Якщо завтра настане мир. Якою буде повоєнна Україна: кілька можливих сценаріїв з досвіду інших країн

Понад пів року в Україні триває гаряча фаза розв’язаної росією війни, яка, за задумом господаря кремля, мала бути таким собі кількаденним бліцкригом. Тепер уже зрозуміло, що до її завершення ще далеко: з одного боку, відчайдушний спротив українців та невпинна підтримка країн Заходу, а з другого – маніакальне прагнення путіна продемонструвати всю «міць російської зброї» перетворюють російсько-українську війну на один із тих глобальних конфліктів, який може не вщухати десятиліттями.

Та, як свідчить історія, рано чи пізно закінчуються навіть найтриваліші війни. Щоправда, наслідки для країн, які були полем бою, бувають дуже навіть різними, а завершення бойових дій зовсім не означає повного миру та спокою.

За прикладами далеко ходити не треба – від часу останньої світової війни на планеті було чимало гарячих точок, деякі з яких жевріють досі. Ось лише декілька найбільш показових варіантів розвитку подій.

Хорватський сценарій

Це один із найоптимістичніших варіантів, і почати хотілося б саме із нього. До того ж Хорватія та Україна мають багато схожих історичних рис, і в цій подібності є певна надія.

Хорватія, як і Україна, упродовж століть перебувала під владою різних імперій, вона була частиною комуністичної союзної держави Югославії і навіть проголосила незалежність майже в той самий час – 25 червня 1991 року. Щоправда, вести збройну боротьбу із сепаратистами хорватам довелося фактично відразу після утворення власної держави.

У 1990 році серби, які жили на території Хорватії, заявили про утворення Сербської автономної області Країна (щось на кшталт «Л/ДНР», – авт.), а наступного року – про вихід зі складу хорватської держави і приєднання до сусідньої Сербії (аналогія з українською ситуацією також очевидна, – авт.). І хоча автономним сербським територіям було запропоновано особливий правовий статус у складі Хорватії, вони від нього відмовилися. Влітку 1991 року почалася сербська агресія, під час якої хорвати з важкими та кровопролитними боями втратили контроль над деякими територіями.

Активна фаза хорватської оборонної війни за незалежність тривала близько року, припинити збройний конфлікт вдалося завдяки розміщенню миротворців ООН вздовж лінії припинення вогню. Однак третина Хорватії опинилася під сербською окупацією.

Період перемир’я хорвати використали для того, щоб укріпити та розбудувати свою армію. У 1995 році керівництво самопроголошеної держави сербських сепаратистів відмовилося увійти до складу Хорватії на правах широкої автономії, після чого хорватський уряд заявив, що змушений розпочати військову операцію для відновлення суверенітету над втраченими територіями.

Операція «Буря», до розробки якої начебто були причетними американські інструктори, розпочалася 4 серпня 1995 року і тривала всього 84 години. Упродовж цього часу було відновлено хорватський суверенітет майже на всіх територіях, захоплених сербськими сепаратистами. Остаточне повернення до складу Хорватії решти бунтівних регіонів відбулося  у 1998 році за посередництва перехідних міжнародних адміністрацій, які здійснювали там тимчасове управління.

Відвоювавши незалежність своєї держави, хорвати досить швидко розпочали процеси євроінтеграції. У 2005 році, через десять років після закінчення руйнівної війни, яка завдала збитків країні на 50 мільярдів доларів, Хорватія подала заявку на вступ до ЄС. 1 липня 2013 року після проведеного референдуму ця країна стала 28-м членом Євросоюзу.

Гарантією безпеки держави у майбутньому стало приєднання Хорватії у 2009 році до НАТО – процес тривав 9 років, розпочавшись ще у 2000 році.

Тепер Хорватія класифікується Світовим банком як країна з високим рівнем доходу та посідає 46-те місце в індексі людського розвитку. В економіці країни переважає сфера послуг, за якою йдуть промисловість та сільське господарство. Важливим джерелом доходу став туризм.

Ізраїльський сценарій

Ізраїльсько-палестинський конфлікт схожий із теперішньою війною Росії проти України бодай тим, що вороги держави Ізраїль відмовляють їй навіть у праві на існування. Як свідчать заяви путіна перед початком повномасштабного вторгнення, таку ж позицію займає і кремль щодо України.

Від самого початку свого виникнення Ізраїлю довелося вчитися захищати свою територію. Одразу після масових переселень тисяч сіоністів до Палестини, яка на той час перебувала під протекторатом Великої Британії, тут почали організовувати сили самооборони Га-Аґана, які стали предтечею ЦАХАЛу – Армії оборони Ізраїлю.

Конфлікт розпочався із нападів арабського населення (фелахів) на ізраїльські поселення, які виникали на придбаних євреями у місцевих феодалів землях. Це збройне протистояння з кожним десятиліттям набирало все більш кривавого розмаху і не припиняється дотепер.

Після Другої світової війни за рішенням ООН на землях Палестини повинні були виникнути дві держави – єврейська та арабська. Однак у 1947–1949 роках вибухнула перша арабо-ізраїльська війна, в результаті якої Ізраїль проголосив незалежність, а Палестинської арабської держави так і не було створено.

Свого апогею протистояння досягло у 1967 році, коли відбулася Шестиденна війна, під час якої Ізраїль, перебуваючи в оточенні агресивних арабських сусідів Єгипту, Сирії, Йорданії, а також Іраку і Алжиру, що стягнули свої війська до його кордонів, завдав превентивного удару (це так ніби ЗСУ, не очікуючи вторгнення путінських військ, зробили те, що хотів показати на карті Лукашенко, – авт.). У результаті воєнної операції Ізраїль захопив Синайський півострів і Сектор Гази у Єгипту, Голанські висоти у Сирії, Західний берег річки Йордан і східний Єрусалим у Йорданії.

Сектор Гази, як і Західний берег Йордану, тривалий час залишався під військовим контролем (фактично окупацією) Ізраїлю, саме тут виникають найзапекліші збройні сутички, звідси найчастіше відбуваються обстріли ракетами ізраїльської території. У серпні 2005 року Ізраїль вивів свої війська і ліквідував свої поселення в Секторі Гази. Після цього до влади в регіоні (внаслідок демократичних виборів) прийшло терористичне угруповання ХАМАС, яке позиціонує себе як палестинський рух опору. Відповідно атаки на Ізраїль ще більше посилилися.

ХАМАС виступає за звільнення не тільки сектора Гази та Західного берега річки Йордан, але й інших територій, що вважаються палестинськими. Рух ставить за мету цілковите знищення Ізраїлю та створення натомість ісламської теократичної палестинської держави. Підтримку бойовикам цієї організації надає Іран, створюючи бази на території сусідньої з Ізраїлем Сирії.

Найпопулярнішою ідеєю вирішення давнього конфлікту є пропозиція про створення двох держав. Саме цієї позиції дотримується Захід, загалом її підтримує також Ізраїль. Але угруповання ХАМАС не готове до такого «гуртожитку», палестинські націоналісти та релігійні фанатики прагнуть стерти з політичної карти ізраїльську державу.

Тож сьогодні Ізраїль – це  країна, яка має один з найвищих показників за кількістю військових на тисячу населення: з 9 мільйонів громадян у збройних силах служить 170 тисяч осіб, у резерві перебуває ще 500 тисяч. Це дозволяє у будь-який час за необхідності протистояти не лише армії однієї із країн-сусідів, але й їх військовій коаліції. В цій державі популярним є гасло: «Народ будує армію, а армія будує народ».

Для захисту від постійних обстрілів Ізраїль створив власну систему протиракетної оборони «Залізний купол», а для протидії загрозам з боку терористів ізраїльські спецпризначенці активно залучаються до таких заходів, як викрадення людей або ліквідація визначених осіб. Ймовірно, Ізраїль володіє ядерною зброєю, хоча офіційно про це ніколи не повідомляв.

Корейський сценарій

За умови «втоми» країн Заходу від затяжної війни в Україні, змін у політичному керівництві сьогоднішніх наших союзників, на жаль, не можна виключати песимістичних сценаріїв її завершення, коли лінія фронту перетвориться на тимчасовий адміністративний кордон. Одним із найнеприємніших прикладів того, як у цілісній країні, населеній одним народом, утворюються дві держави з цілком протилежними цінностями, може слугувати теперішня ситуація на Корейському півострові.

Як відомо, тут існують дві держави: Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) та Республіка Корея. Їх поява була наслідком переділу світу після Другої світової війни, коли Корею, яка перебувала під японською окупацією, визволили з одного боку американські, а з іншого – радянські війська.

За домовленістю між США і СРСР країну розділили на дві зони по 38-й паралелі, після чого союзники приступили до формування перехідних урядів для подальшого об’єднання в цілісну державу під єдиним керівництвом. Але домовитися про це не вдається до цього часу.

Відносини між сусідніми штучно утвореними державами загострювалися через сповідування різних політичних ідеалів: в Південній Кореї розвивали ринкові відносини, у КНДР на чолі з вождем Кім Ір Сеном будували комунізм. У 1949–1950 роках почали відбуватися дрібні сутички вздовж кордону, які згодом перейшли в повномасштабну війну.

На сесіях ООН в агресії звинувачували саме КНДР, якій відкрито надавали допомогу китайські добровольці та таємно – військові інструктори з Радянського Союзу. Бойові дії велися з перемінним успіхом, але без глибоких проникнень на територію ворога. Зрештою 27 липня 1951 року було укладено перемир’я: угоду про припинення вогню з одного боку підписали командувачі військ КНДР та Китаю, з іншого – США під прапором ООН.

Аж через двадцять років, у 1972-му, обидві країни підписали спільну заяву, згідно з якою вони взяли курс на єднання, ґрунтуючись на принципах мирного діалогу, самостійності, не спираючись на зовнішні сили. Втім, мало хто вірить у можливість повного злиття держав в одне ціле, адже причина конфлікту Північної і Південної Кореї криється саме в несумісності політичних режимів і принципів управління державою.

Щоб зрозуміти, в якому світі вимушені жити сьогодні громадяни КНДР, не достатньо пам’ятати так званий совок: навіть за часів сталінізму Радянський Союз, здається, не перевершував диктаторський режим Північної Кореї. У КНДР держава забирає у своїх громадян основні права і нав’язує їм тоталітарні правила.

У Північній Кореї дотепер функціонують концентраційні табори, в яких за політичні злочини перебуває близько 200 тисяч жителів країни. Спеціальний закон передбачає, що разом із політичним в’язнем інтернується вся його сім’я до третього покоління. Цей страшний закон був створений для того, щоб люди не тікали з таборів. Якщо в’язень утікає, вбивають всю його сім’ю. 40 % в’язнів у цих концтаборах вмирають від недоїдання.

Хоча в КНДР відбуваються вибори, але щоразу виборцям пропонують проголосувати за єдиного кандидата, тож у підсумку 100 % голосів здобуває чинний глава держави. Зрештою, у Північній Кореї навіть живуть за власним календарем – літочислення тут ведуть від дати народження «великого вождя» Кім Ір Сена, тобто від 15 квітня 1912 року, а отже тепер у КНДР 110-й рік.

Економіка Північної Кореї строго централізована. Лише від 2015 року тут почали відбуватися деякі реформи, однак досі ВВП на душу населення тут становить всього 1800 доларів США, а це 197-ме місце в світі. У Південній Кореї ВВП у 18 разів вищий.

Водночас Північна Корея демонструє здатність розробляти ядерну зброю, про створення якої МЗС КНДР уперше відкрито заявило 10 лютого 2005 року.

Сирійський сценарій

Найгіршим, але водночас найнеймовірнішим для України розвитком наступних подій став би той варіант, який світ зараз спостерігає у Сирії. Для цього, щоправда, слід би було припустити, що новим українським лідером раптом стане якщо не сам Янукович, то його політичний клон – тобто політик, повністю залежний від москви.

Понад десять років тому, у березні 2011-го, на хвилі так званої арабської весни у різних сирійських містах розпочалися антиурядові виступи, які переросли у збройне повстання та громадянську війну. Основними вимогами опозиції були відставка президента Башара Асада та його уряду, а також проведення в країні демократичних виборів.

Невдоволення правлінням авторитарного клану Асада було посилене домінуванням у владних та військових структурах Сирії членів партії Баас і представників нечисленної громади алавітів (відгалуження шиїтів), до якої належить всього 12 % населення країни, зокрема сам президент Асад. Це викликало обурення серед мусульман-сунітів, релігійної течії ісламу, до якої належить близько 3/4 населення Сирії. Курдська меншина також була невдоволена правлінням Асада та брала участь у протестах. Окрім міжрелігійних та міжетнічних протиріч, зростанню протестних настроїв сприяли економічні проблеми та корупція у вищих ешелонах влади.

Сирійський конфлікт характеризувався запеклими бойовими діями, обстрілами населених пунктів, гоніннями релігійних меншин, масовими вбивствами й численними воєнними злочинами проти мирного населення. Сирійський уряд кілька разів застосував проти своїх громадян хімічну зброю.

Syrian civilians who volunteered to join local Self Protection Units to protect their neighbourhoods alongside the Syrian army attend training in Damascus countryside, Syria December 5, 2015. REUTERS/Omar Sanadiki – RTX1XCDP

У травні 2011 року Дамаск опинився у міжнародній ізоляції. Євросоюз запровадив пакет санкцій проти Сирії. Він передбачав заборону на ввезення у країну зброї для того, щоб «змусити сирійський уряд відмовитися від силового придушення невдоволення громадян і провести справжні демократичні перетворення». Згодом ембарго посилили. Санкції проти Сирії запровадили не тільки США і ЄС, а й Ліга арабських держав.

Утриматися при владі Асад зумів за підтримки іранських «добровольців» з Корпусу стражів ісламської революції, бойовиків ліванської «Хезболли» і загонів шиїтів-іракців. Ледь не вирішальну роль зіграла «рука москви»: росія відправила на підтримку сирійського уряду  літаки і засоби ППО.

Збитки, яких зазнала сирійська економіка за роки збройного протистояння, спецкомісія ООН  оцінювала у 259 млрд доларів, але ця сума продовжувала зростати в міру тривання конфлікту, кінця якому досі не видно.

У сценаріях постасадівської Сирії, які розглядають експерти, дедалі частіше йдеться про розпад країни і появу на її уламках нових утворень. Майбутня фрагментація Сирії — найбільш імовірний варіант завершення сирійського конфлікту, який «завдяки» зусиллям москви протриває ще не один рік.

Богдан Скаврон