Дорогою з Дебальцевого: як франківський боєць побував у пеклі

Івано-франківський боєць Нацгвардії 4-го батальйону “Крук” Віталій Медвідь із позивним “Беро” пригадує кілька днів перебування у Дебальцевому, за які потім його з побратимами назвали героями.

16 лютого 2015 року, отримавши інформацію, що група побратима потрапила в засідку, офіцер-спецпризначенець “Янек” за власною ініціативою без наказу підняв кількох своїх бійців і виїхав на допомогу. Однак дорогою в Дебальцеве група “Янека” також потрапила в засідку, вступила в бій з російською розвідгрупою на ближній дистанції. Завдяки підготовці “Янек” вижив, отримав важке поранення, але зостався сам на полі бою. Бійці його групи знайшли і врятували офіцера через кілька годин завдяки екіпажу БТР-4 №306 Нацгвардії 4-го батальйону “Крук” з Івано-Франківська, який прийшов на допомогу в складних обставинах, коли інші відмовилися їхати в невідомість.

На війні ніхто не ризикує дорогою технікою заради порятунку одного чи кількох бійців, – каже водій БТР-4 №306 “круківець” Віталій Медвідь із позивним “Беро”. – Хіба що йдеться про льотчиків – їх довго навчають, тому вони й особливо цінні. А ми, піхота, – м’ясо. За піхотою ніхто не полізе. Пам’ятаю, у 2014 році в Попасній за 3 км від нас стояли вояки ЗСУ. Тоді ще не було ні нульової лінії, ні другої, ні третьої – все накупу відбувалося. Їх там так гамселили, що ті навіть не встигали нам привозити “трьохсотих” і “двохсотих”. Уночі вся ця бійня перетворювалася на справжню заграву. Наші БМП горіли, техніку розвалювали… Зрештою вони замінували себе по колу. А ми, бачивши це, просили: “Командире, відправ нас туди. У нас же все є. Поможемо пацанам”. Ні, не можна! Якби ми здали тоді позицію, то мали би другий Іловайськ. Всі би в кільці були. Тому ніхто не жертвує технікою заради кількох бійців. Але спецпризначенці й розвідка не так діють, як ЗСУ чи Нацгвардія. Вони завжди собі окремо, мають свої внутрішні “договорняки”.

Збирайтеся, хлопці!

Підійшов командир: “Піня”, “Беро” і “Донбас”! Збирайтеся, хлопці! Їдете на Слов’янськ!” Віталій дуже втішився, бо на той час Слов’янськ був глибоким тилом – нарешті трохи перепочине від постійної стрілянини. На радощах хлопці за кілька секунд склали свої сумки.

А командир, чомусь, був похмурий і замислений. Наче хотів щось сказати, але не міг. Ну як повідомити своїм воякам, що насправді їх збираються кинути на дебальцівський плацдарм? Вони ж іще геть зелені. Так, хлопці воюють уже не перший день, але по-справжньому кривавої війни ще не переживали. Такої війни, до якої звикли досвідчені росіяни. На передовій цих українських бійців уже “розкатували” всім – від важких кулеметів і до “Градів” та мін. Але близького контакту з російськими солдатами ті хлопці ще ніколи не мали. “Аби по нас росіяни впритул стріляли з “пєстіків” – такого за два роки нам ще тоді не доводилося бачити”, – розповідає Віталій Медвідь.

Дай Бог, щоб ваш БТР поламався у Слов’янську… – не стримався командир.

Хлопці лише здивовано переглянулися, мовляв, що це з ним. Але нехай. Головне – попереду такий очікуваний перепочинок.

Пекло на землі

Перших кілька днів у Слов’янську було й справді добре. Хлопці нарешті могли вдосталь від’їстися. Але “відпустка” тривала недовго. О першій ночі “круківців” розбудили: “Хлопці, ваш БТР цілий. Треба на Дебальцеве. Поїдете?”.

Покажіть на карті дорогу – куди точно треба прямувати? – спитав Віталій Медвідь, як колишній далекобійник він звик найперше визначати напрямок руху. – І до кого під’їхати”. – “Я вас проведу. Їдьте за мною”, – почув у відповідь.

“Круківцям” сказали, що вони приєднані до спецпризначенців. Зупинилися на околиці села Луганське. Наказ був чіткий:

Тут стояти і спостерігати. Все, що буде йти з боку виїзду, – убивати. Але там деколи й наші ходять, тому дивіться добре.

Надворі п’ятнадцятиградусний мороз. Якщо БТР не прогріти чотири години, то вже не заведеш. У хлопців ні спальників, ні їжі, ні води. Рацій нема. Спецпризначенців, яким хлопці мали підпорядковуватися, теж не видно. Слава Богу, що на ніч хоч обстріли затихали. Де жити – незрозуміло. Помітили велику каналізаційну трубу, всередині – сіно, отже, там уже спали якісь вояки. Але наразі це неможливо, бо танки не дадуть заснути. Інший варіант – залізти в одну із хатин-глинянок – і так майже всі покинуті. Але це вкрай небезпечно. Міни найчастіше втрапляють саме у ті мазанки.

Один із хлопців побіг шукати спецпризначенців. Інші чекають. Десь о дев’ятій вечора з неба знову почало сипатися, тож бійці засіли в БТР. Іноді виходили, аби справити нужду.

Коли Віталій вкотре визирнув, йому запам’яталася така картина: їдуть українські солдати на скутері, летить міна і просто біля них падає. Вибухова хвиля зносить, бійцям неймовірно пощастило, що їх не посікло. Вони падають, встають, копають скутер і регочуть, як коні. Психоз, певно, був. Але найбільше шокувало не це. Поруч сиділи дві бабці й лузали насіння, і коли міна лупнула, вони навіть не здригнулися. Якесь пекло на землі.

Поїхали!

Зрештою “круківці” знайшли спецпризначенців. Ті дислокувалися в підвальному приміщенні закинутого совкового універмагу. Головний там був “Янек”. Нацгвардійцям дали рацію, аби мали для зв’язку.

У підвалі хлопці трохи відігрілися. Згодом звідкись притягнули сало, смажили на вогні, який розпалили просто в приміщенні. Замість хмизу – пластмасові пляшки.

Настільки хімічної їжі ще ніколи не пробував, – усміхається Віталій. – Але я так їв, аж за вухами лящало. Псячий голод геть замордував.

Віталій прокинувся від криків “Янека”. Він щойно дізнався про втрату бійця. Дуже лютував. Спецпризначенці розробляли план якоїсь операції.

Віталій вернувся в БТР, аби прогріти техніку. Раптом прибіг побратим:

“Беро”, треба їхати допомогти спецпризначенцям!” – “Поїхали!”.

Молодий спецпризначенець показував напрямок. Коли мчали дорогою, яка прострілювалася танком на відстані всього лише 400 м, хлопці вкривалися потом. Навколо мінусова температура, а вони потіли.

Паніка і страх – це найнебезпечніше, що може статися з людиною, – каже “Беро”. – А на війні і поготів.

Спинилися в якомусь закинутому хуторі. З одного боку – ворог. Без упину прилітають міни і накривають “Гради”. Наказ: усе, що буде сунути з їхнього боку, валити. Тим часом молодий спецпризначенець пішов шукати своїх побратимів, аби витягнути з пекла.

Коли почали шмаляти з автоматів і кулеметів, хлопці зрозуміли, що ворог уже підійшов дуже близько. Секунди тягнуться, як години. В рації почувся голос молодого спецпризначенця:

Вам треба тут протриматися добу. Таке завдання”. Та хіба ж це реально – втриматися в цьому пеклі аж добу і вижити?

Якраз у цей момент під задній відсік БТРу потрапила міна, колеса загорілися.

Прийом. Нас підбили! Що робити?” – “Валіть звідти! Все скінчено!”.

З неба, наче дощ, почав лити вогонь. Через 50 м їзди у рації знову з’явився голос молодого спецпризначенця:

Пацани, ви де?” – “Виїжджаємо з цього пекла”. – “Стійте! Через кілька хат буде яр. Звідти будуть наші хлопці висипатися. Заберіть їх. Заберіть, я вас дуже прошу…

З десяток спецпризначенців вилітали, мов шершні з вулика, – і в багажник БТРу, куди може вміститися максимум шестеро людей. Влізлися. Задніх коліс більше нема – згоріли. БТР ледве повзе – 30 км на годину. Знову шлях, який прострілює ворожий танк на відстані 400 м. Вибралися.

Полюбив життя

До війни Віталій Медвідь багато років поспіль працював далекобійником. Мріяв переїхати жити кудись за кордон, туди, де відчуваєш впевненість у завтрашньому дні. Половина родичів давно жила в США. Тітка не раз кликала в Канаду. Але дружина ніяк не хотіла покидати України.

А потім був 2014 рік. І Віталій сам пішов записуватися до лав добровольців. Його прадід був командиром у бандерівців. Віталій напам’ять знав багато пісень УПА, постійно з вуйком співали їх, коли на свята збиралися.

А коли поліз москаль, я подумав: ну що тепер? Язик у дупі лишився? – каже боєць. – Ні, не лишився. Співом тут не поможеш. Треба братися за зброю.

Після повернення з війни він точно знав – ніколи нікуди не поїде з України. Навіть така думка не майне.

На війні чи не найдужче скучив за унітазом, – сміється “Беро”. – Мене зрозуміє лише вояка. Мій знайомий боєць, вернувшись після фронту додому, сів на унітаз і заверещав “Ура!”. Війна міняє – хоч яким би міцним ти був.

Віталій дуже полюбив життя. Раніше ним керувало прагнення заробити побільше грошей, побудувати більшу хату і т. д. А тепер хочеться лише творити.

Спершу пробував експериментувати у столярній справі. А останнім часом захопився виготовленням дорогого алкоголю. Ретельно вивчив хімію і почав творити. Переконує, що такого доброго і якісного кальвадосу, як у нього, ніде в місті не знайти.

Влітку пропадає на риболовлі з побратимами. Бо з колишніми друзями вже нема про що говорити. Вони бізнесмени, торочать лише про гроші.

Мені то нецікаво, – каже воїн. – Я бачив, що вони продають. Люди, які зав’язані на грошах, не варті уваги. У голові лиш одне: це вигідно? скільки коштує?.. Торгаші, словом… А багатство, воно ж моментально розлітається в прах. Було – і нема. А істинні цінності ніщо не знищить. Лиш би війни тут не було. Бо я вже бачив, який тоді бардак робиться. Я не хочу, щоб вона навіть і за сотню кілометрів звідси була. Все одно життя тут не буде. Прийдуть зухвалі вояки до твоєї хати, покладуть свої брудні берці на твій дорогий диван і скажуть: “Вон отсюда!”.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 17.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.