Хто на кого схожий?

Кажуть, що домашні тварини завжди схожі на своїх господарів. І якщо не зовні, то бодай темпераментом. «МІСТО» перевіряло цю теорію...

26 Вересня 2020 Ступ'як Женя

Кажуть, що домашні тварини завжди схожі на своїх господарів. І якщо не зовні, то бодай темпераментом. «МІСТО» перевіряло цю теорію на відомих франківцях та їхніх улюбленцях.

Андрій Філіппський і Лінда

«Ні, я точно не подібний на Лінду, – сміється редактор газети «Репортер» Андрій Філіппський. – Я різкий, не надто стриманий, а вона все ж таки мудра й тиха. Можливо, як дружина Наталя, але та теж нічого не боїться».

Цього собаку сім’я Філіппських п’ять років тому взяла з притулку. Дитинство у песика було нелегке. Принаймні Лінда мала страшний вигляд. Волонтери забрали її від горе-господарів, які били пса і не годували.

Пам’ять про жорстоке минуле і досі нагадує про себе: собака дуже боязкий на вулиці, страшиться великих псів і гучних звуків. І навіть якщо великий пес підходить лише привітатися, Лінда з переляку гарчить – і знайомство закінчується сваркою. «Доводиться брати на руки, аби ніхто не з’їв», – сміється редактор.

Лінда з перших днів обрала собі головного лідера в домі – така честь випала Наталі. Андрій – теж шеф, але нижчий за рангом. Волонтери казали їм, що, як правило, для пса головним стає той, хто забрав його з клітки. Лінду забирала Наталя.

З домашнім котиком песик начебто знайшов спільну мову – живуть, як кішка з собакою. Можуть спокійно лежати на дивані ледь не в обіймах, а потім зненацька або кицька б’є Лінду по носі, або Лінда раптом згадує, що це ж кішка, і починає гарчати. Але це швидше демонстрація, хто в домі господар. «Я не впевнений, що Лінда може кусатися, – усміхається Андрій. – Вона просто імітує свою суворість».

Найкраще собака почувається у горах. Там Лінда нічого не боїться, бігає, не зупиняючись. І так може дві доби. А спить лише у наметі з господарями.

«Гарна собаня – розумна, тиха, – говорить Андрій. – І любить нас дуже-дуже – це відчувається. Собаки з притулків дуже вдячні господарям, так усі кажуть».

 

Наталя Микула й Еліс

Заступниці директора департаменту освіти і науки Наталі Микулі породисту кішечку колеги подарували на іменини. Везли аж зі столиці. Пухнастик навіть має свій паспорт. Офіційно вона Еліс, але вдома кличуть Аліса.

Киця дуже схожа на свою господиню, має такий самий темперамент – поважна, розмірена і шляхетна. «Вона не буде бавитися з кожним, – усміхається Наталя. – Я теж дуже обережна з вибором друзів».

А ще Аліса дуже не любить, коли господиня кудись їде. Напередодні кішечка обов’язково цілу ніч вилежується на валізі, а коли Наталя повертається, пухнастик ще кілька годин гнівається. Демонстративно повертається до жінки хвостиком і не відгукується. Аж поки вона не візьме на руки, почне гладити і осипати ласкавими словами.

 

Тетяна Терсенова-Заводовська і Капучіно

У домі Тетяни Терсенової-Заводовської, власниці модельного агентства, експерта з етикету, стилю і дефіле, завжди були тварини: коти, собаки, хом’яки, навіть білка і голуби. Але собаки – це особлива любов. Тож коли півтора року тому помер домашній улюбленець лабрадор Арчі, в оселі стало дуже порожньо.

Під час благодійного аукціону для «Дому Сірка» Тетяна пообіцяла собі врятувати якесь безпритульне собаченя. Шукала довго. Щодня показувала чоловікові фотографії різних знедолених чотирилапих, але він навідріз відмовлявся – дуже тужив за Арчі. А коли показала Капучіно, зразу ж вигукнув: «Беремо!». Волонтери ще жартували, що песику неабияк пощастило – потрапив у семизірковий готель.

Маленьке, перелякане і брудне цуценя ще довго боялося вийти зі своєї хатки, яку для нього облаштували. Так переполошилося, що знову кудись віднесуть. Волонтери назвали його Капучіно, або скорочено Капа, – через окрас кольору капучино. Щоправда, потім виявилося, що то просто була дуже брудна шерсть.

На радощах Тетяна поділилася своєю історією в соцмережі, опублікувала фото собані. Але деякі люди почали таке виписувати… «Ви ж статусна жінка, а взяли якесь зачухане песеня…». Тетяна навіть відповідати не хотіла на таке невігластво. Замість неї чудово відповіла якась панянка: «Гонитва за породистими псами – це компенсація власної безпородності».

Тетянин чоловік обожнює Капу – чи не щодня повторює: «Ну звідки ж це щастя взялося?!». Взагалі між ними є якийсь зв’язок. Разом миють автівку, гуляють багато разів на день. Собаня навіть впізнає звук мотора його машини – хутко мчить до воріт зустрічати. А Тетяну песик сприймає як свою подушку.

Малечу всі так бавлять, що іноді господар каже: «Слухай, я уже не знаю, хто в кого живе: Капа у нас чи ми – у Капи». Якщо сім’я їде кудись відпочивати, то лише з песиком. А якось їхали за кордон, то собаню мусили залишити вдома, але знайшли жінку, котра жила в їхньому будинку і доглядала за хвостиком. У готель для тварин Капу вирішили не віддавати – аби не робити їй стресу.

Іноді здається, що Капа розуміє людську мову, ба більше, знає правила етикету. Після прогулянки сама витирає лапки. Всі гості найперше просять показати це видовище.

Щоранку, коли Тетяна сходить на перший поверх, за рогом уже чатує Капа і кумедно вистрибує на ноги, начебто нападає. «Поки не оближе мене сотню разів, не заспокоїться, – сміється жінка. – Кажу їй: «Капа, я ж лише щойно вмилася!».

 

Віктор Кімакович і Пунто

Англійський пойнтер Пунто у червні відсвяткував свої 11 років. Сім’я влаштувала для нього справжнє собаче свято – діти накупили в зоомагазині спеціальних кісточок-смаколиків, а для всіх решта був тортик.

Пес уже старенький, проте не втратив доброї форми. Оскільки порода – мисливська, то й полює він уже багато-багато років. Директор обласного департаменту освіти, науки та молодіжної політики Віктор Кімакович постійно бере його з собою на полювання на птахів. Ось тільки останнім часом всі домашні трохи зляться, кажуть, що хвостик потім вертається додому дуже втомлений.

«Але полювати – це його природа, – каже Віктор. – Він там щасливий. У новорічну ніч, коли навколо бухкають петарди і феєрверки, Пунто стає збудженим і аж увихається біля вікон. Йому здається, що надворі відбувається полювання, всі стріляють… А яке полювання без Пунто?».

Собака неймовірно компанійський і навіть не дуже любить гавкати. Якщо з кімнати, де він спить, усі переходять в іншу кімнату, Пунто прокидається і теж суне туди – аби лиш бути разом. Йому треба людей, своїх людей. А бути самому вдома – взагалі катастрофа.

«Чи схожі ми? – усміхається Віктор. – О, так! Ні я, ні Пунто не любимо скандалів і галасу».

 

Тарас Прохасько і Фрузя з Мартіном

Обидва котики письменника Тараса Прохаська мали травматичне пережиття – так сталося, що понад рік тварини мешкали в порожньому домі, без людей, Тарас лише приходив їх погодувати. Тепер пухнастики вже переселилися до квартири і вибрали свої улюбленці місця. Красень-Мартін, хоч і без одного ока, зате подібний на коротконогого тигра або степового лева, цілими днями висиджує на балконі на перилах. А коли набридне, починає нявкати – аби відчинили двері. Дуже кумедно було, коли під час карантину по всій безлюдній Стометрівці лунало його нявкання.

А ось Фрузя дуже схожа на норвезьку лісову кішку, а чоло й очі – як у Сократа або видатного гуцульського різьбяра Василя Турчиняка, який жив на початку минулого століття. Вона балкона не любить, має свої сховки в помешканні. А спить лише біля Тараса.

 

Руслана Василюк та її кішки, собака, щур, черепаха і лебідь

Дім директорки КП «Центр розвитку міста і рекреації» Руслани Василюк переповнений різноманітною живністю: три породисті кішки Арчібальд, Майлі і Річчі, собака хаскі Декстер, рибки, черепаха, щур і маленький лебідь. Щоправда, останній невдовзі переселиться на лебедине озеро, що в міському парку.

«Люблю їх всіх дуже-дуже, – усміхається Руслана. – А так багато їх є, напевно, завдяки моїм дітлахам».

Як вони всі вживаються разом? Прекрасно! Собака мешкає надворі. Коти одразу подружилися з крихіткою-лебедем і навіть трохи бояться його. Пухнастики сприймають птаху ніби інопланетянина. До речі, якщо лебідь першим встигає добігти до миски з котячим кормом, то залюбки ласує, а коти навіть не насмілюються протестувати – чемно спостерігають собі збоку. Рибками любить милуватися найменше кошеня, а щур і черепаха – взагалі самітники.

 

Ростислав Держипільський і Оскар

Багато років поспіль директор Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка мріяв про чорного пуделя – такого, як мав у дитинстві. Але собаку не заводив, бо мешкав у квартирі – не дуже зручно.

Аж якось на його день народження, якраз перед прем’єрою вистави «Оскар і Рожева пані», студенти подарували Ростиславу чорного кудлатого пуделя. Саме в той момент до кабінету зайшла Ірма Вітовська і сказала: «О! Ну все – маєш Оскара». Так цуценя отримало свою кличку. До речі, песика привезли зі Львова, він мешкав біля самісінького Оперного театру.

Ростислав каже, що вони з Оскаром дуже схожі – обоє артистичні і з крутим норовом. Найбільше господарю до вподоби, коли його пудель не підстрижений, він тоді стає такий кудлатий – викапана овечка. Під час карантину Оскар був саме таким, адже не лише люди не мали де робити зачіски, але й пси.

Автор: Наталя Мостова       

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...