Роман Марцінків: “Не робіть послугу окупанту, не створюйте іншого ворога, окрім москаля!”

День Незалежності вдруге Україна зустріла в умовах повномасштабної війни. Для кожного цей день став особливим: з присмаком скорботи, гіркої втрати і щирої молитви за тих, хто на передовій.

А ще – це день спогадів всього пережитого, здобутого і втраченого. Про те, що цінують українські військові, про те, чим вимірюється віра і де беруть сили ми вирішили поцікавитися у депутата міської ради Романа Марцінківа.

– Почнімо спочатку. Як потрапили у ЗСУ та де проходили службу?

Від початку повномасштабного вторгнення неодноразово приходив на військкомат, щоб стати до лав ЗСУ, щоб захищати нашу державу. Але враховуючи те, що у мене специфічна військова спеціальність – механік-водій самохідних гаубиць, сказали, що такі спеціалісти потрібні і відтерміновували мій призов на військову службу у зв’язку з тим, що ще не були сформовані такі частини. Але вже у квітні став у лави захисників.

– Де проходили службу?

У подальшому я був направлений на військову службу у 214 окремий спеціалізований батальйон, який є оперативним резервом командуючого сухопутного війська і виконує його накази щодо штурмових і рейдових дій.

– Де базувався батальйон? У яких бойових діях брали участь?

Найбільше часу перебував на околицях Бахмута: починаючи від Кліщівки, закінчуючи Іванівським. Також Соледар, а ще брали участь у боях зі звільнення Балаклії в Харківській області. Також була знакова операція, яка допомогла звільнити майже всю Харківську область – це операція, яка починалась з захоплення Балаклії, де наш батальйон та особливо наша рота в цій операції здійснювали захоплення стратегічного об’єкта – моста, який вів в Балаклію, н.п. Верхівка і складів Балаклії з боєприпасами. Саме цим займався наш батальйон – брав активну участь у боях з захисту околиць Соледару і Бахмута, як з північно, південної так і зі східної сторони. У всіх боях навколо Бахмута батальйон завжди брав участь. Також батальйон здійснював звільнення захопленої території Харківської області. Козача Лопань, звідти дійшли до кордону України, який знаходиться поруч з селом Ветеринарне. Ветеринарне було взяти якраз силами 214 окремого механізованого батальйону OPFOR.

– Це були знакові завдання?

Скажу просто: батальйон був неодноразово відзначений президентом України Володимиром Зеленським, а також головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним за проявлену мужність навіть в такій операції, де був звільнений Лиман. Наш батальйон також брав участь у повернені тієї частини української землі, яка була захоплена ворогом: це Червоний Лиман, Ямпіль. Неодноразово батальйон залучався до оборони Бахмута та також його околиць, враховуючи такі населені пункти як Кліщівка, Курдюмівка, Кодема.

– Зважаючи на все, чи не був батальйон під особливим прицілом ворогів?

Насправді, був згаданий епізод, коли речник міністерства оборони росії сказав, що батальйон був повністю знищений біля населеного пункту Кодема. Але дякуючи Богу та вправності й сміливості наших воїнів, ми змогли захистити і провести правильні маневри, вивести їх з-під ударів.

– Ви особисто яку роль виконували?

Проходив службу на посаді головного сержанта 2 механізованої роти.

– Ви розповіли про досягнення. Чи зазнавали втрат?

Під час звільнення населених пунктів поблизу Балаклії, а також при звільненні кожного метра української землі, ми , на жаль, постійно втрачаємо своїх друзів військових побратимів.

– Чи пам’ятаєте першу втрату у бойовому складі побратимів?

Перша втрата, яка закарбувалася в моїй пам’яті – це Ярослав із Тернополя. Він був механіком, водієм бойової машини БМП-1, яка при штурмових діях, проїжджаючи повз лісопосадку, підірвалася на міні.

Однак дякуючи героїзму хлопців, які не зупинилися і ті, хто міг продовжували рух, незважаючи на контузії, пересіли на інше БМП і продовжили штурм, продовжили наступ. Завдяки сміливості хлопців і було взято м. Балаклія і поруч склади, н.п. Вербівка і оточуючі населені пункти. Це була найбільш успішна операція ЗСУ зі звільнення української землі від навали. Однак, тоді мені довелося перший раз так близько побачити, якою ціною звільнють нашу землю. Так склалося, що я знав Ярослава особисто. Також з моєї роти був поранений хлопчина Іван Дацько. Він отримав контузію важкої степені. На його евакуацію я виїхав особисто ще з одним бійцем Павлом. Коли ми наблизилися до пораненого, ми вирішили, що Ярослава, який загинув треба було також евакуювати. Ми здійснили евакуації тіла і завдяки цьому, його родичі змогли попрощатися з ним. Під час цієї евакуації мені допомагав Максим Ільницький з моєї роти. Станом на зараз, він вважається зниклим безвісти. Цей хлопчина – надзвичайний Герой. Готовий йти у бій одним із перших. Діставати тіла важко і складно. Часто під час таких завдань є чергові втрати.

– Хто більш сміливий на війні: молодь чи старші? Кому важче даються завдання?

На жаль, кожного дня Україна втрачає кращих, втрачає молодих. І це дуже прикро. Хоч мені вже і 40 років, але я вважаю себе молодим. Але на війні важче значно, а особливо – старшим. Але найважче – втрачати… побратимів, рідних, близьких… На жаль, 40 днів тому на війні загинув мій родич Руслан Приймак. Загинув пр дорозі додому. Так і не дочекавшись зустрічі з рідними. Йому дали кілька днів відпустки, і по дорозі додому загинув. Загинув солдат, чоловік, який захищав Україну, який віддавав свій час, своє здоров’я. Віддав своє життя за те, щоб в таких містах як Івано-Франківськ, у яких більш-менш спокійно могли бути люди, щоб вони могли працювати, щоб діти могли йти до школи, щоб ми не боялися, що з наших дітей завтра виженуть з їхніх домівок.

– Як реагували ваші рідні? Ви розповідали їм про те, де ви і в яких боях берете участь?

Мої рідні дізналися де я після виходу мого першого інтерв’ю. Саме з інтерв’ю тоді дізналася мої родичі, що я перебуваю дуже близько на передовій. Бо до того я їм казав, що я десь там в Дніпропетровській області, у глибокому тилу, щоб ніхто не переживав. Близьким важко сприймати ту інформацію, що рідні перебувають у небезпеці. Через те інтерв’ю у моєї мами дуже погіршилося здоров’я. Зважаючи на те, що в неї був цукровий діабет, через деякий час після інтерв’ю, вона опинилася у важкому стані, за крок до коми. Для того, щоб врятувати життя, їй провели операцію з ампутації частини кінцівки. І через це мені довелося звільнитися з лав Збройних Сил України.

– Що найбільше цінують захисники на передовій? Чи відчувають допомогу тилу і чи вона достатня?

Неодноразово громада Івано-Франківська передавала допомогу для військової частини, в якій я проходив службу. Це була різна допомога, починаючи від автомобіля, закінчуючи лопатами, кілками, клямрами для будівництва бліндажів, клейонки,генератори, бензопили передавали. Дуже багато всяких необхідних речей, які необхідні під час виконання як активної частини місії, так і для облаштування побуту, укріплень.

– Сьогодні мережі спалахнули резонансною новиною. Начебто родина Марцінківа – фіктивно служили у лавах ЗСУ. Зокрема, йдеться про вашого брата Ярослава. Чи прокоментуєте якось це?

Що стосується останньої події навколо МФК Прикарпаття і особисто Ярослава Марцінківа, я знаю точно, що Ярослав проходив службу у лавах Збройних сил України. Він не проходив зі мною в одній військовій частині, але я неодноразово з ним спілкувався і неодноразово від нього чув, які завдання він виконував, як він проходив службу особисто і як він перебував на службі.Ярослав все життя у футболі від школи “Динамо Киів” і до дитячо-юнацького футболу. Коли прийнято було рішення піти командою “Прикарпаття” у лави ЗСУ, то він не вагаючись пішов з ними. Служив в роті охороні, виконуючі всі завданн, наряди.

І хочу додати таку коротку інформацію, що я знаю особисто – Ярослав Марцінків звільнений з лав ЗСУ вкінці 2022 року. А зараз 2023 рік… думати є над чим справді… Але найважливіше – що ворог у нас один – його в першу чергу треба подолати. Але багато хто думає інакше. І багато хто вже починає думати про вибори. Я думаю, що для нас набагато важливіше є перемога, перемога України. Не перемога якоїсь певної особистості, а перемога України.

– Що скажете наостанок?

Скажу просту річ – дуже часто ми визнаємо героями тих людей , які поклали життя за Україну. Але на жаль досі не навчилися цінувати належно тих, хто живий. Тих, хто щодня продовжує вигризати цю незалежність. Не варто забувати про всіх тих, хто віддавав і віддає свій час, здоров’я та зусилля, про тих, хто служить в ЗСУ та тих, хто підтримує постійно, допомагає та тримає тил. Про всіх жінок, матерів, дітей, що чекають і моляться. Коли навчимося це все цінувати, тоді зможемо бути переможцями.