Не витріщатися і не відводити очей: як реагувати на військового з протезом?

Наталія Мостова

Перейти на інший бік вулиці, зніяковіти, пошкодувати, витріщатися, опустити очі, сказати «Слава Україні!», пригостити кавою, дати грошей, перехрестити, обійняти, подякувати, запропонувати допомогу, вдати, що не помічаєш…  Коли люди бачать на вулиці військового з протезом, то часто розгублюються і не знають як реагувати. 

«Якось ми з хлопцями вийшли з лікарні, щоб поїсти у тутешній забігайлівці. Підійшла жінка, почала дякувати, обійняла… Та й у самій лікарні люди часто дякують. Мені приємно», – розповідає 45-річний Микола Штангред з Тернопільщини, який втратив ногу на війні і зараз лікується в Івано-Франківській обласній лікарні.  

«А я не хочу, аби мені дякували. Хіба діти, – додає 27-річний Олег Маланський з Вінниці. – Не хочу зайвої уваги. Не хочу, щоб мені відчиняли двері чи допомагали зайти в маршрутку. Я все самотужки можу. А якщо не зможу, то сам попрошу допомоги».  

«Коли люди йдуть і витріщаються на мій протез, це дуже неприємно, – продовжує боєць. – Декотрі чоловіки просто кивають, і як на мене, це нормальна реакція. А хтось переходить на інший бік вулиці чи опускає очі. Нікого не засуджую – це їхня справа».  

Збочена жалість

Психологиня Наталя Мельникова-Бенюк пояснює, що не треба поранених військових особливо виділяти. Але запропонувати елементарну допомогу можна. З іншого боку, занадто опікати теж не варто. Вони цього дуже не люблять. 

Хочете подякувати? Дякуйте. Можна словами, а можна жестом – прикласти долоню до серця. Люди часто хочуть подякувати, але соромляться заговорити або привітатися. За допомогою ж такого жесту можна просто висловити свою вдячність. 

Хлопці, які повертаються з фронту із посттравматичним синдромом, часто не хочуть, щоб до них зайвий раз підходили. Якщо люди почнуть підходити і запитувати, як справи, спочатку буде приємно, але з часом може почати дратувати. А просте висловлення пошани за допомогою жесту не створить проблеми.

Не хочете дякувати? Не треба, не робіть це через силу. Просто пройдіть повз. 

Психологиня розповідає про випадок з військовим, на ногах якого були ортези. До нього підійшла якась жінка і запхала в кишеню гроші. Боєць аж онімів, а тоді так сильно розлютився, і потім навіть не пам’ятав, що відповів тій жінці. «Це вже не співчуття, а якась збочена жалість. Я не жебрак», – пізніше ділився він із психологинею.  

Загалом, універсального рецепту немає, вважає Наталя Мельникова-Бенюк. Точно не треба витріщатися, чи навпаки – ховати очі або переходити на інший бік вулиці. 

Починати розпитувати, бо вам цікаво знати «як там було і що сталося» – теж недоречно. Спершу обов’язково уточнити у військового, чи готовий він узагалі говорити на цю тему. Тим паче, далеко не кожен володіє навиками екологічного спілкування, тож навіть несвідомо можна зачепити почуття людини, яка бачила війну. 

Люди, які повернулись із зони бойових дій та потрапили в мирне середовище, можуть поводитись інакше. Наприклад, більш гостро відреагувати на вашу спробу допомогти чи поговорити. Тому про будь-яку дію чи намір варто спочатку запитати.  

Табу

Ветерани й пацієнти Національного реабілітаційного центру розповіли про кілька поведінкових табу: що саме краще взагалі не робити, коли ви бачите людей із протезами. 

• Не витріщатися. Не варто пильно розглядати людину з вадою обличчя чи з протезом. Навіть тоді, коли вам її дуже шкода і ви їй дуже вдячні. Це примушує ніяковіти й почуватися некомфортно.
• Не кажіть «Одужуй!». Якщо ви зустріли людину з протезом у публічному місці, то, ймовірно, вона вже одужала. А втрачена кінцівка, на жаль, вже не відросте, навіть якщо ви цього будете бажати від щирого серця.
• Не розпитуйте. Інколи люди запитують про історію поранення чи травмування або про деталі реабілітації. Не всім приємно згадувати цей досвід, тому спершу варто запитати: чи комфортно людині розмовляти про це. 
• Не демонструйте жалість. Жаліти когось, співчувати чи відчувати емпатію до травмованої людини, а особливо до наших захисників – це нормально. Проте ці почуття варто проявляти у конструктивний спосіб, наприклад, демонструючи підтримку чи здивування як добре людина справляється. 
• Не уникайте. Є чимало людей, котрі ніяковіють чи почуваються незручно, коли зустрічають когось із вадами обличчя чи з протезом. Люди не знають як поводитися, не знають про що говорити. Травмовані чи протезовані люди є повноцінними членами суспільства, а дуже часто з особливими заслугами. Їх не можна уникати.
• Поговоріть з вашими дітьми. Найкраще завчасно. Діти часто поводяться безпосередньо. Поясніть їм, що таке протез та звідки він з’явився. Це допоможе уникнути незручних ситуацій. Діти мають зрозуміти – те, що їм може здаватися боротьбою і подоланням перешкод, насправді може бути добре налагодженим звичним процесом для людини з інвалідністю.

Світ на цьому не закінчується

Медики кажуть: військові – дуже дисципліновані пацієнти, а ще емоційно загартовані. Їм не треба нічого загортати в папірці. Там, де цивільний довго вагається і переживає, боєць усе вирішує швидко: як треба – так і лікуйте.

За словами фізіотерапевтів Івано-Франківської міської лікарні №1, саме від ставлення до себе залежить, наскільки швидко бійці стають на протез. Звісно, відіграє роль фізична готовність, але основне залежить від внутрішнього налаштування воїна і його підтримки. 

«Є хлопці, які замикаються в собі, і лежать у лікарні по три-чотири місяці. По-всякому намагаємося шукати підхід до них. Головне – не жаліти і не няньчитись, вони цього дуже не хочуть», – пояснює Вікторія Курій, лікар фізичної реабілітаційної медицини закладу.  

«Ногу мені відірвало, але голова на місці – це основне. А все решта дрібниці, – каже військовий Олег Маланський. – Так, я не зможу бігати, як колись, чи виконувати певні функції, але їх можна замінити на якісь інші функції – світ на цьому не закінчується». 

Він – не бідний-нещасний

Рідним поранених теж не просто. Найскладніше – з жалістю. Часто для поранених то є найгірше. 

«Нерідко родичі сідають коло пораненого військового і починають плакати, шкодувати. Так робити категорично не можна, – говорить боєць Микола Штангред. – Бігати коло нього теж не треба: мити тарілку, подавати одяг, відкривати пляшку з водою… Це занадто. Якщо знадобиться допомога, військовий сам скаже».   

Наталя Мельникова-Бенюк пригадує бійця, який втратив обидві руки. Хлопчині 20 років. У шпиталі мама від нього не відходила – догоджала як могла: їсти, пити, перевдягнути… Син дико дратувався, агресував: «Відійди від мене, дай мені померти, мені нічого вже не треба». Чим більше мама опікала, тим гірше ставало. 

Зрештою втрутився лікар, сказавши, аби мама щонайменше на три дні пішла з лікарні. Медик пояснив – хлопцю треба дати можливість почати приймати себе по-новому і вчитися давати собі раду. 

Жалість – деструктивна. У сильної людини викличе агресію, а в слабкої –депресію. «Він – не бідний-нещасний, а воїн, який з усіма труднощами годен впоратися, – пояснює психологиня. – Не жалість, а мотивація має бути: «Хлопче, ти втрапив у халепу, але я постараюся помогти тобі вибратися».

45-річний закарпатець Олександр Сушанін два місяці тому наступив на міну, воюючи на Запорізькому напрямку. Зараз в Івано-Франківській обласній лікарні готується до протезування ноги і постійно тримається на позитиві – бо має добру підтримку. Але на початках страшенно хвилювався, як кохана сприйме його нового. «Який же ти дурень! Як ти міг засумніватися?» – після цих слів коханої жінки Олександр нарешті заспокоївся.  

Сталеві ноги, руки, спини

Військовослужбовець Олександр Терен, який втратив обидві ноги під час харківського наступу, та вже поставив протези, ділився в одному з дописів в Інстаграмі, що помічаючи його протез, люди часто ніяковіють, і це відчуття передається йому:

«Я розумів, що й мені стає ніяково. Але я не бажаю бути причиною дискомфорту людей, причиною відведених очей чи причиною перемовлянь. Хіба ж то мій вибір бути тепер таким і відрізнятись якимось чином візуально від звичайної людини?!. Це не я і не тисячі інших захотіли відчути таку різницю з вами, – піше він. – Чим більше люди будуть бачити мене та інших  протезованих людей, тим швидше станеться трансформація в новий народ, який має не лише сталеву волю, а й фактично сталеві ноги, руки, спини».

Боєць нагадує: якщо будете бачити когось із протезами, знайте – йому ніяково теж. Але важливо перебороти цю ніяковість, прийняти реальність такою, як вона є, та усвідомити: всі ми різні, але однаково сильні та незламні.