У країні війна, а ви…

Повномасштабне вторгнення росії одразу змінило кожного українця та увімкнуло чорно-білий режим життя. У березні навіть звичайний похід на манікюр здавався зрадою та безглуздим витрачанням коштів, які можна було б задонатити на ЗСУ. Але з часом люди почали звикати. Ні, не до війни, а до життя під час неї.

Сім місяців минуло, а й досі точаться суперечки, чи можна дозволяти собі звичне життя та відпочинок, поки наші хлопці в окопах. Та чи знає хтось, як насправді має бути?

Відчуття провини

Франківка Жанна Сулятинська розповідає, що у перші дні війни події, що відбувалися, взагалі не вкладалися у голові. І хоч вона оптимістка, проте панікувала і плакала. Та все одно переказувала кошти на потреби ЗСУ, продовжила ходити на роботу, і з часом її життя нормалізувалось.

«З початком війни мій неповнолітній син виїхав за кордон і є постійна тривога через те, що відбувається в країні, – ділиться франківка. – Сказати, що я себе в чомусь обмежую, не можу. Просто я й раніше дозволяла собі небагато».

Зараз Жанна увійшла у звичний ритм життя, а нещодавно повернулася від сина з Чехії, звідки вони на декілька днів їхали на море. Пригадує, як перетинала кордон, було відчуття, наче тікає з країни. Хоч і знала, що повернеться за 10 днів.

«За кордоном я ще більше переживала за те, що відбувається в Україні. Гадала, що, поки мене немає, з рідними може щось трапитися, – ділиться жінка. – Коли була в Чехії, ще більше слідкувала за новинами, аніж вдома. А як їхала назад, розуміла, що повертаюся у війну, і страх нікуди не міг подітися».

За словами Жанни, почуття провини перед хлопцями, які в окопах, спочатку було дуже сильним і є й зараз. Але вона розуміє, що немає сенсу плакати і ще більше розхитувати нервову систему. Це не допоможе. Тож, поки в жінки все відносно спокійно, вона планує працювати й пристосовуватися до нових реалій.

Відмова від спиртного

Як тільки розпочалася війна, багато знайомих, друзів та родичів прикарпатки Софії Адамської добровільно пішли на фронт. Їхня беззастережна готовність захищати свою державу дуже надихнула дівчину. Тоді для неї було важливо показати, що вона теж здатна хоча б чимось пожертвувати. І Софія повністю відмовилася від алкоголю.

Спочатку не планувала ніяких термінів. Надалі сподівалась, що 24 серпня зможе відзначити пів року без алкоголю, День Незалежності та День Перемоги.

«Але, на жаль, поки що День Перемоги переноситься. Тож спиртне я так і не вживаю. Мені так комфортно, і я ні на мить не шкодую про своє рішення, – ділиться Софія. – Я думаю, що вживати алкоголь, веселитися, коли наші хлопці на фронті, щонайменше неправильно».

Алкоголь підтримує бізнес

Тема алкогольних напоїв у період війни є доволі складною. Та якщо вживання спиртного є особистою справою кожного, то питання його продажу стало всеукраїнським.

Нагадаємо, з 26 лютого майже на всій території України реалізацію алкогольних напоїв заборонили. І на Прикарпатті тривалий час алкоголь не продавали.

З 13 березня на Івано-Франківщині підприємцям дозволили торгувати пивом. З 4 квітня дозволили реалізацію будь-якого алкоголю з 12:00 до 16:00, а наказом від 3 серпня – з 10:00 до 21:00.

Олена, адміністраторка місцевого ресторану, розповідає, що продаж алкоголю у воєнний період – це палка з двома кінцями. З одного боку, така заборона дуже шкодить діяльності закладів, оскільки втрачається багато грошей. А з другого, є розуміння, що зараз війна і варто, щоб люди не вживали спиртного, бо їхній розум має бути тверезий.

«Певний час наш заклад навіть був закритий, бо без продажу алкоголю прибутку не було зовсім, – розповідає Олена. – А зараз кількість відвідувачів, які замовляють алкоголь, така ж, як до війни. Та й вечірня атмосфера майже як раніше».

За словами адміністраторки, вона зауважила одну річ: здебільшого у заклад перестали заходити ті люди, знайомі чи близькі яких зараз на війні.

Щастя напоказ

Ярослав Гуменюк, засновник громадської організації «Разом-ІФ», переконаний, що люди не повинні афішувати своє щасливе життя у соціальних мережах. Він каже, що підліткам, які на своїй хвилі, ще можна це пробачити. Але коли свідома людина, яка добре знає, як живуть суспільство та армія, починає чванитись, це просто дико.

«Я вважаю, що це неадекватно, і треба, щоб ці люди задумались, що вони дратують своєю поведінкою суспільство, а особливо хлопців на фронті, – наголошує чоловік. – А про матерів та дружин, яким привезли тіло воїна з фронту, вже й не кажу… Коли людина не усвідомлює, в який час живе, то вона або без громадянської свідомості, або в неї якісь проблеми з мораллю».

Прикарпатка Софія Адамська зізнається, що спочатку у неї було категоричне ставлення до публікування будь-яких історій чи дописів в соцмережі. З часом це змінилося. Тепер дівчина виставляє історії в інстаграмі, але більшість з них – з обмеженням для «близьких друзів».

«І це щось таке дуже спокійне або якісь власні фото. Якщо ти цього дійсно хочеш, чому себе обмежувати? – говорить дівчина. – Але сторіз із якоїсь вечірки – ні. Я вважаю, це ненормально. Усе-таки в країні війна і ми повинні зберігати хоча б якісь моральні рамки».

У соціальних мережах прикарпатки Віталії Дубовіцької можна побачити багато різноманітного контенту. Це і звичне життя, і відпочинок, і благодійні публікації. За її словами, 80% соцмереж складає особисте життя, а 20% – різні репости, спрямовані на підтримку країни та хлопців у ЗСУ. Дівчина переконана, що публікація звичного життя в інтернеті вже стала нормальним явищем.

«Ми звикли до війни, й життя все ж таки продовжується. Його неможливо поставити на паузу. Люди у відносно безпечних місцях одружуються, продовжують працювати, донатити, ну і просто жити, – ділиться Віталія. – Думаю, публікувати у цей час щось чи ні – справа кожного, але для мене це цілком нормально».

Дівчина вважає, що людина сама повинна розуміти, коли доречно виставляти фото з відпочинку. Адже, наприклад, коли вся стрічка інстаграму заповнена фотографіями мами і її дитини, яка загинула від ракетного удару у Вінниці, то виставляти фото чи відео, де тобі весело, взагалі неправильно. Повинна бути якась фільтрація, що саме і коли публікувати. Головне – бути патріотом, підтримувати ЗСУ, донатити, працювати й робити все для перемоги України.

Ukraine VS Russia, conflict war between Russia and Ukraine. Crisis in relations between countries. Political dialogue and meeting of presidents.

Розуміти, що війна

Прикарпатський боєць з позивним Довбуш вважає, що українці могли б бути більш свідомими. Адже у місцях, де відносно спокійно, по людях взагалі не видно, що у країні тривають військові дії. Він переконаний, що ті люди, яких війна не зачепила, не відчувають її та не відчуватимуть, поки їх це не зачепить.

Чоловік розуміє: якщо людина переймається через події в Україні й постійно допомагає, то вона теж хоче розслабитися. Та й кожен має право на якийсь відпочинок.

«Але свідома людина не влаштовуватиме гучних дійств, – переконаний Довбуш. – Ну, нам тут не впливає, веселяться люди чи ні. Мене більше турбує їхня позиція. Хтось на війні заробляє, а хтось взагалі не переймається нею. Мене зачіпає те, що люди не до кінця усвідомлюють, яка біда відбувається».

Боєць каже, поки на передовій, час від часу заходить у соцмережі, щоб поспілкуватися з рідними, і переглядає стрічку. Різноманітний контент сприймає адекватно, мовляв, всі мають право вибору.

Не виставляти туси в соцмережі

Боєць з Івано-Франківської громади з позивним Раптор на війні понад пів року. Каже, те, що люди ведуть звичний спосіб життя, для нього більш ніж очікувано. Адже вони вигорають, забувають, що у країні війна, ще й коли вона десь далеко. Хлопець розуміє, що людям хочеться відпочити та повеселитись, особливо тим, хто звик до такого способу життя.

«Але можна було б не виставляти це напоказ. Адже ми всі ці речі бачимо в інтернеті, – говорить захисник. – Якщо ці люди так люблять туси та активне життя в соціальних мережах, чому вони не поширюють петицій про ротацію особового складу, про порядок надання відпусток, які зараз доступні тільки за сімейними обставинами? Це у мене має бути хтось при смерті, щоб я поїхав, чи що?».

За його словами, багато петицій за доволі короткий час набирають потрібну кількість голосів. Натомість петиція про ротацію тих, хто з самого початку захищає Батьківщину, за місяць набрала тільки 7 з 25 тисяч підписів. Каже, те, що про це ніхто не говорить, є дуже образливим. Мовляв, декілька простих кроків: авторизуйся, підпишись, зроби репост з посиланням – і все, маєш плюсик у карму.

Раптор пояснює, що його ставлення до теперішніх тусовщиків нейтральне, якщо при цьому вони донатять, висвітлюють події, пов’язані з війною.

«А тим, кого це все не хвилює, – ганьба, – наголошує боєць. – От така моя думка».

То як бути?

Франківська психологиня Валерія Худзіцька пояснює, що зараз обставини життя людей у нашій країні дуже різні. Тобто ми маємо одночасно відносно безпечні регіони і ті, які під постійним обстрілом, прифронтові території, території бойових дій і окуповані.

Найбільш здоровим є усвідомлення цього і намагання жити у своїй частині реальності, не підміняючи її на іншу. Це дуже непросто, адже в країні війна і люди емоційно дотичні до усіх подій. Тобто ми можемо читати новину про ракетний обстріл Харкова і водночас бачити спокійну вулицю у власному місті. І якщо хочеться відсторонитися і горювати, треба собі це дозволити, але якщо хочеться відчути себе живим – варто зробити щось для себе.

«Зараз потрібно робити речі, які дозволяють людині триматись, зменшують тривогу й можуть додати сил та витривалості, – пояснює психологиня. – Цей вибір індивідуальний, він визначається внутрішніми орієнтирами та потребами».

Якщо почуття провини перед бійцями захоплює повністю, варто звернутись до спеціаліста. А загалом, каже Валерія, ми усі живемо з певним рівнем тривоги, страху, провини й сорому. Щоб вони повністю зникли, потрібно, аби змінились обставини. Та відчуття провини перед військовими може трансформуватись у вдячність, якщо сфокусуватися на тому, що вони роблять для нас.

А що з соцмережами?

Психологиня пояснює, що соціальні мережі – велика і важлива частина нашого життя. Це, так би мовити, наша цифрова ідентичність. Публікації в них – спосіб комунікації, прояву себе, отримання уваги, фіксації життєвих подій.

«Але ми переживаємо зараз дуже різні реальності. Хтось із ваших друзів чи знайомих у соцмережах втратив близьку людину, дім чи роботу. Хтось щодня хвилюється за життя близьких і своє. Хтось отримав радісну звістку, – говорить Валерія Худзіцька. – Ми не можемо знати й враховувати усі обставини, але реакції на публікації можуть бути дуже різними, й про це варто пам’ятати, якщо ви хочете оприлюднити світлини, відео чи дописи».

За її словами, когось ці публікації можуть підтримати, когось принизити, когось розсмішити, комусь зробити боляче, а когось залишити байдужим. Із соцмережами так було завжди, але зараз ситуація більш напружена. Тому і реакції можуть бути імпульсивними й гострішими.

Чи варто зважати на біль військових?

Поважати й враховувати біль військових, їхніх рідних та й будь-якої людини чи соціальної групи потрібно, пояснює психологиня. Але ми не можемо передбачити, що відчує конкретна людина в певний час, адже на це впливає багато чинників. Тут доводиться орієнтуватися на власні моральні цінності, етичні принципи, емпатію і чутливість.

«Ми можемо запитувати й дізнаватись, а відтак висловлювати своє розуміння і співпереживати. Повністю підлаштувати свою поведінку до можливих реакцій і почуттів навколишніх нереально і нездорово, – наголошує фахівець. – Якщо раптом наша поведінка виявилась недоречною, ми когось ранили або були нечутливими, завжди можна взяти відповідальність за це та попросити вибачення».

Світлана Тимчук