Одеса стала іншою

Тетяна СОБОЛИК

«Ми не українці, ми – одесити» або «Ми говоримо не російською, а одеським діалектом», – так любили казати мешканці Одеси до повномасштабного вторгнення, та після нього такі фрази звучать все рідше. Поки одесити так, здавалось би, безневинно жартували, росіяни все більше підживлювали наратив, що Одеса – під окупацією України, відтак її треба «звільнити». 

Втім, одесити почали прокидатися. Поступово, потроху і не всі одразу, але почали. Хтось перевзувся, а хтось дійсно оговтався. Хочеться вірити, що останніх значно більше.

Показали себе у 2014-му

Проте нечесно було б не віддати належне Одесі за те, що вона про свій патріотизм заявила ще у 2014 році. 2 травня виповнилося дев’ять років з дня сутичок між прибічниками Євромайдану та проросійськими активістами. Тоді в Одесі загинули 48 людей, ще 250 постраждали.

Перші зіткнення відбулися на Грецькій площі. Звідти стартувала патріотична хода одеських та харківських футбольних вболівальників на матч. До них приєдналися інші патріотичні організації і проукраїнські активісти. Зірвати марш вирішили добре екіпіровані учасники так званого “антимайдану”.

Врешті історичний центр Одеси перетворився на поле бою. Спершу кидалися піротехнікою, далі – бруківкою. Потім пролунали перші постріли. Тоді на Грецькій площі загинули, з обох боків, шестеро осіб, усі – від вогнепальної зброї. Та це був лише початок. Сутички продовжилися у Будинку профспілок, у якому ховалися “антимайданівці”. 

Внаслідок кидання коктейлів Молотова будівля спалахнула за лічені хвилини. Десятки людей виявилися заблокованими всередині. Деякі намагалися врятуватися від пожежі, вистрибуючи з вікон. У той вечір загинуло ще 42 особи. Вісім – через падіння з палаючого будинку. Від опіків та отруєння чадним газом – 34.

Новини з Однокласників 

Ольга Ардаковська живе в передмісті Одеси. Родом вона з Лисичанська, що на Луганщині, тому весь трагізм ситуації зрозуміла ще у 2014- му. Її мама була там. Втім, зауважує жінка, в Одесі тоді мало хто припускав, що починається велика війна.

«Я зареєструвалася в Однокласниках, щоб стежити за новинами і розуміти, які будинки потрапляли під обстріли, – розповідає Ольга. – Там було страшне: вони під під’їздом готували їсти на всіх, їх обстрілювали, вони не могли зняти гроші з банкомату тощо. А тут, в Одесі, життя вирувало, і нікого не хвилювало, що робиться на Донбасі».

Вона тиждень плакала, бо з мамою не було зв’язку. Та й виїхати було неможливо. Потім стало спокійніше. Мама навіть їздила перші чотири місяці на роботу в Луганськ, через наші та їхні блокпости. Врешті вона звільнилася з роботи, а Луганськ згодом окупували.

«24 лютого лупнуло у нас, в Одесі, а в них все почалося через тиждень. Я просила її виїжджати, але вона казала, що вже все пережила, – пригадує Ольга. – Останньою краплею було, коли в будинок навпроти влучила ракета, лишився лише перший і другий поверхи. Я тоді подзвонила до однокласника і попросила маму забрати».

30 блокпостів

З однокласником Сергієм в Ольги теж була цікава історія. Після школи вони не спілкувалися взагалі, розбіглися і стали зовсім чужими. Та от якось перед повномасштабним вторгненням він їй зателефонував і запитав, чи не хотіла б вона зустрітися. Ольга запросила його до себе додому, познайомила зі своїм чоловіком, вони посмажили на подвір’ї шашлики, а розійшлися зі словами: «Наступного разу приїжджай з дружиною та дітьми». Сергій справді наступного разу приїхав із дружною та двома доньками, а ще зі своєю матір’ю та мамою Ольги. Втікали від війни. Це був березень 2022 року.

«Він пожежник, – розповідає Ольга. – Моя мама вже тоді спала в коридорі, боялася навіть вийти і глянути, що надворі. Ми подзвонили Сергію і попросили, щоб він пожежною машиною забрав маму, і підмовила і їх виїжджати. Більша частина Лисичанська вже була окупована. Вони виїжджали чужими автівками – уявіть собі, люди залишали записки на машині: «Беріть». Поїхали через Бахмут, проїхали десь 30 блокпостів, на них націлювали автомати, не можна було сказати ні слова».

Їхали вони три дні. Зв’язку не було. Ольга не могла ні їсти, ні спати. Їжу, яку готувала, викидала. Нарешті вийшли на зв’язок. Так до Ольги переїхали жити мама і п’ятеро переселенців – родина Сергія. Однокласник з сім’єю прожив у неї три з половиною місяці. Потім найняв квартиру в Одесі, і вони переїхали. Спілкуються понині.

Спершу все було безкоштовно

24 лютого 2022 року в Одесі лупнуло о 5-ій ранку по нафтобазі. Ольга була одна з тих небагатьох, які розуміли, що буде повномасштабна війна, вона просила-молила робити дітям закордонні паспорти. Та їй ніхто не вірив. Сміялися і називали панікеркою. А коли все почалося, то чоловік сказав, що нікуди не поїде – залишиться обороняти власний дім.

В Ольги двоє синів. Молодшому Нікіті тоді було 11, старшому Даниїлу – 20. Він тоді працював су-шефом в Одесі, але новини в той день не дивився.

«Я страшний панікер, бігала й плакала, – пригадує Ольга. – Всі чули вибух, всі розуміли, що почалося, але чоловік каже, що нічого страшного не трапилося, і їде на роботу. А я дзвоню синові, щоб усе кидав та їхав додому, бо війна почалася. Проте він не повірив. Лише через годину, коли вийшов покурити і побачив, що люди бігають з сумками, метушаться, а два напарники позабирали паспорти і втекли, то все зрозумів. Так, я запропонувала йому їхати додому, краще бути гуртом. Він приїхав і десь півтора місяці не працював, був з нами».

Одеса стояла. Скрізь була паніка, черги. Хтось заправлявся, хтось купував їжу – в кожного мозок захищався по-своєму. Чоловікова фірма закрилася, два тижні не працювали. За цей час він у ванній зробив ремонт – замінив плитку, мусив чимось займатися.

Ольга розповідає: всі вікна вони обклеїли скотчем, бо вірили, що допоможе. А ще чоловік облаштував для життя погріб – оббив стіни килимами. Закупили продуктів і сиділи, чекали. Життя в Одесі почало відновлюватися десь через місяць. Чоловік повернувся на  роботу, і син згодом також пішов працювати.

«Посидіти в кафе не було де, але було де людей нагодувати. Я була в захваті, що власники ресторанів за свій кошт отак допомагають. Я репостила інформацію про хостели, адже деякі одесити виїжджали і залишали свої будинки для чужих людей. Бо ж люди їхали і їхали. Все було перший час безкоштовно», – пригадує Ольга.

Мислення змінилося

Врешті в Одесі почали звикати до війни і її ритму. Коли звільняли Херсон, то в Одесі всі лікарні були переповнені військовими, які брали участь у цих боях. Тоді Ольга розпочала свій перший збір. Купувала предмети гігієни: труси, шкарпетки, гелі для душу, зубні щітки та пасти. 

«Ми за два дні зібрали непогану суму, і я понесла все необхідне по лікарнях, – пригадує жінка. – Потім збирали на окопні свічки, на ліки. Далі – на машину для брата подруги, який воює. Вони саме звільняли Херсонщину, і необхідний був транспорт. Тоді збори закривали швидше».

Ольга зазначає, у неї не було родичів у росії. Втім, на Одещині вистачало і своїх людей для дискусії. У перші дні вона зустрічала таких, що казали, що їм все одно, під ким жити. Вона наводила аргументи, але нічого не переконувало. Але з часом мислення в багатьох змінилося.

«Є такі, що, як мене бачать, то одразу кричать «Слава Україні!», – каже Ольга. – Хоч, чесно кажучи, й досі є придурки. Але зараз у моєму колі одиниці тих, хто хоче сидіти на двох стільцях, а на початку таких багато було. Я говорила, пояснювала і переконувала: якщо ви чекаєте на «рускій мір», то не сидіть у підвалах. Але закінчувалося все тим, що я розверталася і йшла в інший бік, бо хотілося кричати від розпачу».

Одна подруга Ольги залишилася в окупації, то якось телефонувала й радила їй обережніше висловлюватися в соцмережах, бо, мовляв, може й росія зайти. Це Ольгу не зупиняло, навпаки, злило: ще має дозволу в когось питати, що писати? Зараз таких в Ольжиному колі спілкування уже нема, бо вона припинила з ними навіть вітатися.

Нічого спільного

За словами Ольги, в Одесі зараз справді значно більше відчувається українська ідентичність. Якщо 20 місяців тому хтось казав «Одесса есть Одесса», то зараз уже такого нема. Заходиш в магазин, а там рекламні макети українською, українська музика і мова теж. Навіть якщо хтось і балакає російською, то, коли чує українську, одразу переходить. Жінка зазначає, особисто вона не була свідком жодних конфліктів, хоч розуміє, що потенційно десь вони й можуть бути.

Що казати, Ольга сама до повномасштабного вторгнення говорила російською. Але через кілька місяців перейшла на українську. Зауважує, що все тоді звалилося гамузом – і війна, і підписники, які нагадували про закон про державну мову. 

«Десь за 3-4 місяці перейшла на українську. Я не говорю чистою мовою, а суржиком, – зізнається вона. – В голові змінюємося, бо не хочеться нічого спільного мати з росією».

Влада в Одесі, припускає жінка, напевне, перевзулася. Зараз тут ситуація така сама, що й по всій Україні. Люди порушують питання: чому під час війни робляться дороги, які не робилися десятки років, бо не треба було? 

«Я не розумію, чому люди мають виходити на мітинги з проханням віддати гроші на ЗСУ, а не на ремонт дороги, – акцентує Ольга Ардаковська. – Таке враження, що влада керується думкою: поки йде війна, треба накрастися, і байдуже, що відбувається. А люди обурюються, стоять під мерією, і їх можна зрозуміти».

Бойовий настрій

З квітня чоловік Ольги Микола в ЗСУ. Якось вийшов на роботу і потрапив у військкомат. Комісію пройшов за дві години. В той день з Одеси відправили десятки автобусів з чоловіками. Ольга встигла привезти сумку і попрощатися. Плакала.

Їх повезли на Житомирщину. Навчання тривало три тижні. Звідти чоловік потрапив «на нуль», у штурмову бригаду. Під час другого бойового завдання Микола потрапив під мінометний обстріл, отримав контузію. Лікувався за свій рахунок, лише через місяць на картку прийшло 10 тисяч грн.

Потім Микола перевівся в інший підрозділ. Зараз займається запуском безпілотників та квадрокоптерів на Донеччині. Кожних три-чотири дні переїжджають на інше місце. 

«З ним тут є досвідчені військовослужбовці, які воюють ще з часів АТО, це люди з досвідом, він багато біля них навчився, – розповідає Ольга. – Це вже інша справа. Він знає, що робить і як, має інший настрій, ніж був після мобілізації».

А Ольга, своєю чергою, допомагає Миколі, як може. Недавно разом із підписниками в Інстаграмі збирали гроші на машину для його бойових завдань. Бо кожен робить усе, що може, на своєму місці.