“Азовсталь”, татуювання і довга дорога додому: історія життя і загибелі “азовця” Тараса Лавріва

На тіло полеглого бійця “Азову” Тараса Лавріва з Долини, що на Івано-Франківщині, його дружина Юлія чекала понад пів року. Воїн загинув у квітні 2022 року під час секретної операції у Маріуполі. Тоді забрати полеглого героя не було можливості.

У жовтні рідним повідомили, що тіло Тараса доставили до Києва. Про те, що це — справді Тарас Лаврів, підтвердив спочатку тест ДНК. Потім Юлія Лаврів опізнала чоловіка за татуюваннями, які набивала власноруч. Історією Тарасового життя, загибелі й повернення додому Юлія поділилася із Суспільним.

Юлія Лаврів розповідає, що після одруження вона з Тарасом хотіли стати тату-майстрами. Тарас мав приблизно 30 тату, каже Юлія. Більшість із них — на патріотичну тематику. Майже всі набила його дружина і саме за ними вона впізнала чоловіка після загибелі на війні.

Татуювання, за яким я впізнала Тараса, це були компас, трипільські візерунки на руці, вовк і руни. У нас — парне татуювання вовків: один у мене й один у Тараса, — каже Юлія Лаврів.

Жінка розповідає, що у шлюбі з Тарасом прожили 10 років.

Ми з Тарасом усе робили разом. Тарас працював директором художньої школи, тренером айкідо, гопака і я завжди допомагала йому, я знімала для нього відео. Ми разом практично ходили на роботу. Так само ми разом вдома малювали, — ділиться Юлія.

“Він говорив: “Я готовий померти за Україну”

Юлія розповідає, що Тарас планував іти на війну ще у 2015 році. Однак тоді подружжя чекало на другу дитину, і дружина вмовила чоловіка залишитися. 25 лютого, одразу після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Тарас вирушив обороняти державу.

Він завжди хотів воювати. Не просто стріляти, ходити у камуфляжі — він хотів боронити країну. Він говорив: “Я готовий померти за Україну”. Мені це не дуже подобалося, але таким було його рішення, — розповідає Юлія Лаврів.

Тарас поїхав до Києва і доєднався до лав полку “Азов”, куди хотів віддавна. Юлія каже, що спілкувалася з чоловіком часто. Він розповідав, що обороняє Київщину.

Інколи не виходив на зв’язок протягом трьох-п’яти днів, однак про це повідомляв завчасно. Так зробив і перед поїздкою на останню спецоперацію. 16 квітня до Юлії зателефонували із патронатної служби “Азову” та повідомили, що чоловік загинув 10 квітня у Маріуполі.

Секретна операція в Маріуполі

Я не знала, що він туди їде. Операція була секретною. Усі хлопці, які їхали, нічого своїм рідним не говорили. Коли мені подзвонили й сказали, що Тарас загинув у бойових діях у Маріуполі, я взагалі спочатку не зрозуміла, що відбувається, і кажу: “Це бути такого не може, бо Тарас не був у Маріуполі, він був у Києві, що це — якесь непорозуміння, — розповідає вдова бійця.

Побратими сказали Юлії, що Тараса вбив російський снайпер.

Вони летіли гвинтокрилами на деблокаду Маріуполя до “Азовсталі”, але висадилися не там. Вони мали пройти трохи попід “Азовсталь”, щоб потрапити до хлопців, передати їм медикаменти, зброю, забрати поранених. Вони просто не дійшли туди, — розповідає Юлія Лаврів.

ДНК й опізнання тіла

Тіло Тараса рідні не змогли отримати одразу.

Тоді була складна ситуація у Маріуполі, не було доступу. Нам сказали, що тіла загиблих солдатів зберігають. Тіла ще довго були в місті. Коли місто окупували, загиблих вивезли в Київ. Я не знала, чи серед тих тіл, є Тарасове. Я дуже боялася, що тіло просто залишиться у братській могилі в Маріуполі. Це було найстрашніше, — пригадує Юлія Лаврів.

18 жовтня Юлія опізнала тіло чоловіка.

Тільки я знала його кожну плямку, татуювання, пломбу. Я Тараса знаю з голови до п’ят. Мені показали торс із руками, і всі татуювання на місці. Коли я дізналася, що є збіг за ДНК, і ми “вибили” фото тіла, я насправді втішилася. Я побачила Тараса і знала, що він повернеться додому, — розповідає Юлія Лаврів.

25 жовтня у Києві тіло Тараса кремували, як він і заповідав дружині. Вранці 27 жовтня прах загиблого бійця привезли в рідну Долину. Поховали героя 29 жовтня на Долинському міському кладовищі.