Країна прадавніх пісень і передових технологій

Ще за радянських часів три прибалтійські республіки (Литва, Латвія та Естонія) вважалися такими собі острівцями європейськості посеред дрімучого “совка”: тутешня архітектура, своєрідна культура і менталітет корінного населення суттєво відрізнялися від уніфікованих традицій, які нав’язувалися комуністичним режимом Радянського Союзу.

Певна відособленість цих територій від решти радянських республік виразилася навіть у тому, що історія їх існування у складі СРСР завершилася не проголошенням, а відновленням незалежності. Зрештою, провідні держави Заходу (США, Велика Британія, Франція, Італія тощо) упродовж понад півстоліття не визнавали анексії країн Балтії, здійсненої під час Другої світової війни відповідно до таємного пакту Молотова-Ріббентропа про поділ сфер впливу між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Тому приєднання цих держав у травні 2004 року до Євросоюзу важко навіть назвати поверненням до Європи, бо вони звідти ніколи, здається, й не виходили…

Цього року естонці відзначають столітній ювілей існування своєї незалежної держави, проголошення якої відбулося 24 лютого 1918 року. Ця кругла дата стала приводом для цілої низки найрізноманітніших заходів, у перелік приурочених до ювілею подій увійшов навіть фінал Суперкубка УЄФА, який цього року відбудеться в столиці Естонії Таллінні.

До речі, відзначення століття Естонської Республіки розпочалося ще торік у квітні та триватиме аж до лютого 2020 року, коли минатиме сто років від закінчення Визвольної війни та укладення мирного договору з радянською Росією. І така тривалість святкувань цієї події – аж ніяк не ознака анекдотичної флегматичності та повільності естонців. Просто організатори вважають, що народження країни відбувалося не за один день і важливих віх, які варто згадати, в історії Естонії було чимало.

Окрім того, столітній ювілей країни намагаються перетворити на свято для кожного естонця: громадян закликають робити на день народження своєї держави своєрідні подарунки – ініціювати проведення урочистих заходів, вписуючи їх самотужки у відкриту програму святкувань. Таким чином, не тільки міністерства та офіційні відомства, але й рядові працівники естонських фірм та навіть звичайні компанії друзів можуть організувати дійство, яке займе своє місце серед святкових заходів.

Якщо історія естонської держави налічує тільки сотню років, то час заселення цих низинних, болотистих земель з великою кількістю прибережних островів (найбільший з них – острів Сааремаа) вимірюється тисячоліттями. Ще в дев’ятому тисячолітті до нашої ери, невдовзі після закінчення останнього льодовикового періоду в Європі, тут оселилися перші люди, а пізніше внаслідок міграції з півночі та сходу на ці землі прийшли племена, які згодом отримали назву естів.

Відзначення століття Естонської Республіки розпочалося ще торік у квітні та триватиме аж до лютого 2020 року, коли минатиме сто років від закінчення Визвольної війни та укладення мирного договору з радянською Росією

Естами (тобто “східняками”, від німецького слова “östlich” – східний, – авт.) ці угро-фінські племена почали називати їхні західні сусіди – давні германці. Натомість мешканці Київської Русі називали цих людей чуддю через незвичний вигляд та цілком незрозумілу мову: цей етнонім зберігся у назві найбільшого з естонських озер – Чудського, яким тепер проходить недавно промаркований кордон із Російською Федерацією. Самі ж сучасні естонці ще до середини ХІХ століття, коли в Європі почалася хвиля національного відродження, називали себе маарахвас, що в перекладі значить “сільський народ” або “люди землі”.

До 880 року нашої ери на побережжі Балтійського моря сформувалися традиційні естонські поселення з особливим устроєм сільського життя, багато з яких існує дотепер. У той же час почалися походи вікінгів, до яких долучалися мешканці естонських земель, зокрема остров’яни із Сааремаа, які тоді володіли доволі великим флотом. Епохальною подією тих часів було викрадення естонськими вікінгами норвезької королеви Астрід та її сина Олафа. Дотепер на острові знаходять скарби епохи вікінгів, що складаються переважно зі срібних монет та злитків.

Християнство на цих землях закріпилося доволі пізно – щойно у ХІІІ столітті, коли тут розпочалася експансія Тевтонського ордену. До речі, дотепер Естонія вважається однією з найменш релігійних країн у світі. Хоча тут багато історичних церков, однак заледве четвертина населення сповідує якусь релігію, зокрема лютеранство, яке найбільш поширене серед етнічних естонців.

Від епохи тевтонських лицарів упродовж майже 700 років на території Естонії панували німецькі порядки, а тутешні землі опинилися в руках німецьких феодалів. Німці, які весь цей час займали ключові посади у владі, розвивали місцеву економіку та культуру, почали покидати країну лише в часи Другої світової війни.

Дуже довго предкам сучасних естонців не вдавалося створити власну державу. Спершу землі Лівонії, як називали територію Естонії та сусідньої Латвії в Середньовіччі, входили до складу Священної Римської імперії, а згодом перебували під владою данської та шведської корони, аж поки на початку XVIII століття не були загарбані Російською імперією.

Щойно у 1918 році після обох російських революцій було проголошено незалежну демократичну Естонську республіку, на державних установах країни замайорів біло-синьо-чорний триколор, який і тепер є державним естонським прапором. Здобувати державу естонцям довелося зі зброєю в руках: заможні селяни, власники магазинів і невеликих підприємств організували загони добровольців, з яких було утворене національне військове формування “Кайтселійт” (“Союз оборони”). На основі цих територіальних загонів самооборони створювалася національна армія, але пізніше добровольці не розчинилися у збройних силах.

У 1920-х роках існування “Кайтселійту” було узаконене, до його лав почали приймати всіх громадян Естонії, які досягли 18-річного віку. Вони проходили військове навчання, брали участь у різноманітних військово-патріотичних заходах, розігрували можливі сценарії участі в бойових діях, якщо доведеться оборонятися від СРСР. Час від часу загонам влаштовували огляди, вони виїжджали у військово-спортивні табори, організовували стрільби та конкурси.

Після відновлення незалежності у 1991 році добровольче воєнізоване формування “Кайтселійт” також відродилося як один із неодмінних елементів естонської державності. Тепер разом зі Збройними силами ці територіальні дружини національної самооборони входять до складу Сил оборони Естонії. До речі, в Україні теж існує законопроект, яким передбачено створення подібних загонів на основі нинішніх добровольців, зокрема бійців так званої Української добровольчої армії, які наразі разом із військовослужбовцями ЗСУ воюють на Донбасі.

Традиція естонських співочих свят бере свій початок ще з 1869 року і є причиною того, що естонців називають “співочою нацією”

Відновлення незалежності Естонії розпочалося з мирних акцій протесту водночас із такими ж подіями в двох інших прибалтійських республіках. Перші заворушення отримали назву “Співоча революція”: виявом протесту були велелюдні зібрання, учасники яких не виголошували політичних промов, а співали давні народні пісні. За легендою, 11 вересня 1988 року на Співочому полі Таллінна під час музичного фестивалю “Пісня Естонії” зібралося близько 300 000 естонців, тобто близько третини від чисельності цього народу на планеті.

До речі, традиція естонських співочих свят бере свій початок ще з 1869 року і є причиною того, що естонців називають “співочою нацією”. Завдяки унікальності це дійство навіть було занесене до Списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Своїми коренями традиція народного співу сягає культури давніх естів, для якої характерними є ритмічні вірші та пісні, в яких кожен рядок повторюється кілька разів із тематичними варіаціями. Сьогодні познайомитися із залишками цієї культури можна на острові Кихну і в прикордонному регіоні угро-фінського народу сету на південному заході Естонії. Не випадково естонці володіють однією з найбільших у світі збірок народних пісень, що налічує близько 133 000 фольклорних творів.

Не менш глибоке коріння має одухотворення природи в культурі естонського народу з її традиціями шанування дерев і землі як наділених магічною силою сакральних об’єктів. Ліс завжди був джерелом життя в цьому регіоні, і в первісних віруваннях предків сучасних естонців, що поклонялися лісовим духам, він вважався священним місцем. Тож немає нічого дивного, що майже 50 відсотків території Естонії зайняті лісами. А одна із загальнодержавних акцій, яка проводиться з нагоди столітнього ювілею країни, має назву “Сто дубів для Естонії” і полягає у пророщуванні із жолудів молодих дерев та висаджуванні дібров у різних регіонах країни.

Загалом Естонія створює враження такої собі селянської країни, досі необжитої, де серед лісів та боліт чуються привільно рисі, бурі ведмеді, вовки, лисиці, зайці та олені. Недарма кажуть, що естонці мають духовну спорідненість із навколишньою природою. Навіть острови, яких тут близько двох тисяч, у більшості безлюдні або ж абсолютно сільські, у деяких поселеннях на островах зберігають традиції мало не з часів вікінгів.

Зрештою, серед європейських країн тут найменша щільність населення: з населенням приблизно 1,3 мільйона чоловік Естонія за площею більша від Данії чи Голландії. Зрештою, це ідеальне місце для тих, хто хоче відпочити від метушні великих міст і розслабитися на природі, насолоджуючись тишею і спокоєм.

Найбільшим містом країни є його столиця Таллінн, що також є найкраще збереженим середньовічним містом Північної Європи і включене до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Міські права Таллінн отримав ще в XIII столітті від короля Данії, його стара частина, наповнена середньовічними будинками і вулицями, досі обведена довкола залишками міської стіни. Багату архітектуру старого міста доповнюють старовинні соляні склади і комори для чаю і борошна – свідоцтва давніх промислів, які розвивалися в місті з часів Середньовіччя.

Разючим контрастом на тлі такої давнини та рустикальності виглядають самохідні роботи, яких віднедавна можна побачити на тротуарах естонської столиці. Їхнє завдання – доставляти замовлені в Інтернеті товари, причому це може бути будь-що: книги, піца, черевики чи пакунок картоплі – головне, щоб вага не перевищувала 10 кілограмів. Співробітник магазину або пошти кладе в скриньку посилку, задає маршрут – і робот сам вирушає в дорогу, долаючи перешкоди, пропускаючи машини й людей і дотримуючись правил дорожнього руху.

Такий робот обходиться в кілька разів дешевше, ніж живий кур’єр, енергії він споживає, як електрична лампочка, не шумить, не забруднює навколишнього середовища, крім того, приїжджає до клієнта у точно обумовлений час.

До речі, розробники цих роботів колись стояли біля витоків “Skype”. Тепер їхні плани не менш амбітні: зробити революцію в логістиці, тим більше, що естонський продукт – унікальний. Треба сказати, Естонія застосовує нові технології швидше за інших: саме в цій країні було вперше запроваджено цифровий документообіг в уряді, загальнонаціональне інтернет-голосування на виборах та віддалений доступ до державних послуг для іноземців, відомий як електронне громадянство або E-residency.

Естонія – це електронна держава, розповідала одна з діячок української громади в Таллінні Оксана Пузикова. – Все, що можна, тут уже спростили і оптимізували. Електронний паспорт (айді-картка, – авт.), проїзний квиток, рецепти, медкартки, цифровий підпис – це перше, що спадає на думку. Ще тут є сайти, які дозволяють, не виходячи з дому, виконати різні операції, наприклад, подати декларацію в податкову інспекцію або проголосувати на виборах. Листування з держслужбами, дитсадком, школою я веду через електронну пошту. Готівки у нас практично немає – всі розрахунки карткою. Зрештою, тут чиповані всі собаки – як дворові, так і домашні, тому всі оголошення про зниклу собаку тут мають щасливий кінець: у будь-якій ветеринарній аптеці із чипа зчитають всю інформацію про її власника.

За словами української іммігрантки, естонська мова доволі складна і спершу нагадує хіба що ельфійську. Однак тут також говорять англійською, російською, фінською та німецькою мовами. Зрештою, порозумітися можна навіть за допомогою жестів, головне – не забувати при цьому посміхатися, попередньо сказавши просте і коротке слово “тере”, що естонською значить “здрастуйте”.

P.S. До 1 січня 2011 року в Естонії була власна валюта – крона, однак тепер тут послуговуються виключно євро. До 14 січня минулого року естонською кроною ще можна було розплачуватися, але здачу видавали вже в євро у співвідношенні 15,6 естонських крони до євро.

Платних доріг для легкових автомобілів, мікроавтобусів та мотоциклів в Естонії немає. Однак із 1 січня 2018 року встановлено плату за проїзд вантажівок вагою понад 3,5 тонни. Плату повинен вносити власник транспортного засобу. У разі несплати наглядовий орган має право оштрафувати водія і власника транспортного засобу.

Оплата дає право користуватися шосейними дорогами протягом певного проміжку часу. Доба коштує від 9 до 12 євро залежно від класу автомобіля. Річна плата становитиме від 500 до 1300 євро. Більш детальна інформація про нову систему є на спеціальному сайті www.teetasu.ee.

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 18.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...