Клапоть душі забрала велика вода Як херсонська сім’я втратила все, але здійснила свою мрію у Франківську

Наталя МОСТОВА

Вони вже збиралися з Івано-Франківська повертатися додому в Херсон, у свою хатинку на березі Дніпра. Але після підриву Каховської ГЕС велика вода усе проковтнула. Багатодітна сім’я Світлани Погорелової залишилася гола-боса. Її чоловік зараз воює на передовій, і недавно пара здійснила те, що замріяла собі ще в окупації – повінчалися. 

«Хвильку зачекайте, спершу зателефоную чоловікові, а тоді почнемо записувати інтерв’ю. Він дуже переживає за мене. Після того, як ми виїхали з Херсона, я перестала відчувати коли «падає цукор» – можу знепритомніти просто посеред вулиці». 

У Світлани Погорелової цукровий діабет, інсулінозалежний. Тепер вона мусить постійно міряти рівень цукру в крові, аби контролювати хворобу. Так стало після страшних місяців в окупації. 

«Почалося. Тримайтесь»

До повномасштабного вторгнення херсонка мала чудесне життя: керівниця двох громадських організацій, начальниця відділу продажів у будівельній компанії, мама трьох дітей, кохана дружина, свій будиночок на березі Дніпра…

«Можна води?» – просить Світлана після запитання про окупацію. Хоч ця жінка – зі сталевим характером, але спогади про життя під російським чоботом доводять її до сліз. 

У той день, розповідає вона, здавалося, що на місто мчить хмара сарани – такий гул стояв. Вздовж Дніпра сунула ціла орда російських літаків – чорні, без розпізнавальних знаків. 

«Я їх рахую-рахую… А на 37-му перестала рахувати», – каже Світлана. 

Почали бомбити Антонівський міст. Скрізь по Херсону вибухи. 

«Страшно не було. Я взагалі ніколи не панікую. Просто мала відчуття, що щось треба робити», – продовжує жінка. 

Там, де жила Світлана, ніде не було підвалів, адже мікрорайон стояв на воді – Корабельний район, який зараз повністю затоплений. Тому сховатися не мали де. Зі старих дубових дверей зробили дітям сховище: один край поклали на ліжко, інший – на стіл, знизу постелили матраци і пледи, дали тривожні рюкзаки і воду. 

Магазини відчинялися на годину-дві щодня, чергу треба було займати вдосвіта. Але це все одно не гарантувало, що всім вистачить продуктів. На руки одній людині давали кілограм муки по 80 грн, літр молока по 100 грн, пляшку олії по 120 грн, кілограм гречки по 200 грн. Щезли м’ясо і дріжджі. 

Люди збиралися вдома у Світлани, приносили хто що мав і випікали хліб, палянички, коржики. Потім те все розносили старим і хворим. 

«Тоді вперше спробувала коржики на юшці з консервованих кукурудзи і горошку – як виявилося, з усього можна готувати, якщо дуже треба», – ділиться переселенка. 

«Вибачте нас»

Одного разу окупанти зупинили маршрутку, якою Світлана їхала в середмістя. Наказали всім вийти. Розпитували хто і куди. Прискіпувалися до будь-чого. Серед росіян був юний хлопчина, худенький, сором’язливий. Жінка не втрималася і запитала його: «Нащо ви сюди приїхали?». – «Не знаю…». – «Ну, що ви тут робите? Для чого?». Хлопчина опустив очі: «Я не знаю. Чесно. Вибачте нас. Я дивлюся на ваших людей – ви настільки допомагаєте одне одному. У нас би вже горлянки поперегризали». 

А якось Світлана побачила таке моторошне, що потім два тижні снилися кошмари. На сусідній вулиці жив мисливець. Роми сказали окупантам, що в нього є зброя. За доноси росіяни платили 10 тисяч рублів. Навіть, якщо він був висмоктаний з пальця. 

Насправді в мисливця вже не було ніякої зброї – на початку вторгнення все віддав батькові у Миколаєві. Окупанти поставили його на коліна, називали нацистом і лупцювали. Наказали говорити «Слава Росії!». Той підняв голову і промовив: «Слава Україні!». Його розстріляли з трьох автоматів. На очах у всіх сусідів. 

«Під час окупації ми жили, ніби в якомусь страшному кіно чи іншому вимірі, тобто здавалося, що все це не насправді, не з тобою, – каже жінка. – Вони тинялися по вулицях постійно з автоматами, нахабні, п’яні та жорстокі. Могли причепитися ні з того, ні з сього і, наприклад, вдарити по колінах – людина падала, а вони реготали. Навіть жінок били. Поводилися як господарі нашої землі і наших людей, а ми – ніхто. Росіяни, чеченці, буряти – кого там тільки не було». 

Одного разу під час обшуку в автобусі якась жінка не стрималася і крикнула: «Що ми вам зробили?». Один з окупантів пильно глянув їй в очі, а тоді прошипів: «Це ми через вас так погано живемо. У вас такі статки, будинки, ноутбуки, телефони сенсорні… А в нас навіть туалет надворі. Це несправедливо». 

З 4-ї години дня вулиці ставали порожні, люди носа не вистромлювали з домівок – боялися. До Світлани постійно приходили з обшуками: вночі, вдень, вдосвіта – будь-коли: шукали зброю, синьо-жовті прапори, українських диверсантів, потім своїх диверсантів – якось за одну ніч втекли двісті російських військових. 

Добре, що ніхто з сусідів не знав, що чоловік Світлани – артилерист, який воював в АТО ще з 2016 року. Інакше вже би давно здали окупантам. Здебільшого таким займалися роми, алкоголіки чи наркомани. 

Всі військові документи чоловіка закопали в городі. Його знали як звичайного охоронця в магазині. 

«Хлопці, ви наші?»

У Світлани закінчувався інсулін. Завозили російський, але від нього люди сліпнули. Останньою краплею стало те, що жінка опинилася в «чорному» списку як волонтерка, яка їздила допомагати в зону АТО. Треба було тікати. 

«Чому раніше не виїхали? – каже вона. – Чекали наших. До останнього. Ми постійно були впевнені – з дня на день зайдуть наші. Щодня сидиш і думаєш те саме: «Ну, коли ви вже прийдете? Ну, де ви?». 

Щоб дістатися до Кривого Рога, а це 80 км від Херсона, треба було заплатити перевізнику 5 000 грн з людини. Але гарантії не давали: якщо у росіян на блокпосту не буде настрою, ніхто нікуди не виїде. 

На цих 80 кілометрах треба було пройти 78 блокпостів. На кожному зупиняли, обшукували, перевіряли телефони і допитували. Забирали в людей навіть каву, чай і цукор. Коли шестирічна донька Світлани бачила росіян, у неї починалася істерика. 

«Ви би бачили їх – у нас безхатьки виглядають краще, – каже херсонка. – Такі засмальцьовані, що на формі навіть пікселя не видно. Автобусні зупинки позавішували ганчір’ям і всередині спали, поруч у туалет ходили. У водіїв вимагали знайти їм «траву» і горілку. Якщо знаходили, то кидали в кущі, а пізніше забирали – щоб командири не побачили». 

На одному з блокпостів окупант наказав Світлані віддати гаманець. Жінка не змогла змовчати: «Зі мною двоє дітей. І ти хочеш залишити мене без копійки? Ви й так уже забрали все, що ми мали. Немає нічого». Той розвернувся і пішов. 

Коли минули останній блокпост, росіяни почали лупити по автівках з ГРАДів. Здійнявся сильний пил – не видно куди їхати. Машини неслися як скажені. Десь вибух праворуч, десь – ліворуч. Доїхали не всі. 

Одразу за сірою зоною, коли вже наблизилися до українських військових, донечка почала несамовито кричати: «Відчиніть мені двері!». Світлана не могла второпати що відбувається: може, дитина в туалет сильно хоче чи злякалася військових. Відчинили двері. Дівчинка вискочила з автівки, побігла до воїнів, стрибнула їм на руки і сказала: «Хлопці, ви наші?». – «Наші-наші, зіронько». 

«Хотіли Росію – маєте Росію» 

Сім’я трохи жила в Тернополі, тоді потрапила до Івано-Франківська – тут допомогли оселитися в гуртожитку. Приїхали фактично ні з чим. Коли покидали домівки, то в наплічники кинули лиш шкарпетки, нижню білизну та кофтину. На підконтрольній території купили кожному тарілку, ложку, виделку, в’єтнамки. 

«Знаєте, до вибухів звикаєш швидко, а ось до окупації звикнути неможливо, – каже Світлана. – Після евакуації ми ще довго відходили. Наприклад, коли поруч їхала вантажівка, донька починала плакати – цей гуркіт дуже схожий на обстріл».

Чоловік влаштувався охоронцем у супермаркет. Але через кілька місяців пішов на передову, адже має величезний досвід. Світлана каже – якби чоловік не пішов на війну, то вона би вже давно була там. Чує в собі таку готовність. 

Світлана швидко знайшла роботу в Івано-Франківську – менеджер з продажу опалювальних систем. Але вже незабаром жінці довелося звільнитися. Декотрі працівники дозволяли собі посміюватися над Херсоном, мовляв, «хотіли Росію – маєте Росію». А останньою краплею став випадок, коли Світлана пішла на склад сфотографувати товар для клієнта, а службовий водій випалив: «Ну, що все там познімала для росіян?». 

Жінка розплакалася і більше не повернулася туди. Директор телефонував, вибачався, просив назад на роботу, але херсонка більше не хотіла слухати ганебні насмішки. 

Вона довгий час волонтерила – плела маскувальні сітки. А недавно влаштувалася працювати продавцем у меблевому салоні. 

Та головна подія сталася цієї зими – вони з чоловіком вирішили повінчатися. Вимріяли це собі ще в окупації. «Ми стільки всього пройшли разом – впевнена в цьому чоловікові на сто відсотків, – усміхається Світлана. – Настільки, що захотілося отримати благословення від Бога». 

Дім, який пливе

Вони вже збиралися повертатися додому в Херсон, в свою хатинку на березі Дніпра. Аби знову пити вранішню каву і дивитися на річку. Як колись. Але після підриву Каховської ГЕС велика вода усе проковтнула. Більше немає куди повертатися. Сім’я залишилася гола-боса. Будинок батьків теж поплив. Їм так само більше немає де жити.

«Ви собі навіть уявити не можете, як боляче дивитися відео, де бачиш свій дім, який кудись пливе, – говорить херсонка. – Я плакала й не могла зупинитись. Я там виросла. Своїми руками зробила ремонт. Вода забрала великий клапоть моєї душі». 

Світлану з сім’єю кличуть до себе родичі, які за кордоном. Але вона каже, що нізащо не поїде з України. Тут купа роботи – плести сітки, робити борщі на фронт, збирати гроші на армію, допомагати своїм херсонцям, бо «їм там гірше»… 

«Щодня після роботи купую їм шкарпетки, труси, продукти, ліки – і відправляю, – каже жінка. – Вони ж там лишилися взагалі без нічого. Та ще й під обстрілами».