«ХОЧУ СЕКСУ» в центрі міста

Що було б, якби люди відкрито заявляли усім про те, чого хочуть? От ідеш вулицею і кажеш якомусь незнайомцю: «Я...

19 Червня 2021 Пасайлюк Вікторія

Що було б, якби люди відкрито заявляли усім про те, чого хочуть? От ідеш вулицею і кажеш якомусь незнайомцю: «Я хочу з тобою поговорити, мені самотньо, постій трохи зі мною». Як реагували б перехожі на таку нетактовну щирість? Пройшли б повз, посміялися б чи зупинились би, щоб вислухати?


Я люблю спостерігати за поведінкою людей, а особливо, коли їх багато. Навіть якщо вони не спілкуються між собою, але перебувають поруч, їх щось поєднує. Соціум – як злагоджений механізм, і кожен ніби стає частиною якогось процесу з власними правилами, стереотипами і часто передбачуваними реакціями. Досліджувати ці реакції цікаво, як і власні відчуття. Тому я вирішила влаштувати провокацію у центрі міста, щоб поспостерігати за людьми і за власними відчуттями.

Одягаю жовту дублянку, щоб привернути увагу перехожих, адже взимку на вулицях всі переважно у чорному чи сірому. Спробую висловити те, чого я нібито хочу. Аби бути максимально помітною у натовпі і подати свій меседж якомога зрозуміліше, напишу його прямо на табличці. Беру дощечку з дитячого магазину, маркер – набір для провокатора готовий. Я писатиму на своїй табличці про те, чого може хотіти людина, і вішатиму її просто на себе. Як зреагують люди?

Люди поглядають на мене, на дощечку з написом «ХОЧУ ЇСТИ». Я читаю в їхніх очах спантеличення, здивування, хтось різко відводить погляд і прискорює ходу. Хтось, навпаки, сповільнюється, озирається

Беру свій головний реквізит – дощечку, у якій вдома просвердлила дві дірочки, щоб зав’язати мотузку. Адже напис на табличці має бути помітним, тому довелось придумати, як гарно повісити її на груди. Перша локація для мого експерименту –найлюдніше місце Івано-Франківська – Стометрівка. Пишу на дощечці великими літерами «ХОЧУ ЇСТИ» і стаю з нею біля стоматологічної поліклініки, потік людей тут добрячий навіть у будній день. Мої колеги-оператори розходяться у різні сторони: один сідає на лавку, приховавши відеокамеру. Другий стає з протилежного боку, біля офісних приміщень, нібито когось чекає, – і періодично непомітно робить фото для журналу.

Я забуваю про своїх колег-папараці, налаштовуюсь на засмучений образ із очима «ну дайте». Подумки повторюю собі, що я голодна, хочу їсти. Дивлюсь людям в очі та надсилаю їм ментально свій біль. Насправді ж коли я дійсно голодна, то дуже зла, навіть агресивна. Але в цій ситуації маю викликати лише співчуття, тому стараюсь мовчазно просити про допомогу і дивлюсь незнайомцям прямо в очі.

…Так буває в житті

Люди поглядають на мене, на дощечку з написом «ХОЧУ ЇСТИ». Я читаю в їхніх очах спантеличення, здивування, хтось різко відводить погляд і прискорює ходу. Хтось, навпаки, сповільнюється, озирається.
Надворі мороз, просто стояти не дуже виходить. Тому я періодично пострибую, ходжу туди-сюди, щоб не задубіти. Помічаю, що жінка пройшла повз мене, зупинилась, ніби вагається. Витягає гаманець, але передумує і йде далі.

Проходять хлопці, один з них мимохідь читає вголос напис на моїй табличці. В цей момент мені здалось, що жоден з перехожих не дасть мені ніякої їжі чи грошей. Я навіть подумала, що треба було одягнути щось простіше, скромніше, щоб не виникало дисонансу.

І тут якраз до мене підходить чоловік років десь 40, з сумними блакитними очима.
– Я перепрошую… Якщо є проблема – будь ласка…

І простягає мені 50 гривень. Встигаю лише сказати «Дякую», і він швидко іде.
Після цього люди просто масово почали нести мені гроші. Чоловіки, жінки, старші люди – по 10, 20, 50, 100 гривень…

Якщо чесно, я не чекала такого ажіотажу. Ледь поспівала запихати гроші у кишеню і дякувати людям. Не встигала навіть роздивитись обличчя цих незнайомців: вони мовчки давали гроші і швидко йшли далі – кожен у своїх справах.

Підсумок: 312 гривень, гаряча кава і свіжа випічка. Пів години на морозі – і непоганий заробіток. Ідемо з операторами на наступну локацію, дорогою вирішую віддати все, що зібрала, безпритульним

Якоїсь миті я подумала, що гроші зараз почнуть випадати з моєї кишені… Ось чому вуличні музиканти ставлять перед собою капелюха – треба було думати наперед, куди гроші збирати. Якщо відверто, я не сподівалася, що мені просто почнуть платити за моє «хочу їсти». Я чомусь налаштувалась на негатив типу: «Молода, здорова, йди звідси». А люди, виявляється, не такі вже й передбачувані.

Повільно ідуть дві жінки, на вигляд їм за 60. Такі класичні тітоньки-щебетухи, від яких віє теплом. Мабуть, колишні однокласниці, чомусь подумала я.

Зупиняються біля мене.
– Що ти, донечко, хочеш їсти? – звертається одна з них до мене.

Киваю ствердно головою.
– Дай їй булочку, – каже інша жіночка до неї.

Та витягає з великого пакета свіжу булочку у поліетилені і віддає мені.
– А чого ти не маєш що їсти, рибко? – продовжує говорити зі мною жіночка.
– Так буває в житті… – відповідаю.
– А де живеш? У Франківську?
– Так, – кажу.
– А з ким живеш? – питає жіночка.
– Сама.
– Без мами і тата?
– Так.
– Але маєш де жити?
– Маю, дякую вам…

Стільки співчуття було в очах тієї жінки, що аж зачепило мене. Якось навіть незручно стало. Адже насправді я зовсім не голодна… Але дотримуюсь образу, продовжую свій експеримент.
Людей доволі багато, я трохи розгубилася після останнього діалогу, стою з тією булочкою… До мене підходить молода жінка, зупиняється. Віддає свою каву, яку щойно купила. Дякую їй та завершую першу частину експерименту.

Підсумок: 312 гривень, гаряча кава і свіжа випічка. Пів години на морозі – і непоганий заробіток. Ідемо з операторами на наступну локацію, дорогою вирішую віддати все, що зібрала, безпритульним. Пощастило, що саме у той час благодійники «Карітасу» роздавали безкоштовні обіди на вулиці. Тож віддала одному чоловікові те, що назбирала на Стометрівці.

Могла би й заробити!

А якщо прямо просити грошей? Обираю локацію біля катедрального собору, пишу на своїй табличці «ХОЧУ ГРОШЕЙ».
Стояти все важче, адже надворі дуже холодно. Я ще й без рукавиць, добре хоч у шапці.
Іде жінка, сміється.
– Це флешмоб? Дати вам дєнєг? Скільки треба? – продовжує сміятись. Дає мені 20 гривень і додає: – Це на каву.

Прохання поїсти викликає у перехожих значно більше співчуття, ніж прямі слова «Хочу грошей». Адже в першій частині експерименту я «заробила» понад 300 гривень, каву та булочку, а тут всього 20 гривень за пів години

Стою ще кілька хвилин, неквапом ідуть двоє чоловіків – з вигляду десь по 35 років.
– Як це розуміти? – питає у мене один з них.

Впізнаю у його руках контейнер з благодійним обідом від «Карітасу».


– Просто не маю грошей, – відповідаю йому.
– Треба працювати йти.
– А якщо не можу заробити стільки, скільки хочу?

Чоловіки, розмовляючи між собою, пішли.

Пів години минали дуже повільно, я вже геть замерзла. Вирішую звертатись до людей з питанням: «У вас не буде кілька гривень?». І нарешті посипався негатив: «Грошей вона хоче, на роботу іди!», «Я теж хочу грошей!», «Стоїть просить… здорова!», «Молода, могла би й заробити!». Додаємо до цих слів осуд в очах, зверхність, криві посмішки – таке собі комбо, не для чутливих.

Виявилось, що прохання поїсти викликає у перехожих значно більше співчуття, ніж прямі слова «Хочу грошей». Адже в першій частині експерименту я «заробила» понад 300 гривень, каву та булочку, а тут всього 20 гривень за пів години. Гроші знову ж віддаю безпритульному.

Сексу не бажаєте?

Якщо вже вийшла у центр міста провокувати людей, то напишу на дощечці те, про що не заведено говорити. Ой, що буде! Третя частина мого експерименту – «ХОЧУ СЕКСУ». Такого в центрі міста перехожим точно ще не пропонували.

Стаю неподалік центрального фонтана, у скверику. Знову пів години – час пішов.

Першими реагують дівчата – голосно регочуть, прочитавши напис на мені.

Ідуть ще дві дівчини. Одна з них каже: «Оце тєма!». Звучало, ніби я підкинула їй гарну ідею…
Після цього пішла хвиля ігнору. Людей багато, дивляться на мене, на табличку, що висить на грудях, і відводять погляд. А мені нудно і холодно! Тому додаю трохи слів.

– Хлопці, не хочете сексу? – питаю в незнайомців.
– Нє, дякую, – відповідають мені.
Обираю старшого чоловіка, підходжу ближче.
– Не хочете сексу?
– Не дуже, – відповідає він і йде.

До мене підходить хлопець, на вигляд йому не більше 20. В руках мобільний телефон, знімає мене на відео.
– Добрий день, а вас можна знімати? – питає він. – Це у вас акція чи такий вияв бажання?
– Знімати не можна, а говорити зі мною можна. Ви хочете сексом зайнятись?
– Так, – відповідає він.
– Добре, – погоджуюсь я.
– Куда?
– Не знаю, придумайте.
– Ви дійсно хочете сексом зайнятись? – перепитує він.
– Так.
– Цікаво… Це класно. Просто дивно.
– А що дивного у цьому?
– Нічого, просто незвично. Маєте інстаграм? Або номер телефону дайте…
– Для чого? Я хочу сексом просто зараз займатися.

Тут ми почали вирішувати, куди саме можна піти, щоб зробити «це». Він не міг нічого придумати, і я запропонувала туалет у якомусь закладі – перше, що в голову збрело. Але нам не дали договорити: підійшли двоє хлопців, вже трохи старших – років 25-30, припускаю.

– Добрий день. Я хотів поцікавитися, що це таке.
– Я хочу зайнятися сексом, – відповідаю хлопцеві.
– Чому взагалі отак? У такий спосіб?
– Виникла в мене така ідея, і я не знаю, як по-іншому це зробити, бо хочу зараз.
– А як це зробити?
– От мені цікаво, чи зможу я це зробити зараз.
– Ви все зможете зробити, я вам серйозно кажу. Ви мені подарували «чьоткі» емоції, бо я вже всміхаюся. Що ви від цього очікуєте?
– Я хочу сексу і очікую сексу.
– Я перший раз таке бачу, і ви максимально «матьора дєвушка», яку я бачив. Ви не соромитеся цього, і це дуже круто. Обміняємось номерами?
– Ні, я хочу зараз сексом зайнятися.
– Окей, пішли.
– Але був ще один кандидат…

Згадую про першого хлопця, який погодився на секс і стояв поруч, поки я говорила з двома новими.

– Поїхали до мене, на Бандери.

Ми пішли до стоянки таксі. Незнайомець попросив, щоб я зняла свою табличку.

– От ви так ідете, а раптом ще хтось захоче.
– Ви хочете, щоб я сексом займалась лише з вами?
– Так. Як же це круто! Ви зараз даруєте мені максимальну кількість емоцій, яка тільки може бути!

Ми пішли до стоянки таксі. Незнайомець попросив, щоб я зняла свою табличку: от ви так ідете, а раптом ще хтось захоче

Ми познайомилися – хлопця звати Валік. Тут довелося сказати йому правду, що я журналістка і нас знімають камери. Сексу не буде! Повертаюсь до колег-операторів і продовжую провокацію.

Отримала кілька відмов. Пропонувала вже з розпачу навіть дівчині-іноземці…

Іде високий чоловік. Підходжу до нього:
– Ви не хочете сексу?
– Бл*дь, іди на…, – визвірився він, стиснувши кулаки, ще й показово плюнув убік.

Десь таку ходу я бачила раніше – перед тим, як комусь летів кулак у голову… В цей момент мені стало трохи страшно. Згадала, що сьогодні я у лінзах, а не в окулярах, – хоч це добре. На щастя, той чоловік не повертався і пішов зі своїми кулаками геть.

Після цього до мене підійшов старенький дідусь.
– Ти справді хочеш сексу?
– Так.
– Молодець! Треба жити.
– А це погано?
– Та чого? Це найкраще, що в житті є. У Японії член носять на плечах… А наші … Ех…

Дідусь ще спитав, скільки мені років, додав, що на вигляд 17, і пішов. Вдячна, що хоч настрій мені підняв!
Ось і завершився мій експеримент, багатий на емоції – як мої, так і перехожих. Це було цікаво і незвично, чимось навіть корисно та повчально. Нехай отримала трохи осуду і ненормативної лексики на свою адресу, але хоч по голові не дістала – і те добре. А ще… Дякую незнайомцям за кожну гривню, за каву і булочку.

 

Автор: Наталя Джулай   

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 34

Усі статті журналу МІСТО читайте тут

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...