На Тисмениччині попрощалися з єдиною учасницею бойових дій

Сьогодні Березівка прощається з своєю односельчанкою, єдиною жінкою-військовою Тисменицького району, яка побувала на цій війні, учасником бойових дій – Тетяною Гураль.

Про це повідомив у Facebook журналіст Олексій Петренко. Тетяна Гураль пішла на війну слід за чоловіком Мирославом. Захворювання, отримане там (виразка шлунку з крововиливом) – далося взнаки тепер – лікарня, реанімація, смерть.

Незадовго до смерті, повернувшись звідти, вона давала інтерв’ю нашому часопису “Вісник Березівчан, яке увійшло до ще не виданої книги “Спогад солдата. Яка вона та війна?…” де розповіла про себе. Тому сьогодні мені не потрібно щось писати самому, хай про неї говорить її розповідь, сповідь солдата. І хай Господь прийме її душу на небесах… – заначив Олексій Петренко у дописі.

Тетяна Гураль народилася 2 травня 1977 року в с. Березівка Тисменицького району Івано-Франківської області. Тут пройшло її дитинство, в 1992 році я закінчила Березівську школу. Після закінчення школи навчалася в Надвірнянському коледжі, де в 1995 році здобула спеціальність бухгалтера. Далі робота в Івано-Франківському аеропорту, згодом в Березівській сільській раді. Коли в державі стало дуже скрутно, навіть їздила на заробітки в Сибір. В 1996 році вийшла заміж. Чоловік – Гураль Мирослав Миколайович, також учасник бойових дій. Через рік в нас народилося двоє доньок-близнючок: Таня і Яна. Зараз вони вже дорослі, обидві студентки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника.

Далі подаємо уривки інтерв’ю з Тетяною Гураль, опубліковане в часописі “Вісник Березівчан”.

бліковані “Останнім часом працювала в продавцем у приватників. Власники були волонтерами. І я часто їздила з ними на Схід. Вони мене підштовхнули до цього. Кажуть: «Таня, ти вже й так багато чого бачила. Чому б тобі не їздити просто, а підписати контракт і служити в ЗСУ. А це був 2015 рік. Спочатку проходила підготовку в 128 бригаді у Виноградові на Полтавщині по спеціальності радіо телефоніст. Нас навчали сучасним мобільним засобам зв’язку і все, що з ним пов’язано. Крім того проходили навчання з первинної медичної допомоги. Там ми пробули 3 місяці. А опісля направили в 44 бригаду в роту охорони. Через деякий час перевели до Бережанського військомату Тернопільської області. Звідти направили у відрядження знову до 128 бригади. Там колектив дуже гарний, командування ставилося до мене добре, і як до жінки, і як до спеціаліста, тому попросилася там залишитися на службі.

Як потрапила в зону АТО? Як всі, спочатку підготовка на Рівненському полігоні, а потім уже безпосередньо в Єжовку Донецької області у складі артилерійського батальйону. Це такий невеличкий хутір. Коли ми туди прибули там зоставалося жити лише 15 місцевих. Багато будинків були покинуті. Ми їх самі вже облаштовували, але добре, що жили вже не в палатках, бо надворі було досить холодно. Топили в грубках. Дрова в лісопосадках різали самі хлопці, а вже тут на місці рубали. Хлопці їздили в ліс «Уралами», кожна батарея мала свою бензопилу. То що кажуть, що нам дрова поставляли – цілковита брехня. Не було такого ні разу.

Скільки часу ти пробула в зоні АТО? 7 місяців. Весь цей час необхідно було самим себе якось утримувати в чистоті. Прали форму самі, порошок на це купували. Хлопці зробили самі баню. Влітку вода нагрівалася бачку на сонці, а взимку баню робили в палатці. Так що старалися при всяких умовах триматися в чистоті, хоч це на війні звучить дуже умовно.

З місцевим населенням як? Є різні люди. До нас, військових, досить там погано ставилися. Казали, чого ми сюди приїхали, на їхню землю воювати? До аптеки бува як треба, можна не достукатися. Питаєш, що краще взяти, відповідь одна: «Хотите берите, не хотите – не берите». І все. Я не знаю, як пояснити, але відношення до військових, ну зовсім інакше. Це треба відчути. Кажуть, що ми займаємось мародерством – позабирали холодильники, телевізори в них. Але це брехня. В нас у батареї такого жодного випадку не було. Їх російські канали зомбують добре. От я коли зайшла до одного з місцевих, у нього був включений телевізор, і я, знаючи все як є на самім ділі, подивившись телевізор мимоволі почала вірити в те, що вони, росіяни, розказують по телевізору. Ось ми, артилерійські установки несли чергування і спостереження, але при цьому не стріляли. А вони на другий день передають, що ми їх обстріляли. Ось так. Як колись був Кашпіровський, так і зараз, і ти стоїш і думаєш, а може то дійсно таке було…

Ось дивіться, минуло чотири роки від подій на Майдані, і початку війни. З цими смертями для нас «Слава Україні! Героям Слава!» перестало бути просто вітанням. Війна добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, побратимами стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя. Війна ж розставила все на свої місця… Вона завжди розставляє все по своїх місцях і дає відповідь на просте питання: «Хто є хто!». Особливо те, «Що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – це не просто абстрактні слова з гімну.

Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через ідіотів при владі. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо”.

Читайте також: У Франківську провели в оста.нню путь бійця Михайла Підручного. ФОТО.