Харків: ненависть до росії зростає

«Російське командування вирішило перемогти нас ударами по підстанціях. Позбавити світла, води… Really? Тих, хто пережив лютий і березень. Втратив дім. Жив у метро. Спить на ліжку з бетонних блоків у випаленій квартирі з картиною на голій стіні. У погребі, у підвалі, в коридорі. Тих, хто без зарплати водить трамвай, тролейбус, асфальтує ями від ракет, по кілька разів забиває вікна і дахи. Хто щодня гасить пожежі від вибухів. Розбирає завали у пошуках живих чи мертвих. Вилучає уламки з малих, старих, витягає їх з того світу. Або – проводжає в останню путь. З ранку до ночі волонтерить. Росія хоче перемогти цих людей? Жалюгідні потвори про…рали бій, драпають, аж гай гуде. Ракети по обленерго, водоканалу, житлу – це все, на що вони здатні. Росія – держава-г..мно, держава-гній, держава-сцикун. Слава Збройним силам України!» – написала харківська журналістка Тетяна Федоркова на своїй сторінці у фейсбуці 12 вересня.

Не здалися

Тетяна за цей час опублікувала не один допис про війну. Всі вони – емоційні та сповнені ненависті до росіян. І це зрозуміло. Її рідний Харків страждає чи не найбільше. Але водночас він відбивається і не кориться. Харків’яни не здадуться і не здадуть. І росія теж тепер це знає, саме тому вона щодня по 20-50 разів обстрілює місто.

Пів міста зруйновано. Загиблих тяжко порахувати. А люди лагодять, працюють, волонтерять, воюють і чекають на перемогу.

«По-перше, масовані обстріли пояснюються тим, що Харків не здався у перші хвилини, – каже Таня Федоркова. – По-друге, ми за 30 км від Білгорода, їм легко нас обстрілювати. Ракети летять до нас 40 секунд. Тяжко зрозуміти, чому вони це роблять. Але логіка така, що вони обстрілюють інфраструктуру, де теоретично можуть бути війська. Хоч я не відкидаю думки, що вони косі та тупі, тому потрапляють у житлові будинки».

Не вірили

Тетяна не вірила до 24 лютого, що розпочнеться повномасштабна війна. Гадала, як і багато хто, що це буде локальна колотнеча на Донбасі. Тепер розуміє: це через те, що влада заспокоювала, у тому числі і місцева. Казали, що і укриття готові, і люди. Виявилося, це не так. Ніхто не знав, що робити, навіть системи екстреного оповіщення не було.

Так, в першу добу Тетяна з родичами переховувалася у метро. Далі довгий час жила у маминому погребі. Чула гул літаків, удари. Потім ЗСУ збили перший російський літак, і вони почали менше літати над Харковом, а згодом й зовсім припинили.

Таня живе вже вдома. Але їх обстрілюють так, що ігнорувати повітряні тривоги не може дозволити собі ніхто. Неодмінно треба знати, де найближче укриття чи метро. Далеко ходити не можна, треба завжди бути поблизу місць, де є можливість швидко сховатися.

Не помиримося

«Мама ніяк не змінилася. Психологічно змін жодних, бо це інше покоління. Іноді дивуюся: те, що на городі цвіте, важливіше за те, що в небі літає. А нас рятувала та відволікала робота», – розповідає про те, як війна вплинула на неї і її рідних, журналістка.

Найбільша зміна, яку відчула Тетяна та її родина, – це те, що вони люто ненавидять все російське. А все тому, каже, що помирають харків’яни. Їх вдома чи на вулиці вбивають ракети. Серед них можуть бути родичі чи сусіди. Люди не знають, чи доживуть до завтра. Тому ненависть тільки зростає.

«Може, серед харків’ян і залишилися придурошні, які думають, що треба миритися з росією, але їх нема серед мого оточення. І серед людей, яким я довіряю. Зараз всі люто ненавидять росію, більше, ніж будь-коли», – акцентує дівчина.

Не святкуватимуть

Збройні сили України звільнили Харківщину за лічені дні. Це захоплює. Контрнаступ був такий швидкий, що тяжко було повірити, що це відбувається насправді. Як каже Таня, вони й не сподівалися, що Ізюм можна так швидко звільнити. Пів року там люди жили в окупації і були певні, що цей жах триватиме до весни.

«Бійці розказують, що люди стають на коліна перед ними, що вони ніколи не бачили нікого у такому відчаї, що це пониклі, голодні люди. Хоч є, звісно, і неадекватні, але їх мало», – розповідає Тетяна.

Зараз всі чекають на перемогу. Хоч переможного настрою насправді нема. Багато загиблих – як цивільних, так і на фронті. Найстрашніше, що навіть порахувати складно всі людські втрати.

«Я не знаю, чи святкуватимемо ми перемогу, – міркує харків’янка, – бо в нас пів міста розбито. Мабуть, замість святкування, ми візьмемо лопати в руки і підемо прибирати та будувати. Тут дуже багато роботи».

Не забувати

Тетяна недавно їздила на Київщину. Там їй здалося, що люди почали забувати, що йде війна. Переконана, так не можна. Треба пам’ятати, що зараз відбувається на Сході.

«Багато людей страждають, втрачають дітей маленьких. Треба зважати на чужі почуття, розуміти оцей етичний момент», – каже дівчина.

Вона сподівається, що українці, які зараз живуть у місцевостях, де більш спокійно, допомагають армії та волонтерять. І додає, що пишається власним містом.

«Люди не їдуть з Харкова, бо відчувають свою місію. Хочуть допомагати, чим можуть: волонтерять, підвозять, шукають самотніх, щоб нагодувати чи допомогти іншим чином. Ще ніколи не бачила місто таким згуртованим. І таких історій безліч», – підсумовує Тетяна Федоркова.

Тетяна Соболик