Утратив ногу, але дух зберіг: історія військового з Франківська Романа Примича

Мешканець Івано-Франківська Роман Примич був призваний на військову службу через три дні після початку широкомасштабної російської агресії – 27 лютого 2022 року.

Спочатку служив у Франківську, в роті охорони при ТЦК, потім – у бригаді морської піхоти в Одесі, а згодом у складі 81-ї бригади потрапив на фронт. Поранення отримав 22 серпня минулого року під час бойового завдання у селі Богородичне на Донеччині, пишуть Сталеві духом.

Того злощасного понеділка кулеметним вогнем йому знесло частину лівої гомілки. Стопа, за його словами, залишилася висіти чи то на сухожилку, чи на шматку шкіри. Роман зрозумів, що кістки вже немає і стояти він не зможе, тому прийняв миттєве рішення заховатися і відстрілюватися. Заліг у видолинку в посадці, а відтак побратими, які були неподалік, винесли його з активної зони бойових дій та доставили якомога ближче до еваку.

Після надання першої медичної допомоги пораненого евакуювали у Краматорськ. З ним доставили і кості з потрощеної ноги, дбайливо підібрані товаришем по службі, загорнуті у мішечок і зв’язані турнікетами. Там йому склали ногу, перед тим попередивши, що є всі шанси, що її ампутують принаймні пальці обов’язково. Але коли прооперований відходив від наркозу, йому сказали: «Рухай пальцями…» Він порухав… І його зразу ж транспортували у Дніпро, в госпіталь. Там чоловік пробув з тиждень, а тоді на евакуаційному поїзді його перевезли до Івано-Франківська. 14 листопада Роман Примич поступив в обласну клінічну лікарню.

Вирішив: буде краще без ноги

«Ногу мені ампутували тут, в обласній лікарні. Але до того моменту лікарі відділення ускладненої травматології, що на 5-му поверсі, довгих сім місяців боролися за її збереження, – розповідає Роман. – Було понад 15 операцій, різні маніпуляції. Мій організм не сприймав чужорідних тіл, і я особисто прийняв рішення про ампутацію, хоча заввідділення Степан Михайлович Смачило казав: «Будемо тягнути тебе до кінця».

У планах лікарів було витягувати кістку на нозі, але пацієнт не був готовий витримати ще такий тривалий період лікування. Порадившись з Андрієм Голинським та Зоряном Голієм, які його лікували, він «не був у захваті від подальшої перспективи лікування». До того ж періодично на нозі робилися загноєння.

«І я вирішив, що краще мені буде, напевно, без неї. Я просто швидше повернусь до життя. Бо постійне перебування в апараті зовнішньої фіксації, скоро вже рік – це було занадто, це вже було через край», – говорить чоловік.

Навчитися ходити заново

Спершу Роману Примичу зробили тренувальний протез. Каже, що довго звикати до нього не довелося: «Я його одягнув, став – і через 10 хвилин пішов без милиць. Але мені спочатку це забороняли робити. Потім дозволили ходити з однією милицею».

«Це не є так важко. Просто треба відчути ту ногу – і по ледь-ледь… Головне – не боятись, зробити цей перший крок. Звичайно, є така невпевненість, але… просто стаєш, пробуєш. Знаєте, як колись дітьми взимку вперше ми виходили на лід?.. Це було десь приблизно так. І я пішов!» – пригадує він.

Тепер йому, по суті, треба вчитися ходити заново.

«Це буде довгий і складний процес, але я вже на фінішній прямій, – констатує Роман. – Ну, і це тренувальний протез, не постійний. Коли зустрічаюся з протезистами, вони роблять якісь відмітки, щось вимірюють, записують, коректують. І на базі цього протеза будуть виготовляти постійний».

Чоловік пояснює, що навчитись правильно ходити на протезі потрібно для того, щоби у майбутньому неправильною ходьбою не травмувати самого себе ще. Адже це навантаження на поперек, на коліно здорової ноги. Все має бути збалансовано.

Є життя поза лікарнею

Роман Примич – колишній спортсмен, займався боксом. Але каже, що серйозно тренувався вже давно, років 12 тому. Проте спортивна активність йому подобається і він не цурається її навіть після ампутації. На другий же день присідав на одній нозі, дивуючи все відділення та додаючи впевненості й наснаги сусідам по палаті.

А вже через три тижні після ампутації Примич взяв у часть у змаганнях «Звитяга Нескорених», що відбулися 5 серпня на Вічевому Майдані в обласному центрі. Понад сім десятків ветеранів війни та військових, які лікуються після поранень, виборювали першість в жимі штанги лежачи, змаганні на швидкість на аеробайку та веслуванні на тренажері. Вперше після важкого поранення на фронті, чоловік спробував себе у спортивній боротьбі і став переможцем на аеробайку. Ця спортивна подія стала для нього «поштовхом для повернення до життя поза лікарнею».

Роман проходить реабілітацію під опікою фізичного терапевта Максима Пащина. Займається 2-3 рази на день, виконуючи багато різних вправ. Це і ходьба, постановка правильного кроку: плавно – швидко, з милицями – без милиць. Це і балансування на одній нозі, та ж «ластівка», яку йому поки що складно робити на лівій нозі. Це і робота з м’ячем (грають у футбол з лікарем), з гантелями, вправи на зміцнення пресу та загалом м’язів. Словом, дуже багато різного він робить, тому що «зараз основний виклик – це правильно завершити реабілітацію і повертатись до життя».

Планів на майбутнє у нього, правда, поки що немає. «Коли закінчиться цей етап з ногою, тоді буду думати, чим зайнятися далі, – каже Роман Примич. – Нема рожевих мрій, є реальність». І він не виключає, що у цій реальності, можливо, доведеться ще повоювати.