Як я можу вимагати з працівників культури якихось результатів, коли в приміщенні зуб на зуб не попадає?.

Також Іван Стратієнко організовує зустрічі зі школярами. Розповідає щось з історії, про УПА, патріотизм. Але говорить цікаво – діти не сплять на тих лекціях. “Якою ви хочете бачити свою країну?” – не раз запитував командир. Школярі відповідали по-всякому. Хтось хоче поїхати звідси назавжди, бо його батьки вже давно на заробітках за кордоном. Інші казали, що треба вбити Путіна. Дехто наполягав на тому, що вбивати треба Порошенка. Багато дітей малювали свою мрію – процвітаючу країну, залиту яскравим сонцем. Були й такі, що понад усе хотіли б вирости просто зараз, аби стати волонтерами-медиками і поїхати на фронт.

Під час таких діалогів важливо не тільки вислухати дітей, – наголошує калушанин, – але й пояснити малечі, що вони українці. І цим треба щиро пишатися.

Якось після однієї з таких зустрічей до Івана підійшов хлопчина. Сказав, що хоче йому зізнатися в тому, чого ще ніколи нікому не казав. Малий розповів, що коли в школі оголосили добровільний збір речей для допомоги фронту, він удома вкрав у батька дві пари нових шкарпеток і десять пачок цигарок.

Ти знаєш, що вчинив погано? – запитав Стратієнко.

Розумієте, в нас немає грошей, аби дати. Тато поїхав на заробітки. А я бачу, що необхідно помогти. Батькові зараз не так треба, як солдатам в окопах.

Перші пісні – на передовій

Музика завжди посідала чільне місце в житті чоловіка. Іван закінчив музичне училище в Калуші, де створив власну музичну студiю. Писав багато пісень, допомагав талановитим дiтям розвинути свої здiбностi, організував народний аматорський вокальний ансамбль РБК “Західний вітер”, який презентував музичні твори у стилі “Піккардійської терції”.

На фронті музика теж була з ним, давала вояку наснагу і підіймала дух. Саме на передовій народилися перші пісні Івана про війну. Спочатку з’явилася композиція “Сльози серця” – у серпні 2015-го після важких боїв під Гранітним. Першими пісню почули побратими – бійці 72-ї механізованої бригади, вони і придумали назву.

Потім калушанин записав пісню “Сивий туман”, у якої теж своя історія. Коли Іван ще був волонтером, в одному з госпіталів побачив двох хлопців – 19 і 23 років. А виглядали аж на 40. В одного не було ніг, в другого – ноги і руки. Й обоє були сиві-сиві. Саме їм автор і присвятив цю композицію. Музичні дітища бійця можна переглянути на YouTube.

З піснею “Сльози серця” Іван Стратієнко торік потрапив у двадцятку найкращих учасників всеукраїнського фестивалю “Пісні, народжені в АТО”, що проходив у Дніпрі. Коли вийшов на сцену – побачив, що у залі підвелася група вояків і підійняла великий національний прапор. Пригледівся – а то ж його рідні побратими приїхали аж за 300 кілометрів, аби підтримати. Серед них і командир дивізіону, і начальник штабу, і начальник розвідки. Від приємного хвилювання Іван мало не забув слова власної пісні.

Протягом року фестиваль влаштовували в різних містах України. Подія збирала десятки вояків-виконавців, які презентували власні композиції там, де лунав пекучий відгомін війни.

Однак ще жодного разу фестиваль не діставався до Прикарпаття, і калуський воїн вирішив це виправити. Хоче організувати фестиваль у Калуші на Покрови – тоді якраз відзначатимуть 75-ліття УПА. Іван обіцяє, що дійство буде потужним. На сцені виступатимуть не лише талановиті бійці АТО з усієї України, але й відомі артисти, що допомагають армії. Хто саме – поки секрет.

Для реалізації цього задуму потрібно близько сотні тисяч гривень. Калушанин каже, що кошти шукатиме в представників органів місцевої влади. До речі, більшість концертів “Пісні, народжені в АТО” фінансово підтримувала саме місцева влада міста, де проводили фестиваль.

Військова пісня дуже важлива сьогодні, – пояснює Стратієнко. – Ви й уявити собі не можете, як вона піднімає дух!

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО №11

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.