Камуфляж взамін перспективної кар’єри за кордоном. Історія айдарівки Катерини Котлярової

Червоний диплом і перспективну кар’єру на іншому континенті проміняла на… автомат, камуфляж і безсонні ночі під вибухи снарядів. Бо звикла жити за покликом серця. Боєць “Айдару”, молодший сержант запасу із позивним “Сіріус”, 29-річна Катерина Котлярова певна: аби боронити рідну землю, не обов’язково бути чоловіком. Ця панянка – з характером, може навіть заїхати по пиці бойовому побратимові, який зізнається їй у коханні – не за тим ішла на передову!

Катерина родом із Харкова, навчалася у столиці, але закохалася в Прикарпаття, де не так давно проходила реабілітацію. На Майдані теж була пліч-о-пліч із прикарпатськими патріотами, з самого початку пристала до калуської чоти:

Пам’ятаю цих відважних хлопців – Олег Івахнюк, Ваня Стратієнко, Вова Безрукий… Передавай їм привіт. Від Каті. “Сіріуса”.

Обрала шлях воїна

Катерина ще в школі отримувала на горіхи за свою проукраїнську позицію, про яку ніколи не боялася відверто заявляти. У період Помаранчевої революції однокласники намагалися зірвати з її руки синьо-жовту стрічку, шкільні педагоги викликали до себе “на килим”, мовляв: “Тут тобі не Майдан! Хутко зняти!..”. Де там – дівчині хоч кіл на голові теши. Цікаво, що директорка цієї ж школи, коли Катерина пішла на фронт, передавала їй туди посилки, навіть власноруч зв’язані шкарпетки.

Смілива відмінниця в університеті почала займатися науковою діяльністю, брала участь у конференціях з міжнародних економічних відносин, стажувалася у Верховній Раді, працювала в Міненерго, пізніше отримала вигідну пропозицію поїхати до Африки – працювати економістом у бізнесі, пов’язаному зі сферою корисних копалин. Але почалася Революція гідності, потім війна… Катерина обрала шлях воїна: на Майдані була на палаючих барикадах, а на фронті взяла до рук зброю. Дівчина певна: аби боронити рідну землю, не обов’язково бути чоловіком.

Мій батько військовий. Свого часу мріяв мати сина. Але йому судилися дві донечки. Звісно, тато й гадки не мав, що колись обидві підуть на фронт і стануть воювати на рівні з чоловіками, – сміється Катя.

Сестри вже місяць були на передовій, а батькам казали, що вони в Калуші у майданівських друзів. У той день айдарівці зазнали значної втрати – привезли 12 загиблих хлопців. Хтозна-звідки наїхали журналісти з камерами… Катя потрапила в кадр, коли саме накривала труни прапорами. Крупним планом. Уже через кілька годин телефонувала шокована мама:

Як ви з сестрою до такого могли додуматися? Піти не просто на фронт, а ще й в “Айдар”… Я вас не для того виховувала, щоб поховати. Ви ж займалися бальними танцями, ходили до театру, я вас виховувала, як справжніх леді… Як таке могло статися?». Катерина чемно слухала, однак, коли мама сказала, що донька вчинила не по-християнськи, бо не попросила благословення в батьків, дівчина зірвалася: “Якби ми розповіли про своє рішення, ти б благословила? Відпустила б?” – “Ні!” – “Саме тому я вважаю, що вчинила по-християнськи”.

“Катюха, ти достойна”

На фронті Катя одразу сказала:

Я не універсальний солдат. Але мої мізки – в розпорядженні “Айдару”.

Дівчина працювала з розвідувальними даними, займалася фіксуванням “двохсотих”, їхнім документальним супроводом, та найважче було повідомляти про біду рідним. Також доставляла тіла, хоча навіть не тіла, а просто рештки. І звісно ж, виїжджала на позиції.

Отримала позивний “Сіріус”, адже була однією з небагатьох дівчат на фронті, тому й цінували її дуже, наче найяскравішу зірочку нічного неба.

Багато бійців узагалі не мали військового досвіду, вчилися воювати просто під час бою, при цьому навіть не вміли розбирати автомат.

На передовій у мене були моменти, коли я відзначала свій новий день народження: перший, другий, третій… Миті, коли мені пощастило вижити, – пригадує дівчина. – Я не буду розповідати про ті випадки, бо цю статтю читатиме мама.

Про зрадницькі накази Катя не хоче розмовляти: “Аби про таке казати, треба мати докази”. Але бійці вже знали – якщо надійшов наказ зверху щодо операції, де задіяні добробати, однозначно ворог стрілятиме точнісінько по тій позиції, куди планували переміститися вояки.

Побратима Женю Гаркавенка Катерина запам’ятає на все життя. Провоював менш як місяць. Вони товаришували. Якось Женя навіть подарував їй ніж розвідника, сказавши: “Катюха, ти достойна”. Того страшного дня хлопець збирався на завдання. Підійшов до Катерини: “Я повернуся до опівночі. Ти ще не будеш спати?” – “Звісно, не буду! Давай, удачі!”. Десь опівночі хлопця не стало. Катя все зрозуміла уранці, коли до неї підійшла сестра зі смертельно блідим обличчям. Зрозуміла без слів. Через кілька годин дівчина, йдучи базою, побачила неймовірне – назустріч крокував… Женя. В екіпіруванні, як завжди, усміхнений. Пильно глянув Катерині просто в саму душу і пройшов повз. Її наче окропом ошпарило. Оглянулася – нема нікого.

Одразу хочу зазначити – я не вживаю ні алкоголь, ні наркотики, – сумно всміхається “Сіріус”. – Женя просто виконав обіцянку, адже казав, що повернеться. Щоправда, трохи спізнився, не встиг до опівночі.

Катерина зізнається: коли мало не щодня гинуть побратими, з часом ти просто перестаєш реагувати. Зникають істерики, сльози більше не течуть. На це немає часу – треба хутко мобілізувати сили. Ось тільки тягар скорботи залягає каменем у грудях. І росте-росте…

А якось у перший день так званого перемир’я, коли противник порушив домовленість, загинуло 40 українських вояків, серед яких “айдарівці” і десантники з 80-ї бригади. Ідентифікувати більшість тіл було неможливо. Хлопців поховали в безіменних могилах просто під номерами на кладовищі під Старобільськом, де, до речі, похована і прабабуся дівчини (мама родом із Луганщини). Запам’яталося те, що за 30 метрів від могил українських воїнів у землі лежали теж нещодавно поховані бійці з ворожих сил. Теж без імен і так само під номерами.

Місцеві жителі поклали квіти на могили і нашим воякам, і загиблим противникам, – розповідає Катерина. – Обидві сторони стали жертвами війни. Мабуть, у болю втрати немає національності чи етнічної належності, біль волає однаково на всіх мовах світу….

Напередодні демобілізації Катерині пропонували підписати контракт і продовжити військову кар’єру в сухопутних військах. Вона навідріз відмовилася:

Коли я пішла воювати, то робила це тому, що й більшість патріотів, – рятувала країну в біді. Фактично на початках ми своїми тілами дали змогу сформуватися сильній українській армії. Ми виконали свій обов’язок. Місія здійснена. Час відходити.

Навоювалася!

Про що мріяла на передовій?.. – замислено каже дівчина. – Що можна хотіти для себе, коли ти вся віддаєшся справі?.. Мабуть, найдужче хотілося солодощів.

Коли волонтери привозили ящик шоколаду, хлопці хутко його розбирали, а потім дарували ті смаколики Катерині з сестрою – хтось так залицявся, інші хотіли звернути на себе увагу, декотрі просто жаліли дівчат на фронті. Та справжнє свято для “Сіріуса” було тоді, коли привозили вівсянку або мюслі. Дівчина змішувала кашу зі згущеним молоком – і нехай весь світ зачекає.

Коли ти вже котрий місяць поспіль їси лише тушонку з тушонкою, заправлені тушонкою, то cприймаєш вівсянку як подарунок із небес, – розповідає Катерина. – А ще пам’ятаю, як нас порятувала консервація із Західної України. Тоді калуські волонтери вивантажили цілу машину домашніх закруток – шалено смачно.

Головним скарбом, який Каті подарувала війна, стало кохання. Чисте, як сльоза. Хоча, коли йшла на фронт, думала тільки про справу – перемогу. Розповідає, що на передовій у всіх почуття дуже загострені, чоловікам часто задається, що вони по-справжньому закохалися в дівчину-побратима, адже вона їх повністю розуміє, поділяє всі погляди на життя… Але це лише емоційна омана, як переконує Катя. Саме тому, коли бойовий побратим нарешті зважився зізнатися їй у коханні, “Сіріус” заїхала йому по пиці – аби привести до тями. Однак львів’янин Юрко так і не оклигав від почуттів. Бо дійсно закохався. Зрештою невблаганна дівчина здалася.

Весілля святкували за класичним сценарієм – біла сукня, елегантні костюми… Катерина категорично відмовилася від БТРів і камуфляжних атрибутів на урочистостях. Уже вдосталь навоювалася! Хотіла нарешті відчути себе вишуканою жінкою. До речі, коли Катя вперше після повернення з війни одягнула сукню і взуття на підборах, коханий її не впізнав.

Хай розуміють, хто я

З моменту Майдану їй більше нічого не снилося, через що Катя дуже переживала, але психологи заспокоювали, що це, навпаки, добра ознака – мозок відпочиває.

Перший сон наснився десь півроку тому, – каже дівчина. – Але краще би не снився… Війна так легко нікого не відпускає.

Довгий час Катерині взагалі не хотілося висовувати носа з хати, залюбки би забилася під ковдру, і так, щоб ніхто не чіпав. Трохи відживала тільки в компанії атовців: нарешті починала сміятися, щось розповідати… Зустріч закінчувалася – і знову депресія заповзала. Перший тиждень навіть удома була вдягнена в камуфляж – форма наче другою шкірою стала.

Ось тепер дивлюся на свої фронтові фотографії і не впізнаю, страшно робиться, – розповідає боєць. – Навіть на тих, де усміхаюся. Це не посмішка, а якийсь оскал. В очах – глибокий сум.

Коли Катя вирішила шукати роботу, то в своєму резюме написала про воєнний досвід в “Айдарі”:

Хай розуміють, хто я і на що здатна заради своєї країни.

Дівчина ще на війні планувала піти працювати в сферу боротьби з корупцією. Подавалася на керівну посаду в Національному агентстві з питань запобігання корупції, складала тести і навіть набрала дуже високий бал. Але, як завжди, знайшлися більш “достойні”.

Наразі Катя працює в громадській організації, яка займається документуванням порушень прав людини в зоні бойових дій. Каже, що відчуває – робить корисну справу. Дівчина опитує людей, які були в полоні, стали свідками страт, воєнних злочинів, були жертвами катувань тощо. Під час роботи встигла наслухатися всякого, досі й гадки не мала, що людська жорстокість здатна дійти до такої дикунської межі. У полоні людям відрізали вуха, катували струмом, імітували розстріли, спричиняли гендерне насилля… Зібрану інформацію потім в організації зводять, і вона стає цінним матеріалом для майбутнього здійснення правосуддя, зокрема і в міжнародних інстанціях.

Катерина запевняє – те, що нині відбувається в державі, не є для неї розчаруванням чи несподіванкою:

Коли ми йшли воювати з ворогом, то знали, що, можливо, політична еліта не зміниться, що нас використають у своїх корисливих цілях… Але ми не могли інакше. Ми, добровольці, такі!.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 13

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.