Велика біда “малої Венеції”

Попри дратівливо показові стрільби балістичною ракетою північних корейців через Японію у напрямку США, демонстративні та жорстокі теракти недобитої “Ісламської держави”, скоєні в Іспанії, російське брязкання зброєю на спільних із білорусами військових навчаннях “Запад-2017” на кордоні з Україною та Євросоюзом, точкою кипіння на геополітичній карті світу несподівано стала країна в далекій Південній Америці, яку італійський картограф Амеріго Веспуччі, пропливаючи 1499 року у складі експедиції Алонсо де Охеди, назвав “малою Венецією” – Венесуелою.

Колись одна з найбагатших держав латиноамериканського континенту із майже тридцятимільйонним населенням, економіка якої аж надто зав’язана на нафті, тепер переживає страшні потрясіння. Демократичні інституції зруйновано вщент, панують голод і безробіття, поширюються такі хвороби, як малярія і туберкульоз, відбуваються політичні арешти та вбивства під час акцій протесту, країну масово покидають біженці.

Те, що зараз відбувається у Венесуелі, експерти називають “останньою битвою за демократію”: протистояння між диктаторською владою, яку відверто підтримує Росія, та опозиційними політичними силами, серед яких немає єдності і які шукають підтримки у США, загрожує перетворити Венесуелу на зону нового глобального конфлікту. Але що ж, зрештою, трапилося з цією країною, яку вважають другою в світі за розвіданими запасами нафти і яка ще не так давно була найбагатшою в Латинській Америці?

Спочатку – трохи історії. Як незалежна від Іспанії держава Венесуела з’явилася на карті світу у 1830 році, після успішного повстання, яке очолював національний герой шести південноамериканських країн Симон Болівар. До речі, пам’ятники на його честь досі стоять чи не в кожному місті Венесуели, його іменем названі вулиці, установи тощо. Вплив Болівара в першій половині XIX століття був таким значним, що на його думку зважало мало не півсвіту: політика всерйоз побоювалися створені незадовго до цього Сполучені Штати Північної Америки, адже під боком у них ось-ось мала виникнути нова й досить впливова держава – Сполучені Штати Південної Америки або Велика Колумбія, що ні за площею, ані за потенційними можливостями майже нічим не поступалася б США.

Оскільки 95% наповнення бюджету Венесуели – це гроші, отримані з прибутків від продажу нафти, яка все більше знецінюється, підтримувати достатній рівень життя у країні все важче.

Як засвідчила історія, скласти конкуренцію своїм північноамериканським сусідам послідовникам Болівара не вдалося, натомість уже в новітній час Венесуела опинилася на перехресті геополітичних інтересів двох наддержав – тих-таки Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Дотепер “маленька Венеція” потерпає через намагання США та Росії (як послідовниці зовнішньополітичного вектору СРСР) впливати на цю багату за своїми нафтовими ресурсами державу.

У 1958 році Венесуела після тривалого періоду диктаторського правління начебто здобула ознаки сучасної демократії. Однак економічний розквіт, який супроводжував становлення демократичної держави, тривав недовго: уже у 1980-х роках, коли нафта, основна рушійна сила місцевої економіки, почала стрімко дешевшати, тут почали з’являтися ознаки внутрішньополітичного потрясіння (зрештою, щось подібне відбувалося і в країнах пострадянського простору, зокрема в Україні).

У 1992 році військовий командир Уго Чавес спробував захопити владу в країні, піднявши на штурм президентського палацу вірні йому загони, але зазнав поразки і був ув’язнений. Метою невдалого перевороту було намагання Чавеса домогтися відставки президента Переса і покласти край корупції й так званим “неоліберальним” реформам.

Зрештою, у 1998 році Уго Чавес, вийшовши з в’язниці за амністією, переміг на виборах і наступного року очолив країну. Новий лідер Венесуели, який називав себе послідовником легендарного Болівара, почав реалізовувати свої популістські обіцянки та втілювати мрію зубожілих верств населення, витрачаючи отримані від прибутку з нафтовидобутку кошти на соціальні програми. Житло, комунальні послуги стали або безкоштовними, або зовсім дешевими, а вартість бензину взагалі була найнижчою в світі. У Венесуелі почався період так званого “чавізму”, коли відбувався перерозподіл національного багатства на користь місцевих індіанців та бідноти.

Це був своєрідний “індіанський націоналізм”, зміст якого полягав у тому, що автохтонні мешканці мають право на більшу частку національного багатства. При цьому корінних “племінних” індіанців у країні, згідно з переписом населення, на сьогодні є всього 2 відсотки, а більшість населення країни складають метиси – нащадки емігрантів, які прибули до країни щойно у ХХ столітті.

Після смерті Уго Чавеса у 2013 році його наступником і послідовником став президент Ніколас Мадуро. Він витратив більшість державних заощаджень, яких на той час було вже не так багато, на підтримку “соціалістичного” методу розвитку економіки, тобто, роздаючи гроші найбіднішим верствам населення через різні державні фонди. Оскільки 95% наповнення бюджету Венесуели – це гроші, отримані з прибутків від продажу нафти, яка все більше знецінюється, підтримувати достатній рівень життя у країні все важче. Венесуельці щороку стають біднішими, тож не дивно, що в країні визрівають опозиційні настрої, які призвели до того, що тепер до парламенту потрапили політичні партії, які голосно заявили про свою незгоду із чинною державною політикою.

Цього року інфляція в країні сягнула 800 відсотків, перетворивши місцеву валюту (“болівари”) на такі собі фантики, серед населення почався реальний голод (87% венесуельців не можуть купити харчів), за товарами першої необхідності доводиться їздити у сусідню Колумбію, у країні спалахнула давно забута малярія, для порятунку від якої немає необхідних медикаментів, дитяча смертність сягнула 30 відсотків. Торік країну покинуло 150 тисяч громадян, а в квітні цього року у Венесуелі почалися масові безлади та акції протесту проти правління Мадуро, в результаті яких уже понад сотня людей загинули, кілька тисяч отримали ушкодження, тисячі були заарештовані.

Ймовірно, нинішній правитель Венесуели не поводився би так зухвало, якби не відчував підтримки з боку одного з ключових гравців сучасної геополітики – Російської Федерації.

Ймовірно, нинішній правитель Венесуели не поводився би так зухвало (скажімо, через підконтрольний собі Верховний суд Мадуро оголосив нинішній парламент нелегітимним, а всі його рішення – незаконними), якби не відчував підтримки з боку одного з ключових гравців сучасної геополітики – Російської Федерації.

Режим Мадуро в Росії вважають “братським” у тому споконвічно радянському значенні, який передбачає підтримку тільки тому, що він опирається “американському імперіалізмові”. Росія з останніх сил намагається врятувати автократичний режим у Венесуелі, сподіваючись, що це дасть змогу створити свою зону впливу на території, дратівливій для США.

Як повідомив спеціальний оглядач “МІСТА” у США Юрій Крегель, у Вашингтоні уважно відстежують ситуацію у Венесуелі, пам’ятаючи події, які ще не так давно відбувалися на Кубі, перетворивши цей так званий “острів свободи” на форпост “червоної загрози” і через який у шістдесятих роках минулого століття ледь не спалахнула Третя світова війна.

Проводячи паралелі з кубинською ситуацією, в адміністрації США зважають на один важливий нюанс: в Куби, окрім цукру, не було нічого, а Венесуела “сидить” на трильйонах нафтових доларів, – зауважив Юрій Крегель. – До того ж, упродовж минулого десятиліття Венесуела взялася налагоджувати тісні стосунки не тільки з Росією, але й із Китаєм, Іраном та Сирією – країнами, які є специфічними подразниками для США.

Варто також зауважити, що віце-президентом Венесуели є такий собі Тарек Ель-Айссані, син ліванського біженця-друза, родичі якого займали високі пости в уряді страченого американцями іракського вождя Саддама Хусейна.

Крім того, на політичні рішення Мадуро, як виявилося, значний вплив мають наркобарони, а територія країни помережана трасами наркотрафіків до Мексики – і далі до США.  Зокрема, у листопаді 2015 року в порту Гаїті був затриманий транспорт, яким до Сполучених Штатів відправляли 800 кг кокаїну: експедиторами цього перевезення були племінники дружини Ніколаса Мадуро, Цілії Флорес. Крім того, спецслужби США довели участь у наркотрафіку міністра внутрішніх справ Венесуели генерала Нестора Рівероля, та й сам вищезгаданий віце-президент неодноразово “кришував” наркобаронів.

Мадуро в ультимативній формі, змінюючи Конституцію, перетворює Венесуелу на Нову Кубу. Ми нізащо не ввійдемо до цієї клітки, – заявив нещодавно Хуліо Боргес, лідер венесуельської опозиції в Національній Асамблеї (парламенті).

Треба зауважити, що економіка Венесуели зменшилась на третину за останніх чотири роки, подібно до того, як сталося на Кубі після розвалу Радянського Союзу. В країні, де запаси нафти на рівні Саудівської Аравії, населення риється в смітниках у пошуках їжі. За прогнозами Міжнародного монетарного фонду, інфляція до кінця 2018 року тут сягне понад 2000%. Щоб зрозуміти рівень тутешнього тоталітаризму, досить одного факту: кількість політичних в’язнів у Венесуелі уже збільшилась до 400 осіб.

Однак якщо Куба була ідеологічним прикладом диктаторської країни, то Венесуела – якийсь жахливий гібрид: ця країна багата, як Саудівська Аравія, авторитарна, як Росія, і корумпована, як Нігерія. Якщо на Кубі режим Кастро запровадив жорсткі економічні правила, мотивуючи їх необхідністю безкоштовної медицини та інших соціальних благ, стояв на засадах марксизму, підтримував дисципліну за допомогою спецслужб та армії й чітко вказував на зовнішнього ворога – США, то все, що відбувається у Венесуелі, можна пояснити епічним рівнем корупції на намаганнями торгувати нафтою.

Колишній міністр в уряді Чавеса і один з його найближчих соратників Хорхе Джордані в одному з інтерв’ю повідомив, що за час правління Чавеса було отримано понад трильйон доларів від продажу нафти і дві третини з цієї суми Чавес роздав у формі субсидій та готівкових виплат. А решту розікрали чиновники. Ще у 2014 році Джордані відмовився працювати в уряді Мадуро.

В країні, де запаси нафти на рівні Саудівської Аравії, населення риється в смітниках у пошуках їжі.

Саме на нафтодоларах тримається влада країни та її армія. Робота на державній нафтовій компанії можлива тільки за умови лояльності до чинного президента. На забаганку Чавеса було звільнено 19 тисяч працівників нафтодобувної компанії, яких запідозрили в опозиційних настроях і замінили лояльними штрейкбрехерами. Таку саму чистку Чавес провів у казармах після невдалої спроби перевороту 2002 року, призначивши командирами армійських підрозділів спеціально запрошених кубинців. До речі, сьогодні у розпорядженні Мадуро близько 15 тисяч кубинських військовослужбовців, які займають найвищі пости в командуванні армії та спецслужб. Не випадково у Венесуелі було вбито 120 осіб під час вуличних протестів, арештовано активістів та опозиціонерів: шпіонаж та “сексотство” – методи кубинських спецслужб.

Щодо цивільного життя у країні, то показовими є такі факти: бейсбольна ліга Венесуели грає свої матчі при порожніх стадіонах, театр Терези Каррено, архітектурна велич столиці країни Каракаса, сьогодні використовується для мітингів правлячої партії, у порожньому Музеї сучасного мистецтва біля картин Пікассо та Матісса стоять відра, в які капає вода зі старого даху, а нещодавно працівники музею помітили, що замість оригіналу картини Матісса висить її копія: коли і хто вкрав картину – невідомо, відвідувачів нема, охорони нема, сигналізації нема…

Сьогодні Венесуела перебуває під третьою хвилею санкцій США. Під забороною – імпорт нафти до США, викуп венесуельських боргових зобов’язань американськими фінансовими структурами,  заморожені активи венесуельських олігархів та політиків у банках США.

У венесуельського уряду на рахунках залишилось 9 млрд доларів, з яких у кінці цього року за борговими зобов’язаннями Венесуела повинна заплатити 3,7 млрд. Загальний борг країни – 976 млрд, що свідчить про довгострокову стагнацію економіки Венесуели. “Роснефть” спробувала допомогти Мадуро, викуповуючи боргові зобов’язання країни за право розробки нафтових родовищ, однак це мало допомогло. США переробляє на своїх підприємствах більш ніж половину венесуельської нафти, яка належить до “важких” сортів так само, як і сировина з Канади чи Мексики. На американських підприємствах такий ґатунок змішується з “легкими” американськими сортами.

Нещодавно віце-президент США Пенс відвідав Колумбію, де обговорювалось венесуельське питання. Під час свого візиту він чітко висловив позицію США:

Ми не допустимо, щоб Венесуела загинула під владою диктатора.

У відповідь віце-президент Ель-Айссані звинуватив США ледь не в спробі організації перевороту та вторгнення.

Автор:  Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО №11

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...