На війну – наслідуючи батька

Він і досі пам’ятає запах крові. 31-річний прикарпатський розвідник Ярослав Каляндрук каже, що війна зробила його мудрішим. Тепер побратимів у...

24 Серпня 2019 Ступ'як Женя

Він і досі пам’ятає запах крові. 31-річний прикарпатський розвідник Ярослав Каляндрук каже, що війна зробила його мудрішим. Тепер побратимів у нього побільшало, а справжніх друзів поменшало.

 

У память про тата

Батько відіграв важливу роль у житті Ярослава. Ще в 1979 році його тато проходив строкову службу в Афганістані, в Кабулі, де якраз розгорталися воєнні дії. Він був танкістом.

Майже всі тодішні хлопці були патріотично налаштовані – радянська пропаганда добряче промивала мізки. Тоді говорили: хто не піде на війну, з того навіть дівчата сміятимуться. Тато Ярослава відслужив півтора року. Вернувся здоровим, але сивим. І трохи закритим у собі. Слава Богу, не пиячив. Якось Ярослав, ще будучим малим, підслухав розмову батька з побратимом, який приїхав до нього у гості: «Тато плакав. І я почув історію, яку він носив все життя у своєму серці. У Кабулі стався випадок, коли якийсь радянський солдат після чарчини-другої пішов та й постріляв худобу місцевих мешканців. Потім ті помстилися – убили свавільника. Тато не витримав емоційного удару і з танка зарядив по хаті, де мешкали кабульці. Потім він переосмислив, що скоїв те у стані афекту, і мордувався до кінця життя».

Коли прикарпатець йшов на контракт, важив 97 кілограмів. Командир роти зразу скептично відрізав: «А ти хіба зможеш бігати?» Зміг. Схуднув до 70 кілограмів

Тато часто розповідав Ярославові про військову техніку, разом любили переглядати «У бій ідуть лише «старі». А потім батька не стало. Помер безглуздою смертю. Чоловік працював трактористом, і його попросили вийти в неділю на роботу, аби зорати поле. Того дня був густий туман. Та ще й дика місцевість, якою досі не користувалися. Батько заїхав у дев’ятиметровий котлован, його всього поламало. Бідолаха ще десь з годину був живий. А знайшли його значно пізніше.

Вже через рік після цієї трагедії Ярослав подався служити в армію за контрактом у тодішній 8-й полк спеціального призначення ЗСУ. Підписав контракт аж на три роки. «Великою мірою я зробив це в пам’ять про тата, – каже розвідник. – Коли я був підлітком, ми не дуже ладнали. Я поводився доволі зухвало, не зважав на його слова, постійно суперечив. І тато часто мені казав: «Пішов би ти в армію, там би тобі дали поза вуха – і тоді б трохи порозумнішав». Але так сталося, що спершу я порозумнішав і аж тоді вдягнув армійську форму».

 

Курс молодого бійця

Коли прикарпатець йшов на контракт, важив 97 кілограмів. Командир роти, вперше побачивши Ярослава, зразу скептично відрізав: «А ти хіба зможеш бігати?» Зміг. І не тільки бігати. Під час курсу молодого бійця Ярослав так відточив свою фізичну підготовку, що схуднув до 70 кілограмів. А потім ще й мотивація була хороша – хто не здав нормативи, лишався без частини премії.

«Ми дуже багато ходили, – каже боєць. – За добу могли пройти 60 кілометрів. Відпочивали за день десь чотири години. Спершу по дурості брали з собою енергетики. Потім перейшли на ізюм, курагу, шоколад, згущене молоко. Води старалися не пити аж надто багато, бо тоді організм сильно потіє і на ногах натираються мозолі».

Коли почалася війна, всіх контрактників автоматично підписали йти на передову. Багато хлопців обурилися, чимало з них дезертирували, втекли за кордон. «Так, я їх засуджую, – каже Ярослав. – Я спілкуюся з деякими, але не поважаю їх. Людина хоче жити в Україні, але при цьому нібито не помічати, що вирує війна. Як на мене, це безглуздя. Звісно, якщо боїться і дуже не хоче, то краще хай не йде воювати, бо принесе більше шкоди, ніж користі. Але в такому разі треба якось по-іншому долучатися до боротьби з ворогом. Утік за кордон? То хай хоч гроші пересилає на потреби армії».

 

Запах крові

Навесні 2014-го Ярослав у групі з іншими розвідниками опрацьовували територію в напрямку Сумської області, перевіряли кордон, співпрацюючи з прикордонниками. Адже не раз бувало, що ворожі диверсанти перетинали кордон, маскуючись під звичайних жителів, які начебто шукають у лісі гриби чи заблукали. Тоді багато російських військових так затримали.

«Війну в країні не оголошували з очевидних причин, – каже боєць. – Тоді країни ЄС просто перестали б надавати фінансову допомогу. Мені здається, і наша влада, і влада РФ на цьому заробляють гроші. Війна – це найперше техніка. А техніка годується пальним. Пальне є в Росії. У 2014-му на неокупованій території України на повну потужність запрацював завод із комплектуючих до вертольотів, які відправляли в Росію. Вже воювали з ними, але ще давали мотори та інші запчастини».

Запах крові Ярослав запам’ятав ще з першого бою. Запам’ятав назавжди.

І саме на війні чоловік укріпився у вірі в Бога. «Того дня був бій, – говорить розвідник. – Ми з побратимом стояли за БТРом. Внизу пролітали кулі. Одна з них зачепила ногу мого товариша, посікши шнурівки. А потім та куля пролетіла всього за міліметр вже від моєї ноги. Я почув лиш свист і легенький вітерець біля ноги. Уявляєте, як пронесло? Я одразу почав молитися. Без допомоги вищих сил точно не обійшлося».

Коли Ярослав ішов на війну, ним керувало відчуття обурення та агресії до ворога. Але розчарувався, коли побачив, як заступник командира з тилового забезпечення виносив на продаж мішок крупи

Коли Ярослав ішов на війну, ним керувало відчуття обурення та агресії до ворога. На тому й тримався весь його бойовий запал. Але згодом боєць дуже розчарувався, коли одного вечора побачив, як заступник командира з тилового забезпечення виносив на продаж мішок крупи, хотів украсти ще й мішок цукру, але, перечепившись, упав – і провіант повисипався.

«Коли їдеш на бойову задачу на п’ять днів, а тобі дають три буханки хліба на десятеро вояків, – каже розвідник, – то очевидно, що хочеться дуже лютувати. Давали нам і кілька американських сухпайків. До них мала бути ще військова форма. На жаль, її потім побачили в Хмельницькому на ринку. Там же опинялися і сухпайки».

 

Схід і Захід

Контракт у Ярослава закінчився у травні 2017 року. Одразу через місяць на розтяжці підірвався його найближчий друг. Дуже важко переживав утрату. Спершу розвідник планував вступити до французького легіону. Потім передумав. Зустрів своє кохання. Дівчина – з Краматорська. Незабаром переїде на Франківщину. «Об’єднуємо Схід і Захід, – усміхається боєць. – Та й сім’я у неї дуже патріотична. Мама – у «Правому секторі», пише українські вірші, носить синьо-жовті стрічки… Недавно подарувала мені футболку із зображенням козака».

«Війна зробила мене мудрішим, – каже Ярослав. – Побратимів побільшало, а справжніх друзів поменшало».

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 27

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...