Я – твоя пташка, Станіславе

Еге-гей, Станіславе! Чи ти мене чуєш? Чи бачиш мене, рідне місто? – кричала я подумки з верхівки міської Ратуші. – Підніми очі, Станіславе, поглянь на свою пташку, хай я відчую твоє захоплення, твій драйв і твою любов! Знаєш, тут вітряно і трохи зимно, але я дивлюсь на тебе, і мені тепло…

Признаюся, давно планувала глянути на тебе з Ратуші, та все відкладала – ну що цікавого звідти можна побачити, я ж знаю тебе, як облупленого. Що мене вразить? Телевізійна вежа? Теж мені, Париж! Чи дахи будинків, попри які ходжу щодня? Не факт, що й побачу ті дахи, бо наша Ратуша не така висока, як, скажімо, Львівська.

Але ось я тут, дивлюсь на тебе зверху і обіцяю сама собі: більше ніколи, ніколи не порівнюватиму тебе ні з Парижем, ні зі Львовом, ні з будь-яким іншим містом. Нехай цим займаються гості, а я – твоя рідна, і для мене ти унікальний, особливий. Найкращий у світі.

Знаєш, що мене вразило першим? Ти – різнобарвний! Червоно-коричнева черепиця, кольорові стіни будинків, а поміж ними – зелені, жовті, багряні верхівки дерев. У тебе навіть настрій різнокольоровий: ніжна меланхолія скверів, заклопотаність роботою будівельних кранів, метушлива експресія торгівельних кварталів – і все це під безтурботним блакитним небом.

А потім я завмерла від усвідомлення того, який ти маленький. Станіславе, ти крихітний! Я б запросто могла обійняти усього тебе своїми великими крилами! І це так мило, бо краса міста – не в кількості його квадратних кілометрів, зовсім ні! Ти гарний, бо маєш свою історію, душу і гідність. Та й любимо ми тебе не за щось, а просто так.

Я була на оглядовому майданчику сама. Роздивлялася тебе з усіх боків, дивувалася, як близько Вовчинецькі гори, і Меморіал у Дем’яновому Лазі, і приміські села – ось вони, поряд, тільки руку простягни. Під сонцем виблискував купол Вірменської церкви, піднесено возвеличувалася знаменита Катедра, десь далеко на горизонті зачаровували своєю таємничістю Карпати…

Раптом щось бамкнуло, і я навіть трошки злякалася, але одразу по цьому заграв Гімн. І якось так… не помпезно, а дуже по-рідному. Я поклала руку на серце і на очах проступили сльози. Важко передати, що відчуваєш, коли дивишся з висоти пташиного польоту на рідне місто, і над ним лунає Гімн України. Але це і не треба описувати, бо, я впевнена, твої діти зрозуміють мої почуття без слів.

А потім почали підніматися люди, і моя самотність, наша з тобою інтимна розмова були перервані галасливим натовпом. Зате я мала змогу непомітно поспостерігати за тим, як люди посміхаються, вперше глянувши на тебе зверху, як у них починають сяяти очі, як вони захоплено перебивають одне одного: “Подивися… А глянь он туди… Бачиш свій будинок?”.

З-поміж інших була дівчина, яка привертала погляди абсолютно всіх – вбрана в легку вишивану сукню з коротким рукавом. Погода стояла сонячна, але ж це середина осені! Та й вітер відчутно дошкуляє на такій висоті. Якийсь чоловік у теплій зимовій куртці грайливо запитав:

– Вам не холодно, красуне?

– Ні, – посміхнулась у відповідь дівчина.

До неї одразу підскочив її супутник:

– Одягни куртку!

– Ні!

– Але ж ти можеш застудитися, – хвилювався хлопець.

Дівчина щиро розсміялася, ще раз повторила своє “ні” і погладила його по щоці.

Красива сукня, букет червоних троянд у руках, турботливий коханий поряд і подруга з великим фотоапаратом на шиї… Ага, все ясно – молодята! Вийшли щойно з РАЦСу і одразу на Ратушу, поділитися своєю радістю з усім світом. Я подумала: “Нікого не слухай! Якщо почуття переповнюють, якщо з тебе фонтаном б’є кохання і ти на клітинному рівні відчуваєш потребу залити своїм шаленим вогнем усе місто, то не вдягайся! Ніякий вітер не вистудить той вогонь! Найміцнішого тобі здоров’я, дитино!”.

Я відійшла від них подалі – негарно влазити в кадр, де мають бути тільки двоє. Нехай їх не бентежать чужі погляди. А я тим часом, любий Станіславе, ще раз подивлюся, що діється на твоїх вулицях…

Он тротуаром крокує руденька жінка в яскравому жовтому шалику, чітко карбує кроки і розмахує зеленою сумочкою… Он бабуся тягне за руку малу. Дівчинка постійно на щось задивляється і шпортається… Он кудись поспішає чоловік з великою папкою під пахвою, напевно, несе комусь звіти або важливі угоди… А ось його переганяє хлопчина, на вигляд студент, очевидно, у нього ще важливіші справи – наприклад, випити кави (бо ж уже дванадцята година, і без кави ніяк!)… Скільки людей! І всі чимось заклопотані, у кожного плани, зустрічі, робота… Смішні маленькі мурашки!

Ну що ж, час і мені поринути у міську метушню, та й кави теж захотілося. На Ратушу я повернуся ще не раз – колись із друзями, і тоді, як і всі, буду захоплено розмахувати руками, вказуючи на вулиці і будівлі, які зверху виглядають зовсім по-інакшому. А колись сама, щоб тільки ти і я…

А зараз не прощаюся з тобою, Станіславе, я йду до тебе!

Готуй свою найсмачнішу, найзапашнішу каву!

Зустрічай!

З любов’ю,

Твоя Пташка.

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 12

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

До теми: Франківка зняла проморолик про місто. ВІДЕО

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...