100 днів в окупації: з Куп’янська до Івано-Франківська

Наталя Мостова

Там не бачили таких звірств, як у Гостомелі чи Бучі. Люди просто кудись зникали. Людмила Нікуліна з харківського селища Дворічна, що біля Куп’янська, прожила в окупації рівно 100 днів. Три місяці страху, відчаю і очікування, що «прийдуть наші і виженуть цю нечисть». Три місяці у світі, де час ніби завмер, а тиша – страшніша за обстріли. 

Лютий

Того дня я прокинулася вдосвіта – сусіди з усієї сили чимось гепали у себе вдома. Пам’ятаю, розізлилася, та вирішила не псувати собі нерви – знову заснула. Але то були не сусіди, а вибухи. 

«Людо, здається, війна почалася… Ти чула щось?» – подруга швидко торохкотіла в слухавці. А я не розуміла, про що вона. Я нічого ще не чула. 

Потім нас терміново викликали на роботу в адміністрацію. Пів дня ми палили документи в Дворічній, потім – у Куп’янську. Знищували те, що не мало потрапити до рук росіян. Уже всі розуміли, що скоро вони будуть тут. Телефони обривалися. Дзвонили колеги: «Де ви є? Їхні танки вже за 20 кілометрів… Де ви зараз? Їхні танки вже за 15 кілометрів…» І так весь час. 

Коли танки заходили в Дворічну, ми якраз виїжджали в іншому кінці селища з документами, які мали передати в Куп’янськ. Встигли. Далі всіх відправили додому – сидіти в хаті і не потикати носа. 

Донька жила в Харкові, на Салтівці. Зразу мені подзвонила: «Мам, по нас стріляють!» 

І от я стою в Куп’янську на вокзалі і не знаю, що робити: їхати до дитини в Харків чи додому, в Дворічну, у квартирі лишилися коти і в сусідньому селі старенькі батьки. 

Якраз оголошують, що до Харкова відправляється останній автобус – більше пускати не будуть. А мене розриває на клапті – як бути? Ці секунди тягнулися цілу вічність. 

Вернулася додому. Ледве вмовила якогось таксиста – вже ніхто нікуди не хотів їхати навіть за великі гроші. 

Хоч я ще раніше і склала тривожний наплічник, але була впевнена, що він не знадобиться. Наприклад, у 2014 році передчуття були в сто разів гірші. У селище тоді прибуло багато українських військових, стояла техніка, укріплювали прикордонні позиції… 

У нас там з одного боку до Росії рукою подати, а з другого – Луганська область. І тоді нам просто пощастило, що росіяни не посунули саме в наш бік. Бо ж ми всі готувалися до наступу. Брата мобілізували. Він, до речі, досі у війську. 

У лютому 2022-го брат якраз був удома. У перші ж години хапнув зброю і заскочив у машину з нашими військовими. Куди поїхали – ніхто не знав. Та й взагалі ніхто нічого не знав. 

Я пішла жити до подруги-сусідки. Вдвох легше. 

Все було як у тумані. Ти не розумієш, який день тижня, яке число… Але чітко знаєш, який день війни. Почався інший відлік життя. 

Обстрілів перші дні не було. Лиш десь далеко ледве чутно гул танків і вибухи. А в нас просто сунула колона з російською технікою. Без зупину. Без кінця. І, повірте, це не менш страшно, ніж обстріли. 

Моє вікно якраз виходило на головну дорогу. Я просто сиділа, втупившись у вікно, і рахувала. А потім перестала рахувати – стало дуже страшно: їх була тьма-тьмуща. Пхалися з усіх боків. 

І навіть тоді в голові сиділа впевненість, що скоро цей абсурд закінчиться. Ще буквально кілька днів перечекати – прийдуть наші і повиганяють цю нечисть. 

Все, що бачила, переказувала братові. Взагалі, хто кого мав у війську чи теробороні – тому і передавали інформацію про пересування росіян: координати, кількість, час…  

Березень

Минали дні, тижні… І нічого не мінялося. Ти вже усвідомлював, що це все не припиниться завтра. І післязавтра. І післяпіслязавтра. 

Шок. Втома. Розгубленість. Страх. Безвихідь. У цьому ми всі варилися. 

Багато батьків позабирало з Харкова своїх дітей-студентів. Казали, хоч Дворічна і під окупацією, але принаймні тут тихо, не бомблять. Я нікого не засуджую. Кожен сам робить свій вибір. Тим паче в таких умовах думати адекватно ставало все важче. 

Ні, у нас у Дворічній не було «Бучі», «Гостомеля». Але все одно обстановка була дуже гнітюча. Люди зникали. Якщо когось хапали, то везли у Куп’янськ – «на підвал». 

Добре пам’ятаю першу зустріч з росіянами. Я вийшла купити борошна. По вулиці їхали два танки. Молодий хлопець висунувся з танка і почав радісно махати людям. Усі повідвертали голови. 

Взагалі перший тиждень серед окупантів були тільки молоді хлопці, років по 18-20 – не більше. А вже пізніше трохи, коли росіяни там укріпилися, прибули старші військові. 

Їх ніхто не чекав з квітами. А ті, що чекали, робили це потайки. Принаймні на початках. Бо спершу всі були шоковані, а тоді декотрі почали метикувати, як пристосуватися і з усього цього жаху витиснути бодай якусь вигоду. Із серії «какаяразница». Зрадники. Аби вислужитися, показували, де живуть атовці, їхні сім’ї. Я особисто не бачила, але люди розказували. 

Багато людей просто в очі питали окупантів, нащо прийшли, казали, що ми тут самі розберемося – без російського чобота. Орки реагували по-різному. Могли побити за таке нахабство або примушували прибирати територію. 

Поступово в селищі почали виростати блокпости. Росіян більшало. Спершу вони заселилися в клубі і в будівлі поліції. Далі прийшли керувати в селищну раду. Старосту забрали в Куп’янськ у СІЗО. 

Дуже пресували ДСНСників. Перетягували на свій бік, заманювали великою зарплатою. Але ті незламно трималися. 

Періодично росіяни намагалися прикидатися добренькими: роздавали продукти, варнякали, що прийшли заради миру, аби звільнити від нацистського гніту. Словом, заїжджена риторика. 

А от більшість мобілізованих з «бананових» ЛНР і ДНР відверто говорили, що їм усе байдуже, що їх забрали просто з вулиці. Вони навіть не знали, з якого боку зброю тримати. Всі обдерті і облізлі. 

Квітень

Більшість крамничок продовжувала працювати. Навіть пекарня не закрилася. Ніхто не розумів, що буде далі, але з усіх сил борсалися, намагалися виживати. Товари на полицях потрохи закінчувалися, а нових не було де взяти, адже сполучення з Куп’янськом перекрили ще в перші дні. 

Дехто почав їздити в ЛНР по продукти, а потім удома продавав. За космічними цінами. Наприклад, маленька упаковка гігієнічних прокладок коштувала 100 гривень. Ковбаса з’явилася аж у середині квітня. Ту, що ще донедавна була по 80 гривень, уже продавали по 300. 

Добре, що з «молочкою» хоча б проблем не було. У селищі багато фермерів. Спершу безкоштовно віддавали молоко, потім брали символічних 5 гривень за літр. 

Я жила на пшеничній каші – економила. Трохи м’яса брала в батьків – у них господарка. А якось у Куп’янську побачила маленьку пачку вермішелі і так сильно її захотіла, як ніколи в житті. Купила. Їла, як делікатес: розтягувала, щоб надовго вистачило. 

Почала «ходити» лише готівка. Картки брали тільки мережеві магазин і аптека. Але потім і там перестали. З’явилася послуга переведення в готівку з картки. Були люди, які цим займалися. Брали 15-30% від суми зняття. 

Мобільного зв’язку вже не було. Телебачення тільки російське. Але українські канали показували в одній з квартир, де я ходила годувати котів. Там було супутникове телебачення. Господарі виїхали, а мені лишили ключі – попросили подбати про їхніх хвостиків. 

Я з дому майже не виходила. Лиш раз на тиждень у магазин. І ще «псячими стежками» через ліс їздила до батьків. Все. Нащо зайвий раз світитися? Тим паче у селищі кожен знав, хто чим дихає. А колаборантів вистачало. Я мала репутацію «ідейної» – батьки так виховали. Завжди цікавилася історією визвольного руху. Під час Майдану волонтерила. Брат воював у зоні АТО. 

Що я робила цілими днями? Нічого не робила. Навіть не знаю, як це пояснити. Просто живеш і очікуєш. Весь час чогось очікуєш. Але час ніби завмер, світ ніби завмер. Нічого не відбувається взагалі – оце найстрашніше. 

А найгірше, коли тиша. Бо коли чуєш навіть десь далеко звуки вибухів, то стає легше – жевріє надія, що це наші наступають.

Спочатку в селищі не було електрики. А потім була, але ми не вмикали світла. Боялися. 

Ходили чутки, що скоро окупанти прийдуть до кожного, будуть допитувати і схиляти до співпраці. І перші на черзі держслужбовці. Я дуже боялася. 

До обшуків була готова. Вишиванки відвезла до батьків, мама їх позапихала в банки і закопала в садку. Українські прапори і патріотичні книжки заховала у мішках з порожніми банками. 

Спочатку я обдумувала, де би самій сховатися, а потім вирішила: як буде – так буде. 

Травень

Ми в селищі дуже переживали, що це затягнеться на роки й повториться історія Донецька і Луганська. 

Виїхати з окупації довгий час було фактично неможливо. Навколо йшли важкі бої. Хтось усе-таки пробував вирватися. Багатьох досі знаходять розстріляними. Або на міні підірвалися. 

З часом деякі перевізники якось умудрялися переправляти людей. Багато виїжджали в Росію, звідти в Прибалтику і тоді вже в Україну. Такий маршрут коштував 7 тисяч гривень. 

Через Росію я не хотіла їхати, бо брат служить у війську. Величезний ризик. Боялася допитів на кордоні. Та й він міг уже бути в їхніх списках. 

Червень

У червні нарешті з’явилася можливість вибратися через дамбу Печенізького водосховища. Знаєте, за весь час, що я жила в окупації, ні разу не плакала. А коли зрозуміла, що треба виїжджати, розплакалася. 

Спершу таксі везло лісами-полями, проїхали 10 блокпостів. А тоді годин сім відстояли у колоні машин. Дуже пощастило, бо одразу після того, як нас 

пропустили, там почалися обстріли. Того дня більше нікого не випустили.

***

На час написання цього матеріалу частина Дворічанської громади досі під окупацією. Йдуть бої. Там більше немає жодного непошкодженого будинку. Люди казали Людмилі, що її квартири взагалі вже немає. Батькам на город впала бомба. 

«Але, знаєте, зараз мене геть не хвилює, що в свої 45 років я лишилася без нічого. Зараз найголовніше, щоб із зятем було все добре. Він воює там, де гаряче», – жінка починає плакати.  

Людмилина донька з чоловіком виїхали з Харкова 24 лютого. За чудесним збігом саме на цей день вони ще кілька днів напередодні купили квитки до Львова – давно хотіли провести там відпустку. У свою домівку в Харкові пара так і не повернулася.

Зі Львова поїхали в Івано-Франківськ. Знайшли житло і роботу. Чекали Людмилу. Чоловік одразу зареєструвався як ВПО. Через два місяці його мобілізували. Кілька тижнів військового навчання. І одразу в гарячу точку. Вже два тижні від нього жодної звістки.