“Квадрат” лютує. Франківський кіборг про “систему”, яка чистить невигідних

Якщо голову відрубати, то хвіст сам відпаде. 54-літній івано-франківський боєць 90-го батальйону, кіборг Ігор Склеповий із позивним “Квадрат” зараз дуже лютий. Він розчарований нинішнім геноцидом українського народу. Має багато запитань до державних керманичів і штабників-зрадників. Каже, якщо буде другий Майдан, то з палицями і дірявими щитами вже ніхто не піде. Ось тільки дуже не хочеться кровопролиття – Україна й так уже захлинається в крові та сльозах.

Розірвати і здати?

“Коли ми йшли 2014 року на війну, то робили це дійсно за ідею, за покликом серця, вірили у щось. Побувши рік на фронті, зрозуміли, що вояків топлять, починають із добробатів – людей, які не вигідні системі, бо йдуть проти неї. Українській владі не треба сильної армії. Очевидно, керманичі держави виконують завдання спецслужб Росії. Таке враження, що країну хочуть розірвати і здати.

Ми з хлопцями вже були під Донецьком, запросто могли влупити всю ту нечисть, пацанам аж руки терпли – команди не було… Контрабанда йде прямими потоками. Скоро буде вже четвертий рік війни – чому не збудували жодного військового заводу? Чому маємо купувати патрони хтозна-де? Чому їздимо на танках і БТРах, які ще в Афгані воювали? Запчастин нема! Який би той Сталін не був ідіот, але в час війни військові заводи працювали в чотири зміни.

В зоні АТО були “дєятєлі”, які списували тонни солярки, продавали сухпайки, покрали американські аптечки…

Зате в зоні АТО були “дєятєлі”, які списували тонни солярки, продавали сухпайки, покрали американські аптечки… Пам’ятаю, коли заїхали в Піски, розмістилися в порожніх підвалах, вітер гуляє, мороз тріщить, надворі -20ºС. Гриша “Семен” із “Правого сектору” привіз нам буржуйку. А чим розпалювати? Хлопці знайшли паркет у закинутих хатах. Одні прикривали, інші носили. Хоч якось могли загрітися, поки чекали заїзду на аеропорт. А один майор-покидьок каже мені: “Надо, ребят, загрузить паркет на ГАЗон”. Аби доставити у військову частину, а потім, певно, собі додому доправити… То я йому як влупив у пику: “Забудь! Мені треба хлопців гріти!”. Якесь дрантя ніколи не буде мною керувати! Потім той майор, коли почався мінометний обстріл, залетів у найглибшу нору – ніхто його звідти витягнути не міг. Хіба такий непотріб приїжджав воювати? Де там – заробити посвідчення УБД і згодом медалями обвішатися.

Волонтерам треба вклонятися до землі. Ми з бійцями так і робили. Без них би пропали. Натомість держава цих волонтерів ще й пригнобила ницими законами і підзаконними актами. Як можна мордувати людину, котра за власний кошт купує автомобіль за кордоном, аби доправити на фронт?”.

ДАП

“Коли ми з хлопцями заїхали в аеропорт, вся штабна “вата” лишилася. Забрали все, що можна було, і накивали п’ятами. ДАП спершу був стратегічною точкою, потім став політичним центром для піару. Заїхати туди були важко, вижити майже нереально, та й виїхати теж непросто. Пацани заїжджали через місію ОБСЄ, яка на сто відсотків продажна, працює на Росію – хто би мені що не казав. ОБСЄ – це фільчина грамота.

Взимку аеропорт уже був не потрібен. Треба було підірвати вежу і “взльотку”, та й з кінцями. Натомість поклали там купу людей.

Аеропорт був заздалегідь продуманим сценарієм, так само, як і Іловайськ. Я це знав ще коли ми перший раз вийшли з ДАПу. Тоді хлопці приїхали з Дніпра і розповіли, що в Краматорську в український штаб приїхало чотири джипи з сепарами і вони там усі гуртом цілу ніч пиячили.

Коли ми віддавали старий термінал, “братній народ” повісив в отворах трупи наших хлопців – аби ми бачили. До сьогодні пам’ятаю, як бідолахи бовталися… Дивився – і кров від люті закипала.

В ДАПі пережили всяке. Не забуду те, як нас газом труїли. Всі би повмирали, якби в цей момент нізвідкіля не почав гуляти вітер і трохи повидував ту гидоту. Боженька поміг… Мерзенний холод в’їдався аж у кістки. Їли на столі, на якому в разі необхідності і міні-операції робили.

Дуже виручали волонтерські посилки – пластмасові відерка з-під оселедцю, наповнені ситною вітамінною бомбою – імбир, лимон, горіхи, мед. На тому й виживали.

Взимку аеропорт уже був не потрібен. Треба було підірвати вежу і “взльотку”, та й з кінцями. Натомість поклали там купу людей”.

Штаб здає

“Скільки було таких випадків, коли штаб здавав позиції. Якось він задав точку обстрілу мінометом із кар’єра. А старі чолов’яги з досвідом шоковані: “Адже кар’єр – це мішок. Звідти заїзд і виїзд лише один. Ми ж не зможемо втекти…”. Там би й погинули всі, якби ми не послали штабників-зрадників куди подалі. Розвертали машину і їхали в протилежний бік, а тим часом кар’єр так накривало, що звідти вже би ні одна жива душа не вийшла. І таких випадків на війні було море. Бо в штабах як сиділи, так і сидять всі потвори, що працюють на “старшого брата”.

Командирів дають таких, що без мізків. Ті, котрі пройшли бойові позиції, лишаються на задвірках. Ба більше – на рівні Міноборони відбувається постійний тиск. Ну як так може бути: сепари луплять з усієї сили, а наші сидять в окопах і не мають права дати відсіч, бо не дають команди – поки наказ дійде до Києва, а там п’яний генерал слухавки не бере…

Але ми не особливо слухали штаб – лупили, коли вважали за потрібне. Тому вони зараз вирішили нас пресувати. Ворушать якісь безглузді судові справи, наприклад, коли взяли російського полковника в полон, почали придиратися, чого це він трохи побитий. Цілковита маячня. А як же його треба було в полон брати – зняти кашкетика, вклонитися і запросити: “Прошу, пане-москалику, ходімо на гілляку?”.

Когось пробують купити. Часто це вдається, бо хлопці приїжджають з війни – роботи нема, грошей нема… Затягують партійними грішми, когось заманюють до Нацгвардії.

Коли у 2016 році ми з хлопцями їздили відкривати пам’ятник загиблим бійцям, то комбриг 81-ї бригади, куди перекинули моїх побратимів з 90-го батальйону, штрафував на тисячу гривень кожного, хто надягав шеврон 90-го батальйону. А вони не могли інакше, бо це вияв поваги до батальйону, який пройшов не одну гарячу точку і гідно проявив себе у зоні бойових дій. А комбрига то дратувало”.

Програли інформаційну війну

“На Сході взагалі немає українського телебачення, тому ми й програли інформаційну війну. Звісно, це тягнулося роками. Якби у Костянтинівці в нас не було антени-сателітарки, яку зняли і поставили собі на стриху, то взагалі би українського каналу не бачили. Там нема жодної української вивіски, слова українського не почуєш ніде. Україна здається чимось далеким і примарним. На закинутих хуторах, коли помагали старим людям, то одні дякували, а інші – “Щоб ти здох!”. Даєш йому їсти, бо вже ледве дихає, а він проклинає”.

Вибити або купити

“Всі чудово розуміють, що зараз коїться в країні. Керманичі намагаються вибити якомога більше патріотів і ентузіастів, а особливо людей, які мислять. Когось пробують купити. Часто це вдається, бо хлопці приїжджають з війни – роботи нема, грошей нема… Затягують партійними грішми, когось заманюють до Нацгвардії, якої, до речі, ніколи не було на нульовці, завжди стояли позаду.

Якщо буде другий Майдан, то з палицями і дірявими щитами туди вже ніхто не піде. Зараз влаштували геноцид проти свого ж народу. З усіх боків винищують. Нам не страшні московські воші, але значно страшніші українські гниди. Що робити?.. Риба гниє з голови. Якщо голову відрубати, то хвіст сам відпаде. Іншого виходу не бачу. Нинішня влада сама не піде”.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 12

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.