Про що мовчать мертві? Екскурсія темними сторінками Івано-Франківська

Урочище Дем’янів Лаз… З тамтешнього пагорба відкривається фантастичний краєвид на місто. Це могло би бути одним з найромантичніших місць в Івано-Франківську, однак йому судилося стати братською могилою для жертв жорстокого масового вбивства, яке ніколи не зможе вкластися у рамки здорового глузду. І таких локацій у місті чимало. У нелегку мандрівку місцями, що мають історію страшнішу, аніж сюжет будь-якого фільму жахів, вирушаємо разом із Василем Тимківим – директором комунального підприємства «Пам’ять». Він разом із колегами виконують важку місію – шукають могили жертв тоталітарних режимів та воєн і перепоховують, щоб бодай їхнє прощання зі світом відбулося по-християнськи.

Василь Тимків директор комунального підприємства «Пам’ять».

Без імен, але з останньою шаною

Червень, 1941 рік. Німецькі війська вже незабаром увійдуть до Станіслава. А радянська влада поспіхом замітає свої криваві злочини. У Дем’яновому Лазі в братських могилах недбало закопують тіла понад пів тисячі людей: розстріляних, закатованих у тюрмах інтелектуалів, націоналістів, свідомих українців. Їх засуджують за сфабрикованими справами, а підставою найчастіше стає чітка громадянська позиція. І впродовж майже пів століття пам’ять про невинних жертв радянська влада намагається стерти, наче цих людей ніколи й не існувало. Проте у 1989 році страшна правда таки відкрилася світові. Зусиллями «Меморіалу», активістам якого дихали у спину кадебісти, погрожуючи арештами, поховання знайшли разом із доказами про страшний злочин радянської влади. Останки невинних людей перепоховали, а поруч звели меморіальний комплекс з музеєм.

З часом могил у Дем’яновому Лазі побільшало. Після 1989 року тут не раз відбувалися перепоховання жертв комуністичного терору, знайдених у різних місцях.

«У селі Посічі двічі проводили ексгумації – у 1990 і 1991 роках, – каже Василь Тимків. – Там знайшли декілька ям. В одній із них були представники духовного сану, найімовірніше, греко-католики. Це були священники з рясами, окремі з них знищені в дуже жорстокий спосіб – їм відривали голови за допомогою мотузок і вантажівки. Це встановив судмедексперт Омелян Левицький. Коли розкрили одну з ям, було чітко зафіксовано, що голова завита в шматок якоїсь тканини. Судмедексперт вирішив дослідити шийні хребці, і  виявилося, що всі є, жоден не пошкоджений. Це зафіксовано в слідчій експертизі, а самі жертви перепоховані в Дем’яновому Лазі».

Ще одну братську могилу виявили відносно недавно в Івано-Франківську. У 2017 році, під час прокладання комунікацій на вулиці Ленкавського, робітники випадково натрапили на масове поховання.

«Край колишнього єврейського кладовища – це місце було відоме ще з 90-х років, коли там встановили пам’ятний хрест. Енкаведисти здійснювали там поховання у період з 1940 по 1941 роки, – розповідає Василь Тимків. – Нам вдалося ексгумувати останки 134 людей».

Цих невинних жертв також перепоховали у Дем’яновому Лазі. Похорон зібрав кілька сотень прикарпатців, а в храмах області одночасно лунали скорботні дзвони.

На табличках поруч із кожною з величезних могил у Дем’яновому Лазі – написи із кількістю жертв: чоловіків або жінок. Ідентифікувати вдалося тільки декількох людей. А ще є сотні кримінальних справ в архівах, проте де саме поховали того чи іншого засудженого, тепер можна тільки здогадуватися.

Забуті автографи на стінах

Багато людей радянські кати знищили у Станіславській в’язниці, що знаходилася на теперішній вулиці Сахарова. Перед відступом комуністичний режим ліквідовував в’язнів. Точну кількість жертв досі складно встановити.

«Дуже багато залишилося спогадів і публікацій у місцевій пресі літа 1941 року, тому що в цій тюрмі знайшли чи не найбільше тіл. Вони були на подвір’ї, у камерах. Їх поховали на краю цвинтаря, де зараз Меморіальний сквер і пролягає вулиця Мельника. У листопаді 1989 року, одразу ж після Дем’янового Лазу, там відбулася ексгумація, виявили 269 осіб. Кажуть, що це далеко не всі, – припускає Василь Тимків. – Там є інші поховання, просто до них не добралися, і зараз вони, ймовірно, знаходяться між дорогою і магазинами з квітами. Під час Другої світової війни там не було дороги, це був край цвинтаря, вільне місце, де можна було ще виконувати поховання».

Та не лише тюрми, а й цивільні приміщення обирали для своїх страшних діянь радянські кати. У підвалах міських кам’яниць силою утримували людей і знущалися над ними, нерідко – аж до смерті.

«У 1999 році біля 5-го ліцею, поруч із будинком, що використовувався як своєрідний тюремний медзаклад, знайшли поховання близько 10 осіб, серед них була і жінка з дитиною, – продовжує називати страшні факти Василь Тимків. – Зараз там стоїть пам’ятний знак, тому що останки перепоховані в Дем’яновому Лазі».

Свого часу активісти «Меморіалу» встигли зафіксувати написи, які ув’язнені залишали на підвальних стінах. Пізніше ці автографи бранців зникли під час ремонтів, але для історії збереглися.

«У 5-й школі до 90-х років було багато написів. Частину з них зафіксували «меморіалівці», – ділиться здобутками попередників історик. – Встановлено, що в одному із підвальних приміщень певний час утримувався батько Степана Бандери – отець Андрій, а ще – Принц Іван, родом із Закарпаття, який був особистим ад’ютантом президента Карпатської України Августина Волошина. Навіть його родина приїжджала, була архівна справа, і напис зафіксований на стінах, що він там перебував».

У 2017 році під час прокладання комунікацій на вулиці Ленкавського робітники випадково натрапили на масове поховання

Непокаране зло повертається…

Активісти та історики ретельно збирали свідчення очевидців тих страшних подій, що сколихнули місто у 40-х роках минулого століття. Люди називали різні адреси у середмісті та на околицях міста, де, ймовірно, були облаштовані місця терору. Та не лише спогади, доказів про злочини радянського режиму є чимало: численні сліди катувань на скелетах, прострелені черепи, зв’язані колючим дротом кінцівки. Масштаби терору, який на захід України принесли перші «совіти», а пізніше і другі, складно уявити. Катівні, місця масових розстрілів і братські могили були по цілій області. Знайшли, щоб перепоховати по-людськи, ще далеко не всі. Проте уявити, що подібні жахіття повторяться у XXI столітті, не міг ніхто. Аж доки 24 лютого 2022 року російські війська не вдерлися на територію України і весь світ побачив наслідки звірств на Київщині.

«Зло не змінюється. Жорстокість, на жаль, нікуди не поділася, – каже Василь Тимків. – Навіть методика катувань не змінилася. Ми бачимо, що непокаране зло відновлюється, на жаль».

Як 80 років тому, так і зараз російський режим намагається приховати свої злочини в Маріуполі та на інших тимчасово окупованих територіях. А за жахом подій, які щодня з’являються у новинах, мимоволі відходять на задній план страхіття радянського минулого. Проте історики певні, що забувати про це не можна, ба більше – про всі злочини кремля, незалежно від терміну давності, повинен дізнатися світ і засудити їх. Тому продовжують документувати страшні факти. Допомагають у цьому і небайдужі. За словами Василя Тимківа, дедалі більше людей починають цікавитися історією свого роду, шукають інформацію про долю предків та місця їх поховань.

«Здається, ніби дедалі складніше розкрити правду, адже ми віддаляємося від тих подій. Але все одно добре зафіксовані розкопки, ретельно описані предмети, що були знайдені у могилах, з часом дозволять провести детальніші дослідження, і матеріал знайде свого слухача, – з оптимізмом дивиться у майбутнє пошуковець. – Зараз і технології розвиваються. Можна навіть зі знайдених останків вилучати ДНК, щоб у майбутньому ідентифікувати людину. З кістковим матеріалом робити це дуже складно, але такі технології в Україні вже є».

А ще важливо самостійно формувати імунітет до пропаганди, до фейків. І найкраще у цьому допомагає знання правдивої історії. Почати її вивчення можна навіть із екскурсії у Дем’яновому Лазі. Бо коли бачиш череп, простромлений залізним цвяхом, всі спроби виправдати ката вже не мають сенсу.

Ольга Рега