Велосипедом до Бога

Прикарпатець Іван Максилевич нещодавно здійснив велопрощу через усю Європу. Три місяці, 18 країн, 10 500 км з невпинною молитвою на вустах… Головна зупинка і мета поїздки – Свята Гора Афон у Греції. За час паломництва чоловік укотре переконався: людина ніколи не буває сама, поруч завжди є Бог.

“Витоптана” молитва щиріша

Польща, Швеція, Норвегія, Данія, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Італія, Словенія, Хорватія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Греція, Болгарія, Румунія… Водій, художник, музикант, боксер і незламний християнин, 49-літній прикарпатець на велосипеді підкорив ці всі країни. Причому велосипед в Івана – звичайнісінький. Окрім водія, двоколісник гідно витримав ще й 50 кг вантажу.

Протягом велопрощі майже щодня чоловік викладав короткі відеозвіти у Фейсбук та Ютуб.

Він обрав транспортування велосипедом, бо вважає, що в комфортному паломництві немає духовної глибини. “Молитва, “витоптана” складним шляхом із перепонами, а в моєму випадку з недоїданням і недосипанням, є значно щирішою, – пояснює мандрівник. – Люди часто приходять до церкви і звертають більше уваги на те, хто як одягнувся, а про сердечну молитву забувають”.

Щодня по 120 км

Перші три дні відбувалося притирання з природою – якраз застали дощі, грози. Як кажуть, гарно поблагословили. Але, наголошує Іван, якщо вже поставив собі ціль, то не збирався відступати. Тим паче, весь час на вустах була молитва, а це духовний стержень, наче хребет у людини. Тоді і найменші вагання, і сумніви зникають – Бог завжди скерує у потрібному напрямку.

Щодня Іван проїжджав близько 120 км. Ночував на природі. Спершу без палатки, а потім таки придбав її у Франції, бо комашня сильно дошкуляла. До речі, найстрашнішими звірами, які траплялися в дорозі, були комарі та кліщі. Наприклад, в одному болгарському селі вони мало не зжерли чоловіка. Певно, реагували або на піт, або на температуру. Вони пхалися всюди: в очі, вуха, ніс – їхати було неможливо.

Якби я там спинився бодай на п’ять хвилин, вони би мене точно з’їли заживо. Це страшні звірі, – сміється Іван. Бувало так, що вранці він витягував із тіла аж по 18 кліщів.

Іноді харчі підкидала сама дорога – чоловік знаходив їжу просто на узбіччі в селах. Люди викидали цілі свіжі хлібини, а часом навіть і сало.

Під час поїздки чоловік харчувався так, як він сам каже, мав би їсти справжній український козак: хліб, сало, цибуля, часник, мед, сухофрукти, горіхи, каші… Ну і, звісно ж, перець чилі – для дезінфекції. Пив багато води протягом дня. Дещо купував у супермаркетах, частіше на базарах. Оскільки Іван щоразу купував по кілька картоплин чи морквин, то люди частенько віддавали йому їх задарма, та ще й дарували щось смачненьке, наприклад, кавун.

Іноді харчі підкидала сама дорога – чоловік знаходив їжу просто на узбіччі в селах.

Люди бувають черстві й жорстокі, – пояснює прикарпатець. – Викидали цілі свіжі хлібини, а часом навіть і сало. Найчастіше таке траплялося у Франції та на Балканах.

Часто їжу дарувала сама природа – живився плодами просто з дерев чи кущів. У Данії – малина і порічки. У Німеччині – черешні. В Греції – оливки. В Італії – виноград. В Іспанії – помідори. В Албанії знаходив підсушений інжир. А ось у Франції неймовірно велика картопля, хоч і ґрунти їхні пісковиті. Словом, у будь-якій країні з голоду не пропадеш.

У крайньому разі можна взятися за якийсь підробіток, наприклад, покопати город чи подоїти корову, – усміхається мандрівник.

Та й люди неймовірні траплялися по всій Європі. Іван просив води, а вони ще й обідом пригощали.

Протягом усієї поїздки чоловік постійно розмовляв зі своїм велосипедом: “Друже, їдемо до горба, дивись не підведи мене…”. Іван називає його своїм конем, напарником…

Мандрівник сміється, що після велопрощі він уже знає аж 18 мов – по 10-15 слів з кожної. В усіх країнах знаходив спільну мову з місцевими – так і навчився.

Село і люди

Маршрут паломник склав такий, аби в ньому переважали сільські дороги – так і їхати легше, і побачити можна більше, і з цікавими людьми поговорити. Серце країни можна пізнати лише через її села, як вважає прикарпатець.

У Польщі поля здебільшого дуже доглянуті, на городах все акуратно посаджено, широкі міжряддя. Паркани муровані з каменю. Ферми вражають – величезні.

У шведських селах хати дуже скромні, майже всі компактні та оббиті деревом. “Без амбіцій – я би так їх назвав, – усміхається Іван. – Просто, культурно і зі смаком”. Видно, що люди багато працювали, аби досягнути того, що зараз мають. Бо ж у тих краях і не пахне чорноземом, землякам’яниста. Проте вся вона оброблена, жоден квадратний метр не простоює.

Ми, українці, звикли повторювати, що дуже працьовиті, – каже Іван. – Де там! Ми більше ноги догори задираємо: кинули в землю і чекаємо, поки зійде. А комусь треба добряче попотіти, аби в їхній землі бодай щось виросло.

Шведська столиця Стокгольм – місто на скелях, тут гармонійно поєднуються архітектура і природа. Мандрівник там пив воду просто з річки.

Наближаючись до Осло, Іван здивувався, що велосипедна дорога удвічі більше завантажена, ніж автомобільна. Причому за кермом двоколісників найчастіше були люди старшого віку.

Маршрут паломник склав такий, аби в ньому переважали сільські дороги – так і їхати легше, і побачити можна більше, і з цікавими людьми поговорити

Данія – господарська країна: масштабні ферми, врожайні поля… Дерева садять, а не рубають. Сільські будиночки невеликі, тут люди не гоняться за маєтками. Велосипедні доріжки – рівнесенькі, вималювані, – є майже всюди.

А ось у Німеччині велодоріжки препаскудні. Видно, що давно не реставровані. Села – багаті.

Нідерланди – найкраща країна для роверистів. В Амстердамі дійсно дуже багато велосипедів, і всі різних моделей. На одного жителя припадає по два двоколісники. Де не глянеш – роверисти. Велодоріжки є всюди. Часто там можна побачити людей з інвалідністю, які подорожують країною на своїх електричних візках.

Проїжджаючи голландськими селами, стає зрозуміло, що це складна мережа водних каналів. Кожна хатина з трьох боків омивається водою. Без човна тут ніяк.

Передмістя Парижа захаращене сміттям. Південна Франція рясніє виноградниками. Емігрантів дуже багато. Французи неохоче спілкуються англійською, можливо, це пов’язано з особливостями їхньої історії.

В Албанії дуже брудно. Незважаючи на краєвиди неземної краси. Але для велотуризму ця країна важка – стрімкі гори, багато перевалів

На Балканах і досі видніються сліди багаторічної війни. У Хорватії, наприклад, є цілі села, де дотепер не живуть люди, хати простріляні… А якось Івана зупинила компанія хорватів, запросила разом пообідати. Під час розмови запитали, як прикарпатець ставиться до Путіна. Він відповів, що про цю особу взагалі не буде говорити. Коли ж хорват додав, що захоплюється російським президентом, Іван вирішив завершити знайомство. Воно й не дивно – російські канали працюють навіть у Хорватії.

В Албанії дуже брудно. Незважаючи на краєвиди неземної краси. Але для велотуризму ця країна важка – стрімкі гори, багато перевалів…

Звик до дива

На Афоні паломник пробув тиждень. Відвідав різні монастирі. На скиту Івана Хрестителя підійшов один монах і сказав:

Я давно вже за тобою слідкую. Ти дуже світла людина. Але мусиш вважати – що ближчий ти стаєш до Бога, то більше лукавий буде тебе підсікати. Аби лише підкосити твою віру і духовну витривалість.

На Святій Горі натільний хрестик Івана чомусь почорнів. Чоловік пояснює, що вже звик – цей оберіг завжди таким чином реагує, коли набирає доброї енергії і Божої благодаті.

До речі, під час велопрощі сталася ще одна незвичайна історія. У Швеції якийсь велосипедист підсік прикарпатця на дорозі, той упав і вивернув коліно.

В мене вже таке було не раз, і я добре знав, чим це закінчується, – продовжує мандрівник. – Аби стати на ноги, треба вилежатися хоча б два тижні. Я тоді сів на траву і подумав, що, певно, подорож для мене вже завершилася. Тоді взяв свій натільний хрестик, вервицю і приклав до травмованої ноги. При цьому дуже щиро молився. Через 15 хвилин я вже був на своєму “коні”. Біль дивним чином ущух.

Нащо йому ця велопроща?

Багато хто запитував Івана, для чого йому ця велопроща.

У кожної людини своє пізнання світу, – пояснює прикарпатець. – Хтось збирає марки, інший – дорогі машини, третій будує триметрові плоти… Я пізнаю світ через ось такі подорожі. Ба більше, саме в таких екстремальних мандрах людина зцілюється. Я не хворий, але підкріплення духу потрібне кожному. Людина не досконала, і в цьому світі вона тимчасово. Тому треба повсякчас підтримувати свій дух якимись благодатними речами.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 22.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.