Місто для людей, без людей, або За що любити Білорусь

Довідка Олександр Заславський – 34 роки, інженер, освіта – вища технічна.   Заславський в Заславлі Коли в 2013-му я лише...

12 Грудня 2020 Ступ'як Женя

Довідка

Олександр Заславський – 34 роки, інженер, освіта – вища технічна.

 

Заславський в Заславлі

Коли в 2013-му я лише збирався в Білорусь, то вже встиг добряче наслухатися від знайомих, мовляв, це не країна, а справжнісінький великий колгосп, де за проїзд в рейсовому автобусі достатньо розплатитися кількома бульбинами. А насправді я побачив високоцивілізовану країну з розвиненою інфраструктурою. Ні, більше я б не хотів повернутися до Мінська, але, якщо чесно, то цей мегаполіс мені сподобався найдужче з усіх європейських столиць, де бував.

Взагалі я давно хотів побувати в Білорусі, цікавило містечко неподалік столиці – Заславль. Насамперед через назву, яка майже ідентична з моїм прізвищем. Свою світлину біля таблички з назвою цього білоруського містечка я уявляв уже давно: Заславський в Заславлі – смішно ж.

До речі, містечко виявилося дуже цікавим, особливо історичний мікрорайон. Засноване в Х ст. київським князем Володимиром Святославовичем. В історичному центрі є велика частина історико-археологічного заповідника, а також будинки індивідуальної, здебільшого старовинної, забудови. Хоча загалом схоже на типове галицьке селище. А ще поруч є Заславське водосховище – друга за величиною штучна водойма в країні, місцеві називають її Мінським морем.

 

Де магазини і безхатьки?

Більшу частину мандрівки ми з дружиною провели все ж у Мінську. Передусім здивував вокзал. Я ніяк не міг второпати – куди поділися безхатьки? Не побачив жодного, до речі, не лише на вокзалі, але й усюди. Те саме і з безпритульними тваринами. Також вразила тотальна чистота. Дороги – ідеальні.

Одразу впало в око, що на вулицях дуже мало продуктових магазинів. Я звик, що виходжу з дому і обираю з-поміж п’яти-шести крамничок, а в столиці Білорусі бодай одну треба добряче пошукати. Нема забудов, нема МАФів.

На вулицях дуже мало продуктових магазинів. Я звик, що виходжу з дому і обираю з-поміж п’яти-шести крамничок, а в столиці Білорусі бодай одну треба добряче пошукати. Нема забудов, нема МАФів

Про кафе і ресторани взагалі мовчу. Їх теж обмаль. А всередині просто і дешево, ні про які чепурні чи оригінальні інтер’єри взагалі не йдеться. В останній день перед дорогою додому хотіли поїсти чогось гарячого і домашнього. Намагалися знайти звичайну їдальню. Довго шукали по цілому центру. Нарешті якась дівчина скерувала нас. Вона тицьнула на непримітну багатоповерхову будівлю і сказала, аби при вході ми обов’язково уточнили, що йдемо в їдальню. На вході й справді сидів дідусь-охоронець, чи то пак вахтер, у скляній будці, а поруч «вертушка» – як на типових радянських заводах. Далі коридором ми нарешті потрапили до їдальні. За столами всі люди були вдягнені дуже офіційно. Атмосфера – совкова. Ціни – нижчі, певно, не бувають. Але смачно. Коли ми вже вийшли надвір і глянули на напис, котрий був на тій будівлі, мало не оніміли – «Дім уряду Республіки Білорусь». Спробуйте у нас в Києві зайти поїсти в приміщенні Кабміну.

І ще ми все-таки натрапили на багатоповерховий торговий центр. Дружина пішла по крамничках з вбранням, а я одразу до техніки. Звернув увагу на два однаковісінькі телевізори: білоруський та імпортний марки Samsung. Перший коштував удвічі менше. Продавчиня пояснила, що це така національна політика задля підтримки вітчизняного виробника. Те саме було і з продуктами. Наприклад, білоруський кетчуп суттєво дешевший від решти. Причому – смачнезний, реально мав смак помідорів, і навіть траплялися шматки томатів. Взагалі, там майже вся їжа натуральна. Ми накупили додому стільки всіляких смаколиків, найбільше – згущеного молока.

 

Мінська масштабність

Якщо говорити про цікаві місця, то, безперечно, це Національна бібліотека Білорусі – гігантська 20-поверхова споруда у формі діаманта (ромбокубооктаедр) заввишки 74 м, а на даху – оглядовий майданчик. Будівля бібліотеки є однією з найбільших у світі. Її недарма називають «діамант». У денний час доби навіть скупі промені сонця змушують виблискувати це чудо архітектури. А з настанням темряви вмикається світлодіодне підсвічування, і тоді перлина Мінська демонструє справжнє світлове шоу.

Ще мене вразив парк Челюскінців. Площа величезна – 78 гектарів. Історія теж цікава і трохи навіть моторошна. Назвали його так у 1934 році на честь учасників експедиції на пароплаві «Челюскін». Раніше на місці парку був лісовий масив, так званий Комаровський ліс. Згідно з книгою спогадів білоруського письменника Франтішка Олехновича «В пазурах ГПУ», саме в Комаровському лісі відбувалися розстріли ув’язнених Мінської в’язниці НКВС. А в 1920-х і 1930-х роках цей ліс був місцем сталінських репресій.

 

Там не квапляться

Цікаво, що у білоруській столиці дуже мало людей, навіть у вихідні. Було якесь дивне відчуття: навколо гігантські площі – і при цьому всюди пустка. Уявіть: величезний центральний парк – порожній. Доходило до смішного – навіть не було кому нас сфотографувати. Нам пояснювали, що білоруси просто звикли сидіти вдома. З роботи – одразу додому.

Якось дивно: Мінськ такий величний, комфортний, усе там створено для людей, але самих людей майже не видно. Місто, де не квапляться. Мабуть, туди можна переїхати на пенсії.

Багато міського простору заповнено соціальною рекламою проти алкоголю, куріння, на підтримку білоруської мови, хоча нею розмовляють здебільшого інтелігенція і люди в селах. До речі, як на мене, білоруська звучить красиво, дуже схожа на українську.

Багато міського простору заповнено соціальною рекламою проти алкоголю, куріння, на підтримку білоруської мови, хоча нею розмовляють здебільшого інтелігенція і люди в селах

Більшість структур і установ тут – державні. А приватні бізнесмени все одно мусять проходити жорсткий державний контроль. Тому небагато конкуренції.

Вразив мало не цілий мікрорайон, присвячений спорту. Один біля одного набудували центри хокею, футболу, гімнастики, легкої атлетики… Є величезний стадіон. Але ось чи заповнені вони людом – не маю ані найменшого уявлення.

Будівля бібліотеки є однією з найбільших у світі. Її недарма називають «діамант»

Взагалі, люди там були якісь зашорені. Відчувалася несвобода. Ми знайомилися з місцевими, і, коли я питав, за кого голосували на останніх виборах, всі вони просто мінялися на очах і казали, що вже мусять іти. Здавалося, ніби вони навіть боялися думати погано про Лукашенка. Хоча декотрі лютували і одразу йшли в наступ: «А ви самі звідки?» – «З України». – «Та ж у вас не краще». Ну, так, тоді ще був 2013-й.

Тому те, що зараз білоруси вийшли на протести, мені дивне. Стільки років були інертні, звикли, що за них усе вирішує «бацька»… А тепер ніби нарешті прокинулися. Спробують свободу. Сподіваюся, їм сподобається.

Автор: Наталя Мостова   

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...