Зараз треба джипи: франківський волонтер пригнав на передову майже сотню автівок

Наталя Мостова

54-річний іванофранківець Володимир Курій щойно повернувся з фронту. За рік великої війни це його 43-тя поїздка туди. Чоловік доправляє автівки для бійців, робить це ще з 2014 року. А це майже сотня машин. Багато з них «живуть» на передовій лиш кілька днів. Найбільше зараз треба джипи. 

Не всі можуть стріляти

«Знаєте, бувають такі миті в житті, після яких у твоїй голові все стає догори дригом. От раз – і вже по-іншому, – каже Володимир. – Ніби щось розпаковується з глибин свідомості. В мене так було в березні 2014 року. Я стояв у центрі Франківська, біля фонтана. Бачу величезну колону молодих хлопців, для мене ще діти – років 17-18. Їх було десь кілька тисяч. Активні, ідейні. Готові воювати хоч зараз. А я розумію: вони ж ще такі зелені, не дай боже, якась перестрілка – вся ця колона поляже зразу, бо ніхто з них не знав би, що робити, куди бігти і в який бік лягати. Мене це зачепило до самого серця. У ту саму секунду я вже знав, що маю бути на передовій». 

Революція і війна у 2014-му кардинально змінили Володимира. Досі аполітичний і російськомовний, він одразу перейшов на українську і почав вникати, що ж відбувається в країні. 

Хоч чоловік і мав певний досвід в Афганістані й Нагірному Карабасі, але стан його здоров’я був такий, що він став би тягарем на фронті. Тому взявся за те, що вміє дуже добре: домовлятися і знаходити що треба, навіть коли ніде нема. 

«Не всі можуть воювати. Не всі можуть стріляти. Не всі можуть копати. Але кожен може робити щось своє, – каже волонтер. – Поки один стріляє, інший підносить йому набої, третій готує для них їжу, хтось ремонтує машину чи шукає одяг…Ось так це працює». 

Як зеленка чи бинт

За час повномасштабної війни Володимир пригнав на передову майже стільки машин, як за всі роки ще від 2014-го, – 46 штук. А загалом за весь період бойових дій це десь сотня автівок. 

На початках, у 2014-му, доправляв тільки машини швидкої допомоги і реанімобілі. Їх критично бракувало. Багато хлопців гинуло саме через невчасно надану медичну допомогу. Тих, хто вмів це робити, було мало, а ті, хто надавав, робили це неправильно – бійці вмирали ще до прибуття в стабілізаційний центр. 

Зараз воякам найбільше треба джипи. Над цим Володимир, як очільник БФ «Допомагаємо Україні разом», працює в тандемі з місцевим БФ «Франко-опір». 

Каже, машини на передовій по-різному служать. Під час активної стадії війни – від трьох днів до трьох місяців. Хоча буває і добу не протягують. Там це просто розхідний матеріал. 

«Як зеленка чи бинт, розумієте? – говорить волонтер. – Але якщо машина врятує хоча б одне життя – все немарно». 

У лютому, коли почався повномасштабний наступ, не раз було таке, що Володимир увечері пригнав авто, а зранку хлопці телефонували, що його вже нема. 

«Ну, а як ви хотіли? Це війна, – говорить чоловік. – Але я розумію і людей, які в тилу. Скажімо, усе село скинулося грошима, аби купити машину туди, де воює їхній земляк. Збирали гроші кілька днів чи тижнів. Щасливі відправили той автомобіль, думаючи, що служитиме хлопцям аж до кінця війни. Але в реальності так рідко буває. Не буває. Це просто треба зрозуміти і прийняти, інакше руки опустяться». 

За кривий рух – куля 

Весь транспорт здебільшого надходить з-за кордону. Машини завжди напхані так, що двері ледве зачиняються, – переважно медпрепаратами. 

Найбільше допомагають з Німеччини, Польщі, Румунії, Італії, Швейцарії та США, там багато наших людей, зокрема івано-франківських медиків. Це вже роками налагоджена співпраця. Також за кордоном повно українських добровольців, які свого часу воювали на Донбасі, а потім не продовжили контракт чи були комісовані і повиїжджали за кордон. Це і є той кістяк, який генерує сюди допомогу. 

«Не знаю, чи є щось таке, що з передової просили, а ми так і не змогли дістати. Хіба атомну бомбу, – сміється Володимир. – Важко було тільки з особливим обладнанням, яке вимагає сертифікатів. Наприклад, рентгенапарат».  

Чоловік доправляє авто на передову здебільшого сам – йому комфортніше відповідати лише за себе. Не хоче нікого «няньчити»: туди не йди, ні за який шнурочок не тягни, нічого із землі не піднімай… Там же навіть газета може бути замінована. Панікувати категорично заборонено – це самогубство. А навіть дрібненький осколок рве тіло зсередини гірше, ніж ножове поранення. «І взагалі, це війна, там ніхто ні з ким не церемониться: за дурне слово чи кривий рух можна зловити кулю, – продовжує волонтер. – Я не хочу все це пояснювати комусь по сто разів». 

Щоразу, коли Володимир вирушає в зону бойових дій, досі має страх: «Це нормальний інстинкт самозбереження. Я ж не на курорт їду. Якщо хтось каже, що не боїться на війні, він бреше».