Об’єднані дітьми. Як франківці, які стали наставниками для сиріт, змінили їхнє життя

Вилікувати серце можна тільки іншим серцем. Ви готові пожертвувати своїм заради дітей, які не знають любові? «Дружба і підтримка замість іграшок та цукерок. Стань наставником для дитини-сироти чи розкажи про наставництво», – закликає всеукраїнський соціальний проект «Наставництво», який також почав діяти і в Івано-Франківську. Результати колосальні – діти, покалічені життям, вчаться довіряти і більше не бояться мріяти.

Те, чого за гроші не купиш

В Україні функціонує майже 770 закладів інтернатного типу, в яких перебуває понад 100 тисяч дітей. З них 7000 мешкають в інтернатах. Більшість із різних причин практично не мають шансів бути усиновленими.

Згідно зі статистикою, після випуску з інтернату кожна друга дитина здійснює злочин, кожна п’ята стає безхатьком, кожна сьома – робить спробу самогубства. І лише 1% таких дітей отримує вищу освіту. Причиною цьому є те, що вони не готові до реального життя за стінами інтернату, адже не вміють готувати їжу, робити покупки, захищати свої права тощо. Їм не знайомі, здавалося б, елементарні речі, й ці діти залишаються надзвичайно самотніми. Поряд з ними немає людини, до якої вони могли б звернутися за допомогою…

Згідно зі статистикою, після випуску з інтернату кожна друга дитина здійснює злочин, кожна п’ята стає безхатьком, кожна сьома – робить спробу самогубства. І лише 1% таких дітей отримує вищу освіту.

Найчастіше інтернатівцям допомагають волонтери чи спонсори матеріально. Як правило, привозять одяг, цукерки, іграшки, організовують цілі шоу та свята. Однак для таких дітей украй важливою є психологічна підтримка та звичайні дружні стосунки – те, чого за гроші не купиш: спілкування, увага та прийняття, спільні ігри, можливість отримати пораду, вирішити проблему, бути захищеним.

Багато дітей, які проживають в інтернатах, з різних причин (здоров’я, старший вік, відсутність статусу сироти) не можуть бути всиновленими. У дітей, доросліших за п’ять років, шанси знайти батьків різко знижуються. А охочих усиновити підлітка – одиниці, й це неабияк шкодить емоційному та душевному стану дітей. Як результат, вони не підготовлені до самостійного життя, тому більшість після випуску з інтернату стають асоціальними.

Найкращим кроком у таких випадках є особисте наставництво для дитини.

На державному рівні

Торік президент України підписав закон щодо впровадження наставництва, хоча такий проект діяв ще з 2009 року завдяки ініціативі ГО «Одна надія».

Тепер українці можуть на державному рівні допомагати вихованцям інтернатів адаптуватись до самостійного життя, не оформлюючи опікунства і не укладаючи інших правових відносин. Згідно із законом, наставник укладає угоду з інтернатним закладом, а моніторить процес дотримання прав і свобод дитини служба у справах дітей.

Наставництво – це добровільна безоплатна діяльність. Кожен, хто має бажання та можливість, може стати другом дитині, яка позбавлена батьківського піклування: відвідувати, проводити з нею дозвілля, допомагати із навчанням тощо.  

Мета наставництва – підготувати дитину, позбавлену батьківської опіки, до самостійного життя.

Людина, яка хоче бути наставником, повинна досягти повноліття, пройти медогляд, надати соціальній установі довідки про несудимість і про те, що не перебуває на обліку в наркологічному диспансері, а ще пройти спеціальний курс підготовки. І найголовніше – слід бути готовим раз на тиждень приділяти дитині щонайменше кілька годин свого часу. Наставник – це не спонсор, не мама чи тато. Це дорослий досвідчений друг, який чогось навчився і побачив у своєму житті й готовий цим ділитися з підопічною дитиною.

Як це працює

Команда проекту складається з двох частин: одна працює з дітьми, інша – з дорослими. Дорослі заповнюють анкету, проходять відбір на основі співбесіди з психологами проекту, навчаються й опановують основи дитячої психології.

Однак далеко не кожен годиться для ролі наставника. «Більшість інтернатівських дітей так багато біди вже бачили за своє ще не довге життя, що наставник може лише здогадуватися, наскільки реально все це пережити і носити в собі, – каже психолог проекту Валентина Хабайлюк. – Тому важливо, аби дорослий кандидат добре усвідомлював, з чим матиме справу».

Наставниками не можуть стати кілька категорій людей. Найперше це ті, хто не здатен впоратися з особистими проблемами в житті, пов’язаними зі здоров’ям, сім’єю, грошима, роботою тощо. Якщо не можеш налагодити власні справи, то як допоможеш у цьому іншим? Ба більше, свій негативний стан такі люди несвідомо проектуватимуть на дітей, а ті в свою чергу перейматимуть неблагополучний життєвий сценарій.

Також від наставницької місії у проекті варто відмовитися тим, хто дуже зайнятий. Стати другом для дитини – велика відповідальність. Постійний брак часу через безліч власних справ травмуватиме маленького товариша з інтернату. Надзвичайно високий рівень інтелекту теж може стати на заваді легкому спілкуванню з дитиною.

Важливо, аби майбутній наставник був гармонійною особистістю, яка вміє вирішувати буденні проблеми, досягати поставлених цілей, щиро хоче допомагати й ділитися власним досвідом і знаннями. Зрештою, бути прикладом і показати досвід іншого життєвого шляху.

Мета наставництва – підготувати дитину, позбавлену батьківської опіки, до самостійного життя.

Так, після спілкування з наставником дитина зауважує, що не всі навколо алкоголіки. Виявляється, життя можна влаштувати по-іншому: здобути освіту, знайти роботу, яка подобається, створити щасливу сім’ю, подорожувати, приносити користь навколишньому світу… Для дитини є великим проривом бачити, що, приміром, жінка може бути не такою, як її матір, а охайною, чепурною, з манікюром, мати красиву зачіску, може бути ласкавою, вміти заробляти гроші і не витрачати їх на пиятику. І десь на інтуїтивному рівні дитина розуміє, що жінка має бути саме такою, й у неї з’являється бажання наслідувати свого успішного наставника.

Представники проекту приходять у заклад і презентують наставництво спершу директору, а потім дітям, вік яких від 12 до 18 років. З дитиною знайомляться, пояснюють, хто такий наставник, дають навіть заповнити анкету «Так, я хочу наставника». Це вважається своєрідною згодою.

Важливим етапом є правильне утворення пар. Над цим ретельно працюють психологи. Пари допускаються лише одностатеві. Основним орієнтиром є правильне поєднання характерів, темпераментів, захоплень… Приміром, для проблемної і конфліктної дитини оберуть лише стресостійкого наставника з міцною психікою. Важливо підібрати таку людину, якій дитина хотіла б відкритися, довіритись. Інакше проект не має сенсу.

За людиною, яка хоче стати наставником, закріплюється один підопічний, до якого щонайменше чотири рази на місяць слід приїздити в інтернат, проводити з ним час, гратися, спілкуватися, вчити елементарним навичкам життя. Наприклад, приготувати разом їжу, розповісти про економію коштів, поговорити про майбутню професію, допомогти в особистих проблемах чи конфліктах. Словом, підготувати  до дорослого самостійного життя та соціальної адаптації.
Якщо в наставника виникли непередбачені обставини і немає можливості навідати дитину в інтернаті, то можна поспілкуватися по телефону.

Мрії здійснюються

«На Прикарпатті у наставництві беруть участь два заклади: Обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей (що на вул. Набережна, 34б) і Тлумацька школа-інтернат, – розповідає один із координаторів проекту Олександр Тусик. –  Наразі є 13 пар, перша з яких утворилася ще в січні».

За словами Олександра Тусика, більшість людей, які приходять у проект, мають завищені очікування. Думають, що одразу зможуть мало не гори звернути: підопічний і в училище поступить, і матюкатися перестане, і багато читати почне… Однак уже після першого дня на тренінгу рожеві окуляри починають спадати – все не так просто, адже свідомість дитини формувалася тривалий період. Звісно, її можна змінити, але потрібен час і терпіння.

Наставництво вже встигло ощасливити чимало дитячих доль. Найдужче Олександру Тусику запам’яталася історія, що трапилася в Києві, коли наставниця допомогла дівчинці вступити у виш, аби здійснити її мрію – стати художницею. Здебільшого професійне майбутнє інтернатівців визначене – вони вступають в якесь училище, зазвичай здобуваючи робітничі професії. Відповідно до закону, діти-сироти після закінчення школи-інтернату мають право без вступних іспитів навчатися в училищах, з якими заклад підписав відповідні угоди. Та дівчинка зі столиці дуже гарно малювала, наставниця організувала виставку її робіт. Дитина була настільки вражена, що так багато людей прийшло на виставку і щиро хвалили її картини, а дехто навіть купував. Й того дня дівчинка повірила в себе, у свій талант! Вона вирішила спробувати поступити до університету на мистецьку спеціальність, аби надалі розвивати свій дар. Наставниця допомагала готуватися до вступу, підтримувала під час іспитів. Дитині все вдалося, і зараз вона займається тим, що обожнює.

29-річний івано-франківський підприємець Артур Савчук хвилювався перед першою зустріччю зі своїм підопічним – дуже хотів, аби хлопець-підліток не боявся довіряти. Достукатися до дитини йому вдалося лише на шостій зустрічі. Тоді Артур запропонував хлопцеві сісти за кермо його автівки і поїздити трохи на подвір’ї інтернату. «Чом би й ні? – каже чоловік. – Машина не є для мене найціннішою річчю у світі. Значно дорожчі – довіра між людьми і добре серце». Вражений хлопчина дуже зрадів, адже не чекав такого вчинку від наставника. Після цього підліток нарешті став більш говірким і відкритим.

Важливо підібрати таку людину, якій дитина хотіла б відкритися, довіритись. Інакше проект не має сенсу.

А 32-літня калушанка Розалія Семенченко виявилася рятівницею для своєї підопічної і виручила її у скрутну хвилину. Того дня по Христинку до інтернату прийшла мама. Дівчинка не хотіла вертатися додому, адже не вірила, що мама перестане пиячити. Але ж такий закон – матір має право забрати своє дитя. Вони мешкали в одному з прикарпатських сіл, тому одразу попрямували на залізничний вокзал. За цей час жінка вже встигла перехилити кілька чарок. Сказала доньці почекати біля перону, поки сама сходить до вбиральні. Розлючена на п’яну маму дівчинка почала втікати, щойно та зайшла за ріг будівлі. Бігла довго і куди очі бачили. Міста не знала. Нарешті спинилася – сили покидали. Попросила у перехожих мобільний телефон, аби зв’язатися з подругою. Христинка тоді зателефонувала за номером, який знала напам’ять – до своєї наставниці. Розалія була вражена такою довірою, зв’язалася з працівниками інтернату, і по дівчинку приїхали.

14-річна Надійка вже більш ніж півроку спілкується з наставницею. Каже, що досі не мала такого вірного друга. Дівчинка дуже чекає цих зустрічей, адже кожного разу вони з Розалією роблять щось цікаве: грають на гітарі, гуляють, займаються квілінгом… Доросла подруга завжди приносить якусь захопливу книгу. Ось, наприклад, зараз Надя читає «Пес на ім’я Мані, або Абетка грошей» – про те, як дітям навчитися правильно поводитися з грішми, заощаджувати і керувати своїм бюджетом.

13-літня Христинка – дуже пластична, мабуть, природжена гімнастка. Ось тільки в спортивну секцію чи бодай у танцювальний гурток її нікому водити. Відколи в цієї дитини з’явилася наставниця, стало трохи цікавіше. Нова товаришка займається йогою й іноді під час зустрічей показує кілька асан своїй підопічній.

Як зазначає вихователь обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей Марія Серденько, працівники закладу намагаються не обділити увагою кожну дитину, але це складно як фізично, так і психологічно. Цінність наставника для дитини в тому, що він – особистий. Адже в інтернаті все спільне – посуд, іграшки, одяг, вихователі… А наставник – лише її.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.