Маленький тигр

Маленький, жвавий і веселий. Захарчикові Гусєву всього 7 років. Здавалося б, що може хвилювати другокласника, окрім мультиків, іграшок та веселих прогулянок із ровесниками?! Та незважаючи на зовсім юний вік, Захар уже став чемпіоном Європи з джиу-джитсу. І зупинятися на цьому не збирається. Що цікаво – у спорт його привела недуга.

Побороти недугу

Із Захарчиком та його мамою Олександрою (яка, до речі, працює у патрульній поліції) ми зустрілися в одній з івано-франківських кав’ярень. Хлопчик під час інтерв’ю поводив себе доволі розкуто, не соромився відповідати на питання. Ба більше – жартував і перебивав маму. Одразу впали в око весела вдача хлопця, його відкритість та дружелюбність. Саме так характеризують Захара і в спортивному клубі, де той ще з трирічного віку займається бразильським джиу-джитсу. Та у спорт його привели не так особисті бажання чи амбіції батьків, як необхідність.

«Тоді Захарчику ще не було і трьох рочків. У нього були проблеми зі здоров’ям, з легенями. Медики казали, що ця проблема може перерости в астму, і хотіли «садити» його на гормони. Та ми знайшли хорошого лікаря, який збалансував нам харчування і порадив зайнятися спортом. І тоді я почала перебирати усі можливі секції, аби його кудись віддати», – згадує пані Олександра.

Та все складалося не так просто, як би цього хотілося. Маленького Захара не брали в жодну секцію – ніхто не хотів ризикувати через стан здоров’я дитини. Тоді його мама натрапила на спортивний клуб «Тигр», який ще й був неподалік від дому. Там займалися джиу-джитсу.

Маленького Захара не брали в жодну секцію – ніхто не хотів ризикувати через стан здоров’я дитини

«Це один із найменш травматичних видів єдиноборств, а для мене як мами це вкрай важливо. Сенсей подивився, посміхнувся і сказав: «Ну що ж, спробуємо. Якщо йому сподобається, будемо займатися», – згадує пані Олександра.

«На початку в нього були проблеми, як і у всіх: розсіяний, більше хоче гратися, – згадує тренер Захара Ігор Ярославський. – Стосовно кашлю – він був, але терпимий. У процесі тренувань, коли хлопчик бігав, то трохи покашлював. Та це минуло».

Кашель і справді відступив, однак не одразу. Бували випадки, коли Захара доправляли до реанімації – він кашляв та задихався.

«У нас був період, коли Захарчик часто хворів і ми певний час не відвідували секцію. Я розумію, як дивилися інші мами, коли я приводила дитину…Але це ж не заразне! Було певне несприйняття, і ми зробили невеличку перерву. Трохи підлікувалися, і він переріс той період», – розповідає мама хлопчика.

Бажання та наполегливість

Хоч Захарчикові було всього три роки, він доволі швидко адаптувався у колективі.

«Хлопці були старші, і він до них тягнувся. Сенсей розповідав, що Захарчик часто сідав на його місце і говорив: «Тепер я буду тренувати», – ділиться спогадами пані Олександра.

Сам хлопчик вже не без труднощів пригадує перші тренування та знайомство зі своїми друзями в секції: «Ми багато займалися, і мені було якось нудно наодинці. І я почав з ними дружити».

З часом пані Олександра помітила зміни у поведінці сина: він став дисциплінованішим, дещо серйознішим. І це не дивно, адже саме над цим у секції працюють найперше.

«Переважно в такому віці все спрямоване на постановку дисципліни, на вміння сприймати інформацію. Ну, і є певні розвиваючі вправи», – розповідає тренер Ігор Ярославський.

Захарчикова наполегливість дала свої плоди. Він почав виступати на змаганнях міського, обласного та навіть всеукраїнського рівнів.

«Ми налаштовувались передусім, аби вийти і показати усе, що він вміє, – згадує про перший бій свого підопічного Ігор Ярославський. – Не було цілі стати чемпіоном і здобути золото. Якщо ставити перед собою лише цю мету, то після поразки вкрай важко відновитися психологічно. Він тоді вийшов і показав характер. Я був задоволений ним».

Однак сам юний спортсмен постійно хоче вигравати і нічого, окрім золота, як перемогу не сприймає. На запитання, чи пам’ятає свої перші змагання, Захарчик відповідає: «Так, я там мав друге місце!» «А чого тобі не вистачило, аби посісти перше?» – цікавимося у малого. «Перемогти у фіналі», – каже він.

Нещодавно тренер перевів Захара у спеціалізовану групу. Тепер він займається посилено, 5-6 разів на тиждень.

«Зібралася група уже досвідчених спортсменів, які мають хороші результати на змаганнях і в Україні, і за кордоном. Вони посилено працюють над технікою, мають більші фізичні навантаження. Ще є додаткові тренування, де ми розбираємо конкретні елементи», – розповідає сенсей Ігор Ярославський.

При цьому хлопчик ще встигає навчатися у школі. Найбільші успіхи має з англійської мови. Та улюбленим предметом є фізкультура, бо, як аргументує Захарчик, «там халява і можна грати в ігри».

Вивчені прийоми Захар охоче демонструє своїм родичам та друзям. Серед улюблених – задушливий прийом.

«Це, до речі, все на мені випробовується, – сміється пані Олександра. – Ще поки був малесенький, то півбіди. А зараз такий ціпкий став!»

Юний спортсмен постійно хоче вигравати і нічого, окрім золота, як перемогу не сприймає

На тренуваннях, окрім самої техніки бразильського джиу-джитсу, Захара та інших хлопців вчать працювати у команді.

«Вони мають різні вправи, які виконують спільно. І навіть коли хтось один порушує дисципліну – відпрацьовують усі. Це вчить їх бути командою. І цей командний дух, те, як вони на змаганнях один за одного вболівають, якраз дає їм можливість адаптуватися і в нашому колективі, і в майбутньому», – каже Ігор Ярославський.

Найбільший здобуток

Наполегливість та важка праця Захарка у секції стали фундаментом його перемоги на чемпіонаті Європи з бразильського джиу-джитсу, який нещодавно відбувся в Амстердамі.

Для хлопця це були перші змагання такого високого рівня. Там Захар був вимушений боротися у старшій віковій категорії, оскільки інших учасників його віку та ваги не було.

Хлопчик ще встигає навчатися у школі. Найбільші успіхи має з англійської мови

«Я до останнього не хотіла, щоб він їхав на ті змагання. Перед цим я його вже не пустила на чемпіонат світу в ОАЕ. Я побоялася, бо він ще маленький. Але в Амстердам таки відпустила, бо він дуже хотів. Це було його найбільшим бажанням», – згадує пані Олександра.

«Я готував його до того, що там буде велика арена, якої він ніколи не бачив. Велика кількість людей, шум. І надзвичайно важливо, що діти там будуть різні – різної національності, з різним кольором шкіри. Я налаштував його, аби він не розсіював уваги. Бо через це потім може якась помилка вилізти», – розповідає сенсей Ігор Ярославський.

На змагання Захар поїхав без мами та свого тренера. І не приховує – навіть зрадів такій раптовій можливості побути дорослим. На чемпіонаті хлопчик провів два поєдинки – проти представників Польщі та Казахстану. Своєю перемогою він страшенно пишається.

«Мене кинули у старшу вікову категорію. Але я все одно в них виграв!– хвалиться Захар. – Перше я боровся з поляком і його «задушив». А другого, з Казахстану, я от так задушив! (демонструє прийом. – Ред.) Його голова була під моєю ногою (йдеться про прийом «трикутник». – Ред.)».

Після двох перемог Захар, замість золотої медалі, обрав чемпіонський пояс. Пані Олександра розповідає, що після повернення зі змагань син навіть спати лягав із цим трофеєм.

На майбутнє

Що стосується планів на майбутнє, то вже у квітні на Захара чекає омріяний чемпіонат світу в ОАЕ. Ігор Ярославський каже, що у хлопця великі шанси на перемогу.

А от мама Захара в майбутньому хоче бачити його не лише спортсменом.

«Найперше хочу, щоб він був справжнім чоловіком. Тому, мабуть, віддала його на спорт. Щоб він дисциплінувався, аби мав якусь ціль і навчився досягати бажаного. Я думаю, що він буде справжнім чоловіком, адже він завжди допомагає і співчуває», – каже пані Олександра.

А от в самого Захарка дещо інші погляди на своє життя.

«Коли виросту, хочу стати археологом, бо так можна багато подорожувати і не сидіти постійно в Україні і нудитись», – фантазує хлопчик.

Автор: Роман Стельмах

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 24

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.