Таємниці храму на пагорбі

Дерев’яна церква у селі Росільна могла би стати втіленням мрій кінематографістів: розташована на високому пагорбі, поміж кремезних дубів і старовинного...

14 Жовтня 2020 Ступ'як Женя

Дерев’яна церква у селі Росільна могла би стати втіленням мрій кінематографістів: розташована на високому пагорбі, поміж кремезних дубів і старовинного цвинтаря. А всередині відчувається той особливий спокій, який завжди панує у стінах, де десятки поколінь промовляли свої молитви. Храм пережив не одне лихоліття і нині височіє, виділяючись своєю скромною та витонченою красою. Та вже понад півтора століття тут не лунають церковні співи. Парафіяни перебралися у новий храм, але про старенький не забули і тепер хочуть, щоб про нього дізнався світ.

Секрети давньої святині

Історія дерев’яної церкви святого Архистратига Михаїла починається всередині XVII століття. Місцеві мешканці навіть називають точну дату будівництва – 1640 рік. Роман Курилів у минулому сільський голова Росільної, розповідає, що колись під престолом знайшли пляшку із захованим посланням про церкву – своєрідну «капсулу часу». Припускає, що там могли бути детальніші дані про храм, втім, дістатися до документа – зась. Якось намагалися: змістили престол, та вмить здійнялася сильна буря, люди злякалися і поклали святиню на місце. На диво, вітер одразу стих, парафіяни побачили у тому вищий знак і більше до розгадки таємниці не поверталися.

Та це не єдиний секрет старенького храму. Багато років він не діє – всередині XIX століття громада звела нову церкву (у ній тепер парафія Православної церкви України), а до старенької навідувалися хіба що на Великодні свята. Та незважаючи на це, храм зберігся майже ідеально. Люди пояснюють це вигідним розташуванням – на вершині пагорба будівля добре обвівається вітрами, тож дерев’яні стіни залишаються сухими і так швидко не руйнуються. Втім, як пояснити той факт, що у XX столітті навіть полум’я двох світових війн не зачепило стареньку церкву?

Якось намагалися: змістили престол, та вмить здійнялася сильна буря, люди злякалися і поклали святиню на місце. На диво, вітер одразу стих

Замість церкви – будинок трауру

Воєнні снаряди пролетіли повз, а радянська влада таки намагалася «влучити» і позбутися храму. У 80-х роках партійні діячі взялися за недіючі церкви області. Тож Роман Курилів отримав завдання і для росільнянської придумати нове призначення. Передавати до музею просто неба – не варіант, бо ж люди не пробачать, відкривати експозицію на місці – також не годиться, бо хто ж ходитиме на виставки посеред кладовища? Рішення прийшло само  собою, якраз у той момент, коли треба було доповідати керівництву.

«Я цілу ніч не спав і думаю: ну що я можу сказати? Так нічого й не придумав, – пригадує Роман Курилів. – А вже коли спитали, що я буду робити, то ніби Бог дав мені розум, я просвітився. Кажу: роблю будинок трауру. Таким чином церква застрахувалася. Прийшлося зробити той будинок трауру. Щоправда, відспівувати покійників там так ніхто і не хотів. Але церква завдяки цьому збереглася».

Як пояснити той факт, що у XX столітті навіть полум’я двох світових війн не зачепило стареньку церкву?

Втрачені лики

У роки незалежності, після відродження Української греко-католицької церкви, у стареньку святиню на декілька років повернулося життя. Доки будувалася нова церква, богослужіння відправляли у храмі на пагорбі. А після переїзду з часом забрали з собою і давній іконостас. На нього роки все ж вплинули згубно, багато ликів святих пошкоджені, тому люди вирішили рятувати образи. Один із них – «Спас Пантократор» – вже побував у реставраційній майстерні автора проєкту «Врятуймо скарби разом!», завідувача відділу реставрації Івано-Франківського краєзнавчого музею Валерія Твердохліба.

«Ікона була у важкому стані, – каже Валерій Твердохліб. – Ми розчистили записи і виявили декілька шарів: дійшли до XVIII століття, а також розкрили окремі фрагменти XVII століття. Таким чином підтвердили датування: іконостасу, як і церкві, справді понад три століття».

Інші реліквії також потребують порятунку. Фрагменти зображень на багатьох іконах втрачені безповоротно. Тож нині ініціативні мешканці Росільної ставлять перед собою завдання зберегти святиню. Уродженець села Богдан Стеблецький пригадує, як колись сюди йшли дорослі і діти, навколо вирувало життя. «У будь-яку погоду, взимку чи влітку, в хурделицю чи дощ люди сходилися сюди. І навіть після того, як збудували нову церкву, продовжували дбати про стареньку святиню, – розповідає чоловік. – Тепер церква – пам’ятка місцевого значення. І ми, як парафія, вже зобов’язані пильнувати її».

Нині Богдан Стеблецький один із ідейних натхненників відродження цього храму. Чоловік мріє, що до дерев’яної церкви будуть навідуватися туристи, оскільки це місце унікальне та сповнене енергетикою мільйонів молитов. А ще люди хочуть повернути пам’ятці автентичний вигляд – навіть бляху на куполі замінити ґонтом. Але все традиційно впирається в кошти. Наразі парафіяни намагаються власними силами відреставрувати храм та іконостас, та все ж сподіваються на підтримку небайдужих. Адже такі церкви – це надбання всієї нації, і з кожним роком їхня цінність лише зростатиме.

Автор: Ольга Рега       

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...