20 років на засланні в Сибіру: історія 90-річного прикарпатця Василя Фединчука

Життя людини можна прирівняти до багатоколірної мозаїки, де кожен період ознаменований іншим відтінком.

Втім, трапляються переломні події, що змінюють звичний плин буднів, відбирають світлі мрії, забирають в одних дитячу казку зі смаком пряженого молока, ще в когось – близьких і рідних, які відходять у засвіти через ворогів України й злочини, що вони плодять. І нам всім необхідно виокремити вагоме місце у сховищі пам’яті для тих, хто жертвував та продовжує жертвувати абсолютно всім, аби в наших душах розцвітала надія, передає Ukrainian people.

Цьогоріч у лютому Василю Фединчуку виповнилося 90 років. 20-ть років, розпочинаючи із 1950-го, відбував заслання в селі Тузейка, куди був вивезений разом зі своєю матір’ю, братом та сестрою. За його словами тоді вивезли з його рідного села Міжріччя, що на Прикарпатті, 60 родин.

Чоловік пригадує, що цьому передувала патріотична позиція його батька, бо по-іншому діяти йому не дозволяв козацький дух та чітка громадська позиція:

Мій тато працював 20-ть років завідувачем на ставах. Його називали підсобником Бандери: приходила записка, й він постачав нашим хлопцям тонну, півтонни риби. Карп мав важити щонайменше один кілограм. То виглядало наступним чином: давали рибу, яку я мав рознести по хатах. Потім її розрізали по хребту, ретельно висушували, збирали у мішки й затим відсилали нашим хлопцям, у ліс. А прийшла осінь, рибу виловили, а план невиконаний: приросту нема. Тоді й сказали, що постачав “бандерам”. Три свідки давали показання, що такого-то числа передавав стільки риби, а того – стільки. І тата забрали до болехівської тюрми, як ми потім дізналися.

Це й стало для родини Василя Фединчука тим, що назавше змінило їхні плани на майбутнє, перекресливши всі мрії та сподівання на довге двадцятиліття серед холоду, звитяжної боротьби за кожну днину й жевріючого та нестримного бажання повернутися у живописне рідне село:

Тата мали судити, але зробили пом’якшення й долучили до нашої сім’ї. Вивезли батьків, сестру Палагну, брата Івана й мене. Ми збиралися під конвоєм приблизно о 6 годині ранку, ми ще спали: кругом стояли солдати: на дворі, в кімнатах, у коморі. Аби ніхто не втік. Тата не було, ми плакали, мама з того всього розгубилася. Брат мій мав на той час 6 років. Дали нам лише півгодини на збір. Потім машинами відправили близько 5-ти тисяч наших людей до Брошнева. Завели нас у товарні вагони: в один пульман йшло десять родин або й п’ятнадцять. На нарах спали у два поверхи: лягали просто на дошки. Їхали ми туди зо два тижні: як сонце пригріє у бляху – задихаєшся від спеки. А зачинено все й відчиняти не дозволяли.

“Привезли найперше в Омськ й розмістили біля великої тюрми, де територія була огороджена з усіх боків. Дощі, як випали, накритися не було чим, все мокре. Там ми були три-чотири дні, а затим відправили нас на пароплав під назвою “Богдан Хмельницький”. Туди помістили нас у кількості 5-ть тисяч людей, окрім вантажу. Плили по річці Том, яка впадає в Об. У поселенні Лугова нас розвантажили й під конвоєм з карабінами звідтам відправили кого куди: брали на катер і везли на місце”.

А там очікувала на людей нова жорстока реальність:

“Там серед лісу не було нікого: лиш пару сімей виселених німців. У Сибіру    знаходилися зрубані на скору руку бараки з кругляка: як там завелися блощиці, то було страшне. В одній кімнаті жило близько 300 людей. Ліжка не було, то ми спали на стільцях. Рано, як всі встануть на роботу, то не було де сісти: а так настоячи завивали онучі у валянки. Кави навіть не було на чому загріти: але то й кавою важко назвати, бо то був просто окріп. Ні цукру не було, нічого”.

Будні в неволі з ароматом паленого гілля й непроглядної туги за Україною:

“Я записався лісорубом, а до того з тим справи не мав. І мене відправили на роботу. Робили без вихідного. Навіть на Паску гнали у ліс, аби ми палили гілля: розпалювали вогонь й сиділи коло нього по 10-15 чоловік. До 1958 року ми були під комендатуров. До неї належало десь коло 70 будинків. Комендант озброєний був: якщо хтось хотів поїхати у колгосп по бульбу, який був від нас на відстані 5-ти кілометрів, то треба було розписатися, інакше не пускали. Але й куди там втечеш: навколо ліс, Тайга, ведмеді…Так я ставив підпис щотижня: що я є, нікуди не поїхав. Потім ходили раз на два тижні. Потім – раз на місяць. А затим уже 1958 році зняли з комендатури, віддали паспорт. У свою область повертатися права я не мав: треба було їхати тільки в іншу”.

Жовтий князь або роки голоду:

“До 1958 року нас морили голодом. Хліб був великий, а продавець, який родом із Франківщини, видавав його лише на робочого: положуть тобі кілограм хліба, зважать, якщо більше вийшло – відріжуть. А хліб був такий, не знаю чи то кукурудзяна мука, казали, що то опилки. Добрий був на смак, як потиснув – капала із нього вода. Я купив той хліб, пішки із роботи йшов 5-ть кілометрів і так мене скоботало: “Думаю, вщиплю ще хоч раз. І так дійшло, що саму шкірку додому приніс.

Прийшов додому і плачу: думаю, що інші будуть їсти. Голод був страшний: від того й дістав курячу сліпоту. Чим ближче підходив, тим менше бачив. Як прийдемо у клуб, приміщення якого нагадувало стайню і, як хтось сів біля тебе чи заговорить, то ще мож впізнати. А так, як ідеш у двері, то руки розставиш, аби зайти і не вдаритися.

Нас, хто на таке хворів, від нічних змін звільняли. А раз у місто Лугова приїхали лікарі й, оскільки ні яблук нічого не було, то давали нам комбінжир. Жінки нагрівали його на сковородці, плавили й мастили хліб. Ми запихали ті скибки у сніг і тим обідали: майстер носив годинник на шнурку і казав, коли маємо їсти. Ми скоренько розпалимо вогонь, проколимо той хліб на патичок, підогріємо. А поки вкусиш – він замерзне. Сніг комкали, ставили на патик і, коли підтанув, так ссали, бо пити не було що. Горе пережилося велике. Видно, людина має щось таке пройти…А вже як наші люди поїхали, а їм потрібні були кадри – стали возити сюди всілякі продукти. Так, ми з братом як їхали у вагоні додому і відкрили консерву “Великая Китайская стена”, то якийсь їхній начальник, який сидів навпроти нас, просив дати попробувати. Казав, у них такого нема. Але в них і тепер нічого нема! Пригадую, як перед поверненням додому ніс три заяви на звільнення, то начальник питав, що мене не влаштовує. Казав, дадуть мені будь-яку квартиру, відправлять на курси, де здобуду звання старшого механіка. Вони страшно тримали українців, бо ми були роботягами. Досі пригадую то наше поселення, яке було обсаджене звідусіль лісами і розраховане на 15-ть років проживання: а коли ліс вирубали й вивезли – його закрили. Ще треба сказати, що я робив і на лісовозі, і на автобусі, і на крані: там не можна було триматися однієї роботи, бо людей було мало. Уявіть, лише 5-ть днів тривало моє навчання на посаду крановщика”.

Та серце Василя Фединчука завше тяжіло до мікрокосмосу дитинства – рідного села: з викопаними разом із батьком ставами, просторими полями кольору смарагдів і обважнілими гронами калини.

А ще з тих років вияскравлюється у важких згадках пана Василя, що життя тривало й там: хлопці важко працювали, дівчата – закохувалися, на чужині народжувалися діти:

“Мушу сказати, що дівчата віддавалися тилько за наших, за українців”.

Його батькам вже не судилося побачити рідну землю:

“Там, у Сибіру, померли мої мама з татом. Мама захворіла на жовтуху, підпух живіт і в посмертній картці написали: “Гострий гастріт жолудка”. Вона була сильною жінкою…”

Повернення додому:

“Я не їхав нікуди. У паспортному столі в Долині робила завідувачкою така Косинська, яка хотіла грошей, аби приписати мене в нашій області. Так вона мене тягнула зо три рази. А мій знайомий Михайло Петришин, який приїхав раніше, каже: “- Не дай ні копійки, хай їде туда, де були ми”. Я тоді без роботи був майже рік: брат влаштувався у Болехові на машині, а я не мав де приткнутися. Поїхав вперше у Франківськ, зайшов в облвиконком: якраз потрапив на обідню перерву.

Почекав трохи, а потім мав з ними розмову: службовці були дуже здивовані й казали мені: “Як так? Ти пробув там 20-ть років і говориш українською?”. На що відповідав їм: “Мене мама як навчила змалку українську, то не може бути, аби я свою мову забув”. Я їм розказав усе про проблему з пропискою. Так і кажу: “Сестра одна живе бідно, друга – була зі мною в Сибіру. Що мені робити?”. Вони вислухали, порадилися і сказали, аби я зайшов через годину. Коли я прийшов, то мені сказали так: “Їдьте додому, якщо завтра вам не вишлють паспорт з пропискою, то подзвоніть нам. Ми їм дамо”. Після цього мені прийшла записка прийти в паспортний стіл і без розмови мене прописали. А от щодо мови пан Василь пригадує ще таке: “Між собою ми говорили весь час українською. Та й з рускими теж: вони розуміли прекрасно”.

Гартувати дух спортом і самодисципліною або спортзал посеред городу:

“Я як приходив із роботи, хоч і голодний був, але найперше брався за штангу, гантелі, турнік. Я от на турніку такі вправи робив, що мій брат, який прийшов з армії, каже: “Мені треба йти в армію ще на 3 роки, аби я зробив те, що вмієш ти”. Я доти не йшов спати, доки не був мокрим: так я займався спортом. І саме це мене підтримувало! Ще як ми лише приїхали сюди з братом, то мускули в обох “чесалися”: привикли до фізичних навантажень. То ми в сестри за стайнею на городі закопали два стовпки, поставили турнік. Баби на городі ще то не дуже розуміли, казали: “Козюри дурні вішаютсі” (ред.: Козюри – кличка родини Фединчуків у селі. Прикметно, що там кожен рід має свою вуличну “простонародну” назву. Саме “Козюри” пішло від часів панщини: козюри були вперті, не хотіли робити на пана. Якось зібрали сейм, аби подумати, що робити з ними далі. То ж запланували виселити їх у Діброву, де була неродюча земля. То ж, оскільки землеробство там не йшло, вони били кіз. Від того козюра – той, котрий б’є кози ). А в сестри був син Іван, і він зломив руку, як падав з турніка. То сестра пішла й стовпки зрізала”.

У леті буднів зародилося нове життя…Після пережитого гіркого досвіду, який кровоточить у споминах:

“Я вженився і перші два роки жив коло млина. Там і народився наш перший син Віктор. У селі тоді, уявіть, не було єдиної хати, яка би продавалася. Хотів вирватися із села, жити у місті, в Долині: там і до роботи ближче, але не склалося.  От і кочував як той циган: з місця на місце. Потім купив хату, яку перемурував, і прожив там років зо 4-5. А після цього вже перейшов у цю теперішню, де й живу. А ту попередню хату розібрав Іван: половину дерева дав йому за роботу, а половину лишив собі. Згадую моменти з тих років, як син Вітя був маленький: ми табуретку перевернемо, й він там сидить; а як підріс, то вже не хотів, плакав. Дочці Марусі ще 10 місяців не було, а вона вже бралася ходити: пішла дуже скоро”.

 А от і таємниця довголіття, якою поділився із нами пан Василь:

Зараз пан Василь проживає у своєму мальовничому обійсті, що в селі Міжріччя: виготовляє самогон, домашнє вино, порається у майстерні та веде активний спосіб життя. Господь щедро обдарував його з дружиною Анною, котра носила почесне звання Мати-героїні та відійшла у засвіти у 2019 році, 5-ма дітьми: Віктором, Марією, Андрієм, Миколою та Ольгою. Та 10-ма внуками: Андрієм, Василем, Юлією, Іриною, Софією, Денисом, Михайлом, Лізою, Терезою, Давідом.

Завершальним акордом нашої теплої зустрічі стало розглядання вмісту старенької потертої валізи, де і грамоти пана Василя за спортивні заслуги, і значок Мати-героїні його дружини, і книги про мисливство та рибалку. Одним словом все те, що сьогодення виклало б на видне місце. Але втім, то багато про що говорить: сильні люди, які пережили біду, вміють пишатися не здобутим, а тим очевидним для кожного: гостинністю, домашнім затишком, світлим поглядом, малюнком Кобзаря, який створила його внука Софія, на стіні та добром у серцях.

НЄМЦЕВА ТЕТЯНА, фотографиня, краєзнавиця та авторка

поетичної збірки “Мій світ”, родом із Болехова

ФЕДИНЧУК ЮЛІЯ, філологиня англійської мови