Коли соняшники тхнуть смертю: історія з іловайського котла

Він до кінця життя пам’ятатиме запах землі з кров’ю. А ще — огидний сморід тіла, яке гниє під сонцем. 38-літній доброволець батальйону «Івано-Франківськ» Володимир Гаріджук назавжди зненавидів соняшники, адже ці квіти нагадують йому про пекло на землі.

«Пам’ятаю, один командир, котрий пройшов Афганістан, казав, що таких драматичних подій, як в Іловайську, ніколи не бачив», — замислено говорить іванофранківець Володимир Гаріджук. Нині він працює дільничним поліцейським. Робота до снаги, бо постійно є можливість робити користь людям. Після повернення з фронту внутрішнє прагнення допомагати постало якось особливо гостро.

Із 30 воїнів батальйону «Івано-Франківськ», які в серпні 2014-го вирушили на зачистку Іловайська, живими повернулися тільки 19. Тоді життя далося їм надзвичайною ціною. Тепер Володимир часто жартує, що мав нагоду безіменним лежати в донецьких землях під табличкою «Захисник України».

Чоловічий обов’язок

У день від’їзду до Іловайська в Івано-Франківську було сонячно і по-літньому гаряче. Добровольці в камуфляжах були натхненні, куди їдуть — не знали. А яка різниця? Зона АТО — цього достатньо!

На початку війни більшість воїнів рушали на фронт дійсно за покликом серця. Тоді не йшлося про зарплати, пільги… «Ми просто виконували свою роботу, свій чоловічий обов’язок. А хіба можна інакше?» — дивується Гаріджук.

Хлопців урочисто проводжали. Прийшли журналісти, священик покропив. А коли ксьондз промовляв молитву, в Володимира всього на секунду з’явилася дивна думка: «Буду поранений». Тоді воїн відмахнувся — нема чого дурницями собі голову забивати.

Солдати «повантажилися» в автобуси — і прямісінько на схід. Щойно заїхали на Донбас — наче потрапили в інший вимір. Тамтешня атмосфера геть інша, це відчувається навіть у повітрі. Тхне ворожістю, безнадією і… смертю. Ніби життя покинуло ту землю.

Навіть мертвий друг здатен урятувати твоє життя, адже полеглим товаришем можна прикритися від обстрілів. Жорстоко і бездушно? На душевність і почуття немає часу

Ласкаво просимо на війну!

Через кілька днів надійшла команда: хто хоче їхати на завдання? Треба було 30 чоловік. Охочих виявилося навіть забагато.

Недалекі звуки постійних вибухів та стрілянини одразу закинули до фронтової реальності. Спалена земля, вирви, людські крики… Пекло на землі. Ти розумієш, що це далеко не те, що показували в багатьох військових фільмах. Значно страшніше.

«Пояснити, що таке війна, важко, — міркує Володимир. — Аби затямити, про що йдеться, треба побути в тій атмосфері». Він ніколи не забуде очі хлопця, який під час бомбардування найбільше в світі хотів жити. Просто жити. У такі моменти кожен для себе усвідомлює, для чого насправді поїхав на війну. Війна робить людину холоднокровною. Ще під час бойових навчань зарубуєш собі на носі, що навіть мертвий друг здатен урятувати твоє життя, адже полеглим товаришем можна прикритися від обстрілів. Жорстоко і бездушно? На душевність і почуття немає часу. Ласкаво просимо на війну!

Коли під’їжджали до Іловайська, колону поділили на дві частини. Поки артилеристи відстрілювали ворожу атаку, решта бійців тим часом заходили в місто.

Розмістилися в дитячому садку. Вже через кілька годин у будівлю влучив міномет. «Ворог наче дав зрозуміти, що знає, де ми є», — каже Гаріджук.

У підвалі вже протягом місяця переховувалися діти і вихователька. Коли жінку запитали, де її чоловік, та відповіла, що воює на іншому боці. На здивоване «Чому він там, а ви з дітьми тут?», панянка казала: «Бандерівці прийшли. Він же мусить захищати свою землю…». Безглузда каша в місцевих головах: так званий патріот Донбасу стріляє фактично в бік своєї сім’ї, аби їх захистити… Нісенітниця!

Незабаром хлопців «вибили» з садка, солдати перемістилися в школу, де перебували всі українські батальйони, а це більш як тисяча воїнів. «І досі не розумію, яким чином та школа героїчно витримала всі люті обстріли», — дивується доброволець. Вони були настільки потужними, що навіть на відстані відчувалося вогненне тепло від вибухів. Коли наступала тиша, це неабияк насторожувало.

Ніхто не прийде

24 серпня українська артилерія, що слугувала своєрідним щитом, чомусь перестала відстрілюватися.

«Нас бомблять, а «отвєтки» немає», — понуро згадує Гаріджук. Усі розуміли — щось не так. Незабаром стало ясно — вояки заблоковані. У подвійному кільці! У першому — сепаратисти, далі — російська армія. Українських артилеристів відкинули назад.

Кілька днів поспіль бійців годували обіцянками, що скоро прийде нацгвардія. Однак було очевидно — ніхто до них не прийде. Шансів —  жодних!

А жити так хочеться. «Лишалося молитися. Тільки Небо могло втрутитися», — каже Володимир. Солдат тоді надіслав сестрі повідомлення про свою дислокацію, аби вона знала, де потім шукати тіло.

Тоді він багато міркував про життя. Коли звикаєш бачити смерть, усвідомлюєш, що вже ніколи не побачиш своїх побратимів, сонця, життєві цінності кардинально міняються. Відчиняється стара рипуча шафа із запиленими сторінками твого життя. Виринають усі ті речі, плани, задуми, бажання, мрії, здійснення яких ти завжди відкладав. Перед очима з’являються люди, яких образив, а вибачення посунув на потім. І ось тут і зараз ти розумієш, що «потім», напевно,  більше ніколи не настане, ти запізнився, хлопче. Тоді починаєш хапатися за останню рятівну соломинку — віру в небесну допомогу. Можливо, Бог передумає?

«Саме тоді, в іловайському пеклі, я закохався в життя», — додає Гаріджук.

Так тривало майже тиждень. Відчуття безвиході з’їдало. Відстрілюватися не було сенсу. Сили – кардинально нерівні. Місцева жителька щодня тішилася з шаленим запалом: «Хлопці, ви й так звідси живими не вийдете. Усіх до одного переріжуть».

Кілька днів поспіль бійців годували обіцянками, що скоро прийде нацгвардія. Однак було очевидно — ніхто до них не прийде. Шансів — жодних!

Бог був там

Одного дня надійшов наказ виходити. З обіду вже ніхто не стріляв. У реальність виходу мало вірили, але дуже сподівалися, бо ж нічого іншого не залишалося.

Колона рушила наступного дня на світанку. Коли проїжджали повз останній сепаратистський блокпост, зрадники підло усміхалися і махали руками, прощаючись.

Через годину на колону зусібіч почали сипатися міномети. «Відчуття, що ти став безпорадною мішенню, нестерпне, — каже Володимир. — По тобі стріляють, а ти нічого не можеш вдіяти. Просто чекаєш: поцілять-не поцілять… Як російська рулетка, як загнаний звір…».

Крики, вибухи, кожен проривався вперед… Вороги стріляли з усіх видів зброї, все навколо свистіло. А поруч – поля з донбаськими соняхами. «Я пам’ятатиму їх до кінця життя як символ трагедії і смерті», — говорить солдат.

Коли в автівку, де їхав Володимир, влучила міна, бійцю поранило обидві ноги. Повз, поки міг. Назад, на свої ноги, він навіть не оглядався. Боявся жахнутися, адже відчував, що там усе мокре від крові.

«Ти повзеш у важкому «броніку», з боєприпасами… І відчуваєш, що все — більше не можеш, сили покидають. Перевертаєшся на спину, дивишся в блакитне небо і думаєш: «Хай буде те, що буде». Хочеться просто заплющити очі і відключитися. Але вже через кілька хвилин воля до життя перемагає, ти зціплюєш зуби і знову повзеш».

На щастя, Володимир знайшов у кишені бинт, тож зміг перев’язати ноги. Як потім вояку пояснювали лікарі, саме це врятувало його кінцівки.

Біля лісу солдат разом із побратимами потрапили у ворожі лапи. Російські військові кинули у хлопців гранату. Вона «лягла» просто біля Гаріджука. Боєць востаннє вдихнув повітря, заплющив очі та прощався зі світом. Але граната чомусь не вибухнула. Дивина, та й годі. «Бог був там», — з таємничою усмішкою каже іванофранківець.

Полонених кудись повезли і вивантажили на полі, зав’язали очі й руки. Так вони пролежали цілу ніч. Дуже мордувала спека і спрага, бійців поїли жовтою водою зі ставка. Рани під палючим сонцем почали гнити і виділяти огидний сморід

«Бродяги, будемо виїжджати?»

Він вижив, але потрапив у полон. Всіх скидали в яму. Володимир тоді помітив там жмут спалених білих вервичок – таких самісіньких, як воїнам давали перед поїздкою. Для тих нелюдів нема нічого святого.

Потім полонених кудись повезли і вивантажили на полі, зав’язали очі й руки. Так вони пролежали цілу ніч. Дуже мордувала спека і спрага, бійців поїли жовтою водою зі ставка. Рани під палючим сонцем почали гнити і виділяти огидний сморід.

Володимир пригадує, що російські солдати не могли второпати, як так сталося, що їх зупинила жалюгідна українська армія, якої фактично давно не існувало. Прості необстріляні хлопці — це ж неможливо! За наміченим планом, росіяни мали протягом десяти днів без особливих зусиль зайняти Донбас.

Через кілька днів приїхав чоловік у камуфляжі з емблемою Товариства Червоного Хреста і синьо-жовтим прапором. Невже наш? «Ну що, бродяги, будемо виїжджати?».

Поранені полонені були не потрібні росіянам. Вояків повантажили в медичні машини. До кінця не вірилося, що все скінчилось.

Іванофранківець каже, що тепер він розуміє — українська земля навіть пахне інакше. Два різні світи, два різні виміри. Їх розділяють метри: один світ — де все горить, вибухає, валяються розірвані тіла, безнадія шипить у кожній шпарці. Другий — мир і спокій. Як так? У голові не вкладається.

У перші місяці дуже хотілося повернутися на війну, все навколо дратувало. Гаріджук не розумів, за якими ницими законами живе цей світ. Для чого людям такі порожні цілі та амбіції? Для чого вони щодня ходять на свою ненависну роботу? У чому сенс їхнього життя? Поверніть мене на війну! Там усе зрозуміло. Все чорно-біле. Там тебе раді бачити, бо тебе дійсно раді бачити. Там цінують правду, честь і гідність.

P.S.

«З війни бійці повертаються іншими, — каже Володимир Гаріджук, дивлячись просто у вічі. — Там вони пізнали істину життя. Далі лишається два шляхи: або закопати себе, або набуті знання трансформувати в мудрість і нести її до людей».

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 7

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Loading...