Наші Станіславські “Вовчики”

 

Я не уявляю собі Франківськ без них — без Вовчинецьких пагорбів, які ми гордо називаємо горами. Молодь ще каже на них “Вовчики”, і ця назва мені страшенно подобається — бачу в ній щось гарне, кумедне і волохате.

Вперше я потрапила на Вовчинці ще у ранній юності, і тоді мені здавалося, що це так далеко, так високо і так красиво! З того часу довелося побувати у багатьох мальовничих місцинах, і в справжніх високих горах теж (хоч би навіть у тих, що в добру погоду видно з “Вовчиків” — у Карпатах), але Вовчинці не втратили для мене своєї принадності і чарівності, люблю їх, як і колись.

Найкращий час для маленької подорожі сюди — кінець дня, коли заходить сонце. Важливо не пропустити момент, коли небесне світило прощається з твоїм улюбленим містом, посилає останій промінь-поцілунок і стомлено опускається за горизонт. Завтра вдосвіта воно знову випірне, але сьогодні все навколо стихає і занурюється у ніч. І тільки трави пахнуть ще сильніше і відчайдушніше, ніби прагнуть віддати все, що не встигли за день. У ці хвилини, якщо, звісно, не хмарно і не падає дощ, наш Франківськ виглядає найкраще. Умиротворений, тихий і якийсь ніжний-ніжний, хоч навряд чи можна вживати це слово стосовно міста. А потім небо темніє, вулиці рясно спалахують ліхтарями, вікна будинків засвічуються крихітними вогниками, і місто перетворюється на зграю яскравих світлячків. І якщо поряд кохана людина, то можна обнятися і насолоджуватись сяйвом нічного міста й теплом одне одного. Про почуття не говорити, це зайве. Почуття — вони не завжди вимагають слів. Можна просто дивитися вдалечінь і тихо перемовлятися: “Поглянь, яка красива наша телевежа!.. Що то за смужка ліхтарів? Це Набережна? Як гадаєш, де Ратуша?”. Але можна й про любов, ніхто не забороняє! Може, про любов навіть краще. Взагалі-то, на Вовчинці ходять переважно закохані, хтось навіть влаштовує тут перше побачення, і воно закарбовується в пам‘яті на все життя. Можна забути, які джинси ти носила в те літо, яку музику слухала і які книги читала, але те, як вітер куйовдив волосся, заплутуючи в нього запах чебрецю, і як, ніби ненароком, найкращий хлопець у світі доторкнувся до твоєї руки — це точно не забудеться.

Коли я була на “Вовчиках” востаннє, мене вразила кількість людей там. Це справді популярне місце, і, здається, скоро тут можна буде, як на “стометрівці”, через кожних кілька кроків із кимось вітатися. З одного боку, це тішить, бо люди прагнуть бути ближче до природи, їдуть сюди автомобілями і велосипедами, йдуть пішки, влаштовують пікніки і фотосесії. Але з іншого, трохи боязко, чи не втратять ці пагорби свою “дикість”, чи не забруднять їх до краю ті, хто звик кидати сміття під ноги. На щастя, таких людей стає все менше, але сміття на Вовчинцях ще ого-го скільки! Є містяни, які об‘єднуються у волонтерські групи і час від часу проводять там прибирання. Це, звісно, дуже добре, і якби не вони, то Вовчинці вже б, може, і потонули у бруді. Але жодні волонтери не врятують це місце, якщо не зміниться ставлення до нього відпочивальників. Вірю, що усвідомлення того, що на природі слід поводитись, як удома, і навіть ще акуратніше, невдовзі прийде до кожного, хто сюди навідується.

Я люблю бувати на Вовчинцях. Це прекрасна можливість за кілька хвилин потрапити з міста в інший світ, де немає шуму автівок і запаху вихлопних газів, де чути дзвінких цвіркунів, де грайливі метелики не бояться сісти тобі на плече, а вічно заклопотані мурахи так прудко бігають у траві, наче їхні мурашині справи — найважливіше, що є на планеті. Тут можна провести півгодини, а можна й цілий день — обійти Козакову долину, знайти загадкову карстову печеру, а може й кілька, помилуватися пахучим різнотрав’ям, повидиратися на білі каменюки, схожі на міні-скелі, пошукати суничок чи поласувати ліщиною. Дехто полюбляє приїжджати на Вовчинці навіть узимку — покататися на санках. Кажуть, бували часи, коли з пагорбів спускалися навіть на лижах. До речі, одного разу я зустрічала на “Вовчиках” Новий рік, і це було одне з найбільш пам’ятних і цікавих святкувань. В ту ніч видався сильний мороз, але гарячий чай із термоса, ковток колючого шампанського і тепла компанія зігрівали душу. Ми танцювали, реготали, милувалися зоряним небом і мерехтливими салютами, що спалахували над містом, та загадували зухвалі бажання на наступний рік. То були щасливі хвилини, і так повеселитися точно б не вдалося, сидячи за традиційним новорічним столом.

Літо ще не закінчилось. Я навідаюся сюди ще не раз. І, може, навіть зроблю це вдосвіта, адже в цей час на “Вовчиках” мені ще не доводилось бути. Думаю, це був би прекрасний початок дня — зустріти сонце разом із пташками й заспаним містом, що ліниво розкинулось під ногами, відчути, як річка внизу поступово пришвидшує свою течію, і життя, вічне і неспинне, розганяється й набирає обертів саме у ці хвилини.
Ну, що ж, “Вовчики”! Чекайте мене! Приїду до вас, надихаюся вітром, надивлюся на хмари, відчую босими ногами тепло землі. І обов‘язково посміхнуся своєму містові: “Ти найкраще. Спасибі за спокій, затишок і комфорт. Люблю тебе!”.

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 20.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...