Пакунки добра

Раз на два тижні франківська волонтерка Ореста Возняк разом зі своїми помічниками розвозять містом пакунки добра – так вона називає допомогу...

29 Грудня 2019 Ступ'як Женя

Раз на два тижні франківська волонтерка Ореста Возняк разом зі своїми помічниками розвозять містом пакунки добра – так вона називає допомогу для кризових сімей. Кожного разу об’їжджають по 3-4 помешкання: більше вже психологічно заважко.

Може б, і світ став кращим

«Нині веземо багато одягу, трохи продуктів і ще канцтовари – незабаром школа, – каже керівник освітньо-благодійного проєкту «Янголи поруч» Ореста Возняк. – А взагалі, це можуть бути і ліки, й іграшки, іноді навіть побутова техніка – якщо є чим привезти. Зазвичай кожна потребуюча сім’я заздалегідь каже, що їм треба».

Найчастіше доброчинці приносять Оресті саме одяг. Його дійсно є багато і в досить хорошому стані, особливо на маленьких дітей. Люди часто дарують вбрання для немовлят, з-за кордону передають, а потім купа того всього лишається – і нема куди подіти. Приносять волонтерці. З взуттям трохи скрутніше, особливо добротним. А воно потрібне, надто школярам. А ще ранці дуже треба, однак їх якраз рідко дають, принаймні в гарному стані. Також потребуючі завжди просять продукти, побутову хімію, засоби гігієни, посуд, постільну білизну. Бувають навіть такі казуси в бідних сім’ях, що діти приходять зі школи додому і вимагають нової зубної щітки, бо на уроках вчили її міняти щомісяця. «Мушу батькам пояснювати: щомісяця не обов’язково, –  усміхається Ореста. – Головне, щоб зубна щітка була чистою постійно. Але знову ж таки, все залежить від батьків, наскільки вони зуміють це донести до своєї дитини».

Де волонтерка знаходить потребуючі сім’ї? Найперше, вона вже не один рік допомагає людям, робота давно налагоджена. Окрім цього, соцпрацівники дають списки, а Ореста з помічниками вибирають, кого хочуть підтримати. Іноді сім’ї самі звертаються через соцмережі. Звісно, волонтерка спершу їх перевіряє, йде в гості, розпитує.

Цього разу Оресті допомагають її колишня студентка – 26-річна дівчина з особливим ім’ям Пава, а за кермом 28-літній Любомир, який, до речі, також волонтерить у франківському хоспісі, допомагає медперсоналу з пацієнтами.

«У четвер увечері завжди знайдеться що робити, але є бажання здійснити щось корисне і хороше, – каже хлопець. – Тому я тут». «Хочеться, щоб люди були, як писала Ліна Костенко, трошки взаємоввічливіші. І добріші, – додає Пава. – Тоді, може б, і світ став кращим».

Дівчина з особливою долею

Сідаємо всі в автівку – і гайда за першою адресою. Їдемо до 31-річної франківки Ірини Купки – дівчини з незвичайною долею. В її житті було все: сім’я, друзі, дім, краса і здоров’я, улюблена робота. Жінка багато років працювала в церквах і золотила іконостаси, реставрувала ікони на висоті, а потім… упала. Півтора року тому трапилася біда – вона випала з вікна 10-го поверху житлового будинку і відтоді бореться за життя. В Іри поламаний хребет, постійно треба ліками глушити нестерпний біль від защемлення нервів, так званий синдром кінського хвоста. Необхідна операція, вартість якої близько пів сотні тисяч гривень. Окрім цього, постійно треба купувати медикаменти, їжу, засоби гігієни, підгузки. Доходів Ірина не має, лише пенсія з інвалідності… Біда і з квартплатою. А рідні люди від неї відмовилися.

Бувають казуси в бідних сім’ях, що діти приходять зі школи додому і вимагають нової зубної щітки, бо на уроках вчили її міняти щомісяця

Нині жінка переосмислює все, що було колись у її житті, вчиться жити сама, зі своєю бідою та Богом і… без алкоголю. Іноді, аби це усвідомити, треба гепнутися аж з 10-го поверху. Мріє нарешті випростатися на повний зріст, самотужки ходити, знову обіймати донечку і повернутися до улюбленої роботи.

Надворі Ірина пересувається на візку, вдома – за допомогою ортопедичної палиці. Розігнутися на повний зріст не може, ходить зігнута буквою «Г». Рецептурні ліки, які полегшують болі, треба приймати з перервами. І в ті періоди Іра готова верещати від болю.

«Веземо Ірі одяг, з тим у неї трохи сутужно, – каже Ореста. – Її пральна машина виявилася не зовсім справною і дерла все, що туди потрапляло. Так Іра лишилася без нормального вбрання. На щастя, благодійний фонд «Час добра і милосердя» допоміг знайти дівчині нову пральну машинку. А ми ось подаруємо їй трохи одягу, і ще я взуття підібрала».

Ореста попередньо телефонує жінці, каже, що зараз будуть гості. Та бідкається, що в хаті не прибрано, але все одно радіє.

«Ой, як вас багато… – ніяковіє Іра, відчиняючи двері. – У мене тут трохи армагедон… Вибачайте… А від мене щойно пішов сусід згори, дідусь, який воював у В’єтнамі. Він нікого не має, а поговорити хоче. Мусила його послухати. Він мені ще й трохи масла приніс».

Жінка ледве пересувається, видно, що кожен крок дається їй з болем. Хоче постелити скатертину на стіл. Волонтери відмовляють, кажуть, що зайшли на кілька хвилин, бо попереду ще є адреси. «Я вас хоч чаєм погощу, бо кави немає – скінчилася», – каже Іра. «А чому ж ви мені не сказали? – дивується Ореста. – Я б узяла нині». – «Ай… Та вже не хочу вас турбувати через такі дрібниці. Якось обійдуся без кави. Ви й так стільки добра мені робите».

Волонтерка витягує з пакунків лакові балетки – гарні, новесенькі. Жінка міряє, тішиться – її розмір. «Яка краса… – захоплено каже вона. – Де то мені таке красиве…». Далі дістає згорток із одягом: майка, спідниця, курточка, сукенка… Ореста мусить сфотографуватися з пакунками та Іриною. Якщо не опублікувати в соцмережі такі світлини, доброчинці не довірятимуть. Також кожна людина, яка отримує благодійні речі, підписує акт передачі матеріальної допомоги.

Іра трохи розповідає про свої будні, пекельні походи по лікарях, недобросовісних сусідів… Трохи бідкається. Потім їй сяйнула думка: «А хочете, я вам покажу свої роботи? Ви ж ще не бачили моїх малюнків. Недавно рамку пофарбувала акрилом, ще треба позолотити». Жінка приносить свої творчі скарби, милується – то її головна розрада.

Ми затрималися в Іри надто довго – минуло більш як пів години. Маємо їхати далі. Прощаємося. Жінка каже, що чекатиме знову.

«Як ви собі даєте раду?»

Далі прямуємо до помешкання, де не менш важка трагедія. Оксана (ім’я змінено) втекла з пекла домашнього насилля. З п’ятьма дітьми. Чоловік-тиран її лупцював, переслідував, забороняв соціальним службам допомагати. Зараз він, на щастя, навіть гадки не має, де дружина, але бідолашна все одно живе у постійному страху – а раптом дізнається?.. Одна з доньок, Надійка, – онкохвора.

Оксана зараз поїхала на заробітки, а на орендованій квартирі прихистила вагітну жінку Христину, яка теж не має куди подітися. Поки та за кордоном, Христя доглядає за її дітьми.

«Я знайшла Оксану через соцпрацівника. Жінці важко довелося, але вона вміє дати собі раду, – розповідає волонтерка. – І бісером вишиває, і за підробітки береться».

У кризових сім’ях дуже часто можна побачити талановитих дітей, але ними ніхто не займається, та й фінансів нема, і той талант потроху блякне

Сюди веземо одяг, найбільше для дівчаток. Для найстаршої, випускниці, є гарна сукня. Для решти менших – канцтовари. Небагато, бо до 1 вересня їх вже не лишиться. Ореста завжди намагається випитати в дітей про їхні хобі. Люблять малювати – шукає для них альбоми і фарби. Обожнюють читати – дарує книжечки. У кризових сім’ях дуже часто можна побачити талановитих дітей, але ними ніхто не займається, та й фінансів нема, і той талант потроху блякне.

Коли заходимо до квартири, діти дивляться трохи насторожено, особливо найстарша – дуже красива дівчинка. «Хлопці, я сьогодні без іграшок, – каже Ореста, – але маю ляльку для Надійки. Таку, як вона просила, – з довгим волоссям. І в неї ще й очі гарні».

Уперше за всі візити найстарша дівчинка погоджується попозувати для фотозвіту. Мабуть, нарешті крига скресла. А може, просто сукенка дуже сподобалася. Навіть розповіла, що мама висилає гроші, тому тепер є за що купити ліки для хворої сестри. «Зазвичай ця дівчинка дуже дратувалася, коли ми приходили, – пояснює потім Ореста. – Дорікала мамі, що та повинна самотужки всього добиватися, а не випрошувати допомогу в людей. Я думаю, що їй просто соромно, бо ж хтось зі шкільних знайомих міг би побачити фотографії у соцмережі. Тому ми ніколи її не фотографували. Підлітки особливо ранимі, треба їх берегти і поважати їхній особистий простір».

«Христю, як ви собі даєте раду з усіма цими дітьми?» – запитує волонтерка у вагітної жінки, що мешкає з ними. Та нічого не каже. Мовчить і усміхається. Для її немовлятка Ореста принесла повний набір речей від народження аж до року. Жінка теж пережила багато насилля і побита життям, тому поводить себе недовірливо. До речі, невдовзі після нашого візиту вона народила здорового хлопчика.

«Це все мені?»

Йдемо далі. До Алли Саржевської з чотирма дітьми. Вони – переселенці. Ще донедавна ризикували залишитися без даху над головою. П’ять років тому «Червоний Хрест» вивіз їх із рідного села, повного трупів, що розташоване на трасі до Луганська. Сім’ю поселили в старенькій хатині на Франківщині, в селі Березівка. Однак кілька місяців тому власник будинку попросив сім’ю виселитися, бо йому нема де жити.

На щастя, Оресті вдалося знайти їм крихітну двокімнатну квартиру в Франківську за таку орендну плату, яку волонтери можуть оплатити. Сім’ї там трохи тісно, та й звикли жити у селі, біля природи. Але поки добре, що бодай такий варіант є. Тим паче інших клопотів теж не бракує: найменший Гена має вроджену важку недугу, відстає в розвитку, йому 9 рочків, але він досі дитина, зараз вчиться в першому класі в Івано-Франківському навчально-реабілітаційному центрі. Алла теж дуже хвора, але операція неможлива через слабке серце. Найстаршій Марічці 18 років, вона майбутній еколог, має підвищену стипендію і рятує знедолених котиків. Дівчина, до речі, дуже розумна, самій вдалося вступити до університету на бюджетну форму навчання. Толіку 16 років, вчиться на автослюсаря і є головним маминим помічником. Своє майбутнє обоє пов’язують з Івано-Франківськом. Міші 13 років, він займається спортом, любить працювати із землею, а ще по-підлітковому страждає і злиться. Сім’ї катастрофічно не вистачає грошей.

У крихітній двокімнатній квартирі мешкають п’ятеро людей. Кухня така маленька, що там помістився лише холодильник і газова плита з умивальником. Їдять у кімнаті. У декого замість ліжок великі матраци. Попри це, у помешканні охайно, чисто і затишно.

«Це все мені? Мені?» – радісно запитує найменший Гена, дивлячись на пакунки добра. Хлопчина хоч і хворий, але завжди усміхнений. Малий усіх веселить. До кожного підходить, запитує ім’я й обіймає. «А чому ви приїхали сюди?» – безпосередньо запитує усміхнений малюк. «Аби тобі подарунки привезти», – відповідають волонтери.

Забуває про втому

За роки своєї волонтерської роботи Ореста надивилася чимало людських історій, страшних і не дуже. Але все одно й досі буває, що дивується перипетіям долі. «Іноді допомагаємо роками, а потім виявляється, що далеко не все знаємо про цю людину, – каже вона. – Наприклад, є ВІЛ-інфікована жінка, яка має ВІЛ-інфікованого сина і здорову доньку, але від нездорового чоловіка. А потім я якось побачила в інтернеті, що вона бере речі для дитини незрозумілого віку. Прямо запитала нащо, бо подумала – перепродує десь. І та зізналася: «Мені було соромно вам розповісти, але я маю ще третю дитину від першого шлюбу. За судовим рішенням мене позбавили опіки». Як з’ясувалося, дитина живе в селі з бабусею. Грошей бракує, тому мама помагає, як може. Я тоді взагалі шокована була. Це був і сум, і приємне здивування, адже жінка робить кроки, щоб бути поруч з дитиною, допомагати».

За роки своєї волонтерської роботи Ореста надивилася чимало людських історій, страшних і не дуже. Але все одно й досі буває, що дивується перипетіям долі

Нерідко трапляються історії, які дуже розчулюють. Наприклад, про жінку Ірину, котра померла і залишила сина сиротою. Одна з підопічних Орести прийшла до неї в лікарню, востаннє смачно і по-домашньому погодувала хвору (жінка чомусь часто просила булочку, йогурт і м’ясо), зачесала їй волосся, пожаліла, як сестру, допомогла помитись. Підопічна взяла приклад з волонтерів, котрі її навідували, а зробила для бідолашної значно більше, ніж волонтер.

Трохи помовчавши, Ореста додає, що час від часу настає такий момент, коли і вона втомлюється та вигорає. А потім телефонує хтось, просить допомоги. І волонтерка забуває про втому.

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...